26.09.2017 | Автор: Олександр Боков Задати питання автору
Приєднуйтесь до нас в соціальних мережах: telegram

ВСУ: Невихід на роботу у зв’язку із самовільним використанням працівником відпустки, відгулів, залишення роботи без попередження власника чи уповноваженого ним органу визнаються прогулом і можуть бути причиною звільнення (справа № 6-1412цс17, 13.09.17)

Фабула судового акта: В цій  справі Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України залишити в силі рішення районного суду, що визнав законним звільнення позивача з роботи з за прогул без поважних причин на підставі пункту 4 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України, скасувавши при цьому інші судові рішення, прийняти на користь позивача.

Життєва ситуація, що стала предметом судового дослідження досить проста. У зв’язку з народженням сина позивач звернувся до керівництва ПАТ (відповідач), в якому працював  на посаді заступника голови правління, із заявою про надання йому відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку. Після направлення заяви з 19 серпня 2015 року позивач здійснював догляд за дитиною, однак 1 жовтня 2015 року отримав лист ПАТ  про відмову у наданні йому вказаної відпустки із зазначенням про необхідність надати пояснення про поважні причини його відсутності на роботі з 19 серпня 2015 року.

У відповідь позивач повторно направив до ПАТ заяву про надання йому відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, однак 13 жовтня 2015 року отримав наказ від 9 жовтня 2015 року про звільнення його з роботи за прогул без поважних причин з 19 серпня по 8 жовтня 2015 року. 

Апеляційний суд, задовольняючи позов і скасовуючи рішення районного суду, виходив з того, що відсутність позивача на роботі з 19 серпня 2015 року була пов’язана з доглядом за малолітньою дитиною, про надання відпустки для догляду за якою позивач звертався з відповідною заявою до відповідача, а отже, був відсутній на роботі з поважних причин.

Втім, Верховний Суд України не погодився  з таким підходом, сформувавши при цьому нижчевикладену правову позицію.

Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 13 вересня 2017 року у справі ¹ 6-1412цс17

Відповідно до частини третьої статті 179 КЗпП України за бажанням жінки їй надається відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку з виплатою за ці періоди допомоги відповідно до законодавства.

Відпустки для догляду за дитиною, передбачені частинами третьою, четвертою та шостою цієї статті, можуть бути використані повністю або частинами також батьком дитини, бабою, дідом чи іншими родичами, які фактично доглядають за дитиною (частина сьома статті 179 КЗпП України).

Згідно із частиною четвертою статті 20 Закону України «Про відпустки», особам, зазначеним у частині третій статті 18 цього Закону (крім осіб, які усиновили чи взяли дитину під опіку у встановленому законодавством порядку, прийомних батьків), відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку надається на підставі довідки з місця роботи (навчання, служби) матері дитини про те, що вона вийшла на роботу до закінчення терміну цієї відпустки і виплату допомоги по догляду за дитиною їй припинено (із зазначенням дати).

На підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України власник або уповноважений ним орган має право розірвати трудовий договір у випадку здійснення працівником прогулу без поважних причин. Прогул – це відсутність працівника на роботі без поважних причин більше трьох годин (безперервно чи загалом). Для звільнення працівника на такій підставі власник або уповноважений ним орган повинен мати докази, що підтверджують відсутність працівника на робочому місці більше трьох годин упродовж робочого дня.

Невихід на роботу у зв’язку із самовільним використанням працівником відпустки, відгулів за відпрацьовані раніше дні, залишення роботи без попередження власника чи уповноваженого ним органу визнаються прогулом і можуть бути причиною звільнення працівника.

З огляду на зазначені обставини у справі, яка переглядається, суди апеляційної та касаційної інстанції дійшли помилкового висновку про незаконність звільнення позивача у зв’язку з тим, що позивач вчинив прогул з поважних причин, оскільки надання соціальної відпустки є обов’язком роботодавця, а не є його правом.

Аналізуйте судовий акт: Законодавство не передбачає строк позовної давності для стягнення працівником заборгованості із заробітної плати (ВСУ від 26 жовтня 2016р. у справі № 6-1395цс16)

Не застосовується одночасне (подвійне) стягнення з роботодавця середнього заробітку і за ст. 117 КЗпПУ, і за ст. 235 КЗпПУ у випадку порушення прав звільненого працівника – обираємо щось одне (ВСУ від 18 січня 2017р. у справі № 6-2912цс16)

Відповідальність роботодавця, передбачена статтею 117 КЗпП України, продовжується і після рішення суду про стягнення заборгованості із заробітної плати у випадку затримки виплати по день фактичного розрахунку. (ВСУ -№ 6-144ц13 від 29 січня 2014 р.)

Звільнення з підстави втрати довіри, передбачає перевірку судом вчинення працівником умисно або необережно дій, які дають власнику підстави для втрати до нього довіри (ВСУ у справі № 6-100цс16 від 20 квітня 2016р.)

Позов про стягнення заробітної плати не обмежується  будь-яким строком

 

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ  УКРАЇНИ

13 вересня 2017 року                                                                                                                                м. Київ

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

головуючого

Лященко Н.П.,

 

 

суддів:

Гуменюка В.І.,

Охрімчук Л.І.,

Романюка Я.М.,

Сімоненко В.М.,

 

 

 

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Укргазвидобування» про поновлення на роботі за заявою Публічного акціонерного товариства «Укргазвидобування» про перегляд Верховним Судом України рішення Апеляційного суду м. Києва від 3 лютого 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 травня 2017 року,

в с т а н о в и л а:

У жовтні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вищезазначеним позовом, у якому зазначав, що з 18 березня 2014 року він працював на посаді заступника голови правління Публічного акціонерного товариства «Укргазвидобування» (далі – ПАТ «Укргазвидобування»).

ІНФОРМАЦІЯ_1 у нього народився син – ОСОБА_2, а 1 серпня 2014 року його мати ОСОБА_3 вийшла на роботу на повний робочий день до закінчення відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку.

Ураховуючи зазначене, 18 серпня 2015 року позивач звернувся до ПАТ «Укргазвидобування» із заявою про надання йому відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку з 19 серпня 2015 року по 15 квітня 2017 року.

Після направлення заяви з 19 серпня 2015 року позивач здійснював догляд за дитиною, однак 1 жовтня 2015 року отримав лист ПАТ «Укргазвидобування» про відмову у наданні йому вказаної відпустки із зазначенням про необхідність надати пояснення про поважні причини його відсутності на роботі з 19 серпня 2015 року.

У відповідь на вказаний лист він повторно направив до ПАТ «Укргазвидобування» заяву про надання йому відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, однак 13 жовтня 2015 року отримав наказ від 9 жовтня 2015 року НОМЕР_1 про звільнення його з роботи з ІНФОРМАЦІЯ_2 за прогул без поважних причин з 19 серпня по 8 жовтня 2015 року на підставі пункту 4 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП України).

Вважаючи своє звільнення незаконним, ОСОБА_1 просив поновити його на посаді заступника голови правління ПАТ «Укргазвидобування».

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 4 грудня 2015 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 3 лютого 2016 року вказане рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення про задоволення позову: поновлено ОСОБА_1 на роботі на посаді заступника голови правління ПАТ «Укргазвидобування».

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 травня 2017 року касаційну скаргу ПАТ «Укргазвидобування» відхилено, рішення суду апеляційної інстанції залишено без змін.

У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ПАТ «Укргазвидобування» просить скасувати ухвалені у справі рішення судів касаційної та апеляційної інстанцій та залишити в силі рішення суду першої інстанції з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України та частини четвертої статті 20 Закону України «Про відпустки».

На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень ПАТ «Укргазвидобування» посилається на ухвалу Верховного Суду України від 15 жовтня 2010 року та постанову Верховного Суду України від 1 липня 2014 року.

Заслухавши доповідь судді, пояснення представника ПАТ «Укргазвидобування» ОСОБА_4, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень та скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 4 статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що наказом від 18 березня 2014 року НОМЕР_2 ОСОБА_1 було призначено на посаду заступника голови правління ПАТ «Укргазвидобування» з 18 березня 2014 року з посадовим окладом відповідно до штатного розпису.

З 13 липня по 18 серпня 2015 року ОСОБА_1 перебував на лікарняному.

Згідно зі свідоцтвом про народження серії НОМЕР_3 у позивача ІНФОРМАЦІЯ_1 народився син ОСОБА_2.

18 серпня 2015 року ОСОБА_1 надіслав на адресу відповідача заяву про надання відпустки для догляду за дитиною до досягнення трирічного віку, додавши до неї копію свідоцтва про народження та довідку НОМЕР_4 від 17 серпня 2015 року про те, що ОСОБА_3 (мати дитини) дійсно працює в ТОВ «Сан Габріель» на посаді директора з 2 квітня 2007 року по теперішній час на умовах повного робочого дня.

ПАТ «Укргазвидобування» 23 вересня 2015 року направило на адресу ОСОБА_1 лист, з якого вбачається, що у зв’язку з ненаданням документів, визначених частиною четвертою статті 20 Закону України «Про відпустки», на підтвердження фактичного догляду за дитиною у відповідача відсутні законні підстави для надання позивачу відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку. Крім того, заява позивача від 18 серпня 2015 року надійшла пізніше строку, з якого позивач просив надати відпустку. Позивачу було запропоновано протягом двох днів з дня отримання листа надати письмові пояснення з приводу поважних причин відсутності на роботі з 19 серпня 2015 року.

Наказом від 9 жовтня 2015 року ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_1 звільнено з роботи з посади заступника голови правління ПАТ «Укргазвидобування» за прогул без поважних причин з 19 серпня по 8 жовтня 2015 року на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України.

Факт відсутності позивача на робочому місці протягом зазначеного в наказі строку підтверджується численними актами про відсутність працівника на робочому місці, складеними з 19 серпня до 8 жовтня 2015 року, та службовою запискою начальника департаменту по роботі з персоналом ОСОБА_5.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції про відмову в позові ОСОБА_1 та ухвалюючи нове рішення про задоволення його позову, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що звільнення позивача є незаконним, оскільки його відсутність на роботі з 19 серпня 2015 року була пов’язана з доглядом за малолітньою дитиною, про надання відпустки для догляду за якою позивач звертався з відповідною заявою до відповідача, а отже, ОСОБА_1 був відсутній на роботі з поважних причин.

Разом з тим у наданій для порівняння ухвалі Верховного Суду України від 15 жовтня 2010 року суд касаційної інстанції за аналогічних обставин дійшов протилежного висновку про те, що позивачка здійснила прогул без поважних причин, оскільки надання соціальної відпустки є не обов’язком, а правом роботодавця, тому позивачка вчинила прогул, а не перебувала у відпустці, оскільки обов’язковим є надання такої відпуски лише матері дитини. Законом України «Про відпустки» визначено порядок надання такої соціальної відпустки й іншим членам сім’ї за умови надання певних документів на підтвердження догляду за дитиною. У зв’язку з ненаданням таких документів у відповідача не було законних підстав для негайного надання відпустки позивачці. Отже, не дочекавшись відповідного наказу та не вийшовши на роботу, позивачка вчинила прогул, а тому її звільнення є законним.

Аналогічного правового висновку дійшов Верховний Суд України і в постанові від 1 липня 2014 року.

Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Відповідно до частини третьої статті 179 КЗпП України за бажанням жінки їй надається відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку з виплатою за ці періоди допомоги відповідно до законодавства.

Відпустки для догляду за дитиною, передбачені частинами третьою, четвертою та шостою цієї статті, можуть бути використані повністю або частинами також батьком дитини, бабою, дідом чи іншими родичами, які фактично доглядають за дитиною (частина сьома статті 179 КЗпП України).

Згідно із частиною четвертою статті 20 Закону України «Про відпустки», особам, зазначеним у частині третій статті 18 цього Закону (крім осіб, які усиновили чи взяли дитину під опіку у встановленому законодавством порядку, прийомних батьків), відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку надається на підставі довідки з місця роботи (навчання, служби) матері дитини про те, що вона вийшла на роботу до закінчення терміну цієї відпустки і виплату допомоги по догляду за дитиною їй припинено (із зазначенням дати).

На підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України власник або уповноважений ним орган має право розірвати трудовий договір у випадку здійснення працівником прогулу без поважних причин. Прогул – це відсутність працівника на роботі без поважних причин більше трьох годин (безперервно чи загалом). Для звільнення працівника на такій підставі власник або уповноважений ним орган повинен мати докази, що підтверджують відсутність працівника на робочому місці більше трьох годин упродовж робочого дня.

Невихід на роботу у зв'язку із самовільним використанням працівником відпустки, відгулів за відпрацьовані раніше дні, залишення роботи без попередження власника чи уповноваженого ним органу визнаються прогулом і можуть бути причиною звільнення працівника

З огляду на зазначені обставини у справі, яка переглядається, суди апеляційної та касаційної інстанції дійшли передчасного висновку про незаконність звільнення позивача у зв’язку з тим, що позивач вчинив прогул з поважних причин, оскільки надання соціальної відпустки є обов’язком роботодавця, а не є його правом.

Натомість висновок суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 є правильним, оскільки ОСОБА_1 самовільно, без погодження з відповідачем не вийшов на роботу з 19 серпня 215 року, тобто вчинив прогул, у зв’язку із чим його звільнення за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України є законним.

Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди апеляційної та касаційної інстанцій неправильно застосували зазначені норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування рішень цих судів, ухвалених у справі.

За таких обставин відповідно до пунктів 1 та 4 частини першої статті 355 і частин першої та другої статті 3604 ЦПК України ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 травня 2017 року та рішення Апеляційного суду м. Києва від 3 лютого 2016 року підлягають скасуванню із залишенням у силі рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 4 грудня 2015 року.

Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частинами першою, другою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

Заяву Публічного акціонерного товариства «Укргазвидобування» задовольнити.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 травня 2017 року та рішення Апеляційного суду м. Києва від 3 лютого 2016 року скасувати, рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 4 грудня 2015 року залишити в силі.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

Підписи суддів

8
Подобається
Оставьте Ваш комментарий:

Пожалуйста, авторизуйтесь или зарегистрируйтесь для добавления комментария.


Популярні судові рішення