Акт та постанова д/в про передачу стягувачу нереалізованого на торгах майна оскаржуються шляхом подання позову на підставі ст. 293 ЦК України, а не позову про недійсність правочину із підстав ст.203, 215 ЦК України (ВСУ, № 6-1655цс16, 16.11. 2016р.)

Фабула судового акту: Насправді це добре, що ВСУ у своїх позиціях роз’яснює, яким чином процесуально захищати свої права, як і відбулось і цій справі при цьому без скасування рішення на користь позивача.

Так, прилюдні торги із реалізації арештованої нерухомості не відбулись двічі, і стягувач виявив бажання залишити цю нерухомість собі в рахунок погашення боргу. У зв’язку з цим державний виконавець склав відповідні акт та постанову, на підставі яких нотаріус видав свідоцтво на право власності на нерухоме майно.

У нерухомості були прописані діти, і ці документи були видані д/в без погодження з органом опіки та піклування, тому позивач звернувся до суду, в якому просив визнати недійсними та скасувати ці документи. Такий спосіб, захисту прав слід назвати визнання правочину недійсним про передачу нерухомості у власність за ст. 203, 216 ЦК України. Адже за думкою позивача передача д/в нерухомості у власність стягувачу є правочином.

Проте, ВСУ був іншої думки і підкреслив, що після того як торги не відбулись, документи д/в про передачу нерухомості стягувачу в рахунок боргу НЕ є договором купівлі-продажу (як на торгах), а є документами, які спрямовані на примусове виконання рішення суду і фіксують виконавчі дії. Тому, спосіб захисту прав боржника для визнання недійсними цих документів буде інший.

ВСУ підкреслив, що оскільки майно вже передано стягувачу боржнику для захисту своїх прав слід подавати позов в порядку, передбаченому ст. 393 ЦК України - "Визнання незаконним правового акта, що порушує право власності". Боржнику також не слід також подавати скаргу на рішення, дії або бездіяльність д/в з приводу складання акту та винесення постанови, тому що має місце спір про право, і в цьому випадку таке провадження не застосовується для захисту порушених прав боржника.

У підсумку, ВСУ НЕ скасував попередні у справі рішення судів на користь боржника, що є позитивним. Мотивацією ВСУ для цього була цілком справедлива думка, про те що оскільки нерухомість вже передана стягувачу подання скарги не відновить порушені права боржника, тому слід залишити рішення на його користь в силу.

Аналізуйте судовий акт: Результати торгів залишаються дійсними, якщо оцінка арештованого майна втратила чинність, проте це не порушило прав боржника ( ВСУ у справі від 29 червня 2016 року № 6-547цс16)

Банк БЕЗ торгів може визнати право власності «ЗА СОБОЮ» на предмет іпотеки та таким чином припинити права боржника на це майно (ВСУ від 28 вересня 2016 р. у справі №6-1243цс16)

Електронні торги із реалізації нерухомого майна не повинні проводитись, якщо звіт про оцінку цього майна, який дійсний 6 місяців, втратив чинність (ВСУ від 6 квітня 2016 р. у справі № 3-242гс16)

Початкова ціна при стягненні предмету іпотеки встановлюється судом у рішенні в порядку ст.ст. 38, 39 ЗУ «Про іпотеку», а не під час виконавчого провадження на підставі оцінки незалежного експерта (Постанова ВСУ у справі 6-1935цс15 від 7 жовтня 2015р)

ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ ВСУ у справі за № 6-1655цс16: Згідно частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов’язків можуть бути як правочини (пункт 1 частини другої статті 11 ЦК України), так і інші юридичні факти (пункт 4 частини другої статті 11 ЦК України).

Зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, а недодержання стороною (сторонами) правочину в момент його вчинення цих вимог чинності правочину є підставою недійсності відповідного правочину (частина перша статті 203, частина перша статті 215 ЦК України.

За статтею 1 Закону виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) – це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Ураховуючи особливості, передбачені законодавством щодо проведення прилюдних торгів, складання за результатами їх проведення акта проведення прилюдних торгів – це оформленням договірних відносин купівлі-продажу майна на публічних торгах, тобто правочин. Тому відчуження майна з прилюдних торгів за своєю правовою природою відноситься до угод купівлі-продажу й така угода може визнаватись недійсною на підставі норм цивільного законодавства про недійсність правочину за статтями 203, 215 ЦК України.

Разом з тим Закон допускає, що реалізація арештованого майна на прилюдних торгах може не відбутися. У такому випадку з метою забезпечення права стягувача – учасника виконавчого провадження Закон передбачає відповідний порядок дій, які повинен вчинити державний виконавець, а саме: повідомити стягувача про те, що арештоване майно не було реалізоване на прилюдних торгах після проведення повторної оцінки, та запропонувати стягувачу залишити це майно за собою (частина шоста статті 62 Закону).

Якщо стягувач своєчасно і письмово не заявить про таке своє бажання, арешт з майна знімається і воно повертається боржникові (частина сьома статті 62 Закону). Якщо ж стягувач заявить про бажання залишити нереалізоване на прилюдних торгах майно за собою, державний виконавець виносить постанову про передачу майна стягувачу, а за фактом такої передачі складає відповідний акт. При цьому майно передається саме стягувачу в рахунок погашення боргу, а відповідні постанова та акт є підставами для подальшого оформлення стягувачем права власності на це майно (частина дев’ята статті 62 Закону).

З огляду на зазначене, передбачена статтею 62 Закону процедура передачі державним виконавцем стягувачу нереалізованого на прилюдних торгах арештованого майна боржника в рахунок погашення його боргу оформлюється шляхом прийняття державним виконавцем постанови та складення акта про передачу майна стягувачу, які можуть вважатися юридичними фактами, що є законними підставами виникнення цивільних прав та обов’язків (пункт 4 частини другої статті 11 ЦК України). Однак за своєю правовою природою таку процедуру разом з відповідними постановою та актом державного виконавця не можуть бути ототожнені з процедурою відчуження майна з прилюдних торгів тільки тому, що за результатами проведення прилюдних торгів державний виконавець також складає акт.

Таким чином, передача державним виконавцем стягувачу нереалізованого на прилюдних торгах арештованого майна в рахунок погашення боргу, постанова, прийнята державним виконавцем у результаті цієї процедури, та складений державним виконавцем акт про передачу майна стягувачу не можуть визнаватися недійсними на підставі норм цивільного законодавства про недійсність правочину за статтями 203, 215 ЦК України.

Разом з тим частиною першою статті 15 ЦК України передбачене право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, поряд із визнанням правочину недійсним, також відновлення становища, яке існувало до порушення, та визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, його посадових і службових осіб (стаття 16 ЦК України). За приписами статті 214 ЦПК України визначення характеру спірних правовідносин відповідно до установлених обставин у справі, а також визначення правової норми, яка підлягає застосуванню, належить до обов’язків суду.

Судові справи, в яких наявний спір про цивільне право, не можуть переглядатися в порядку провадження за скаргою на рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, оскільки у випадку передачі нерухомого майна стягувачеві, який оформив право власності на майно, ефективним способом захисту прав боржника може бути лише пред’явлення до суду позову із залученням стягувача і державного виконавця як відповідачів.

Так, згідно зі статтею 393 ЦК України серед способів захисту права власності закріплено визнання незаконним та скасування правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає закону і порушує права власника, за позовом власника.

Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Судова палата у цивільних справах

Верховного Суду України у складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 та ОСОБА_2, законним представником яких є ОСОБА_3, ОСОБА_4 до ОСОБА_5, відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Харківській області, треті особи: ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_3, служба у справах дітей Харківської районної державної адміністрації, приватний нотаріус Харківського районного нотаріального округу Харківської області ОСОБА_9, про визнання правочину та свідоцтва про право власності недійсними за заявою ОСОБА_5 про перегляд рішення апеляційного суду Харківської області від 26 серпня 2016 року, ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2016 року,

в с т а н о в и л а :

У серпні 2014 року ОСОБА_4, а також ОСОБА_3 в інтересах малолітніх дітей ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_5, відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Харківській області (далі – відділ примусового виконання рішень УДВС ГУЮ у Харківській області) про визнання недійсними правочину про передачу будинку у власність та свідоцтва про право власності на будинок.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивачі посилалися на те, що у відділі примусового виконання рішень УДВС ГУЮ у Харківській області на виконанні перебував виконавчий лист про стягнення з ОСОБА_4 боргу на користь ОСОБА_5. У процесі виконавчого провадження в рахунок погашення боргу ОСОБА_4 державний виконавець за актом від 27 червня 2013 року передав стягувачу ОСОБА_5 будинок АДРЕСА 1, який належав на праві власності ОСОБА_4, і на підставі цього акта 18 липня 2013 року приватний нотаріус ОСОБА_9 видав ОСОБА_5 свідоцтво про право власності на зазначений будинок.

Позивачі зазначали, що станом на час передачі ОСОБА_5 будинку АДРЕСА 1 в ньому постійно проживав і мав право користування житлом малолітній ОСОБА 1, ІНФОРМАЦІЯ 1 року народження. Крім того, на час подачі позову таке право має і малолітня ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ 2 року народження. Будинок був і залишається для їх родини (позивачів і третіх осіб), а також малолітніх дітей єдиним місцем проживання. Місце проживання дітей у цьому будинку також зареєстроване в будинковій книзі, однак державний виконавець у порушення пункту 4.5.9. Інструкції з організації примусового виконання рішень не запитав попередньої згоди органу опіки та піклування на реалізацію нерухомого майна, право користування яким мають діти, і з порушенням закону передав будинок у власність стягувачу.

Зважаючи на зазначене, позивачі посилалися на недійсність правочину про передачу будинку ОСОБА_5 у власність, оскільки цей правочин суперечить закону.

Згодом позивачі уточнили позов і просили визнати недійсною та скасувати постанову державного виконавця відділу примусового виконання рішень УДВС ГУЮ у Харківській області від 27 червня 2013 року про передачу стягувачу ОСОБА_5 в рахунок погашення боргу ОСОБА_4 її майна – будинку АДРЕСА 1 та земельної ділянки, визнати недійсним та скасувати акт державного виконавця від 27 червня 2013 року про передачу цього майна, а також визнати недійсним та скасувати свідоцтво про право власності ОСОБА_5 на будинок, видане 18 липня 2013 року приватним нотаріусом на підставі акта державного виконавця від 27 червня 2013 року.

Рішенням Харківського районного суду Харківської області від 27 березня 2015 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Харківської області від 26 серпня 2015 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про задоволення позову. Постановлено визнати неправомірною та скасувати постанову державного виконавця відділу примусового виконання рішень УДВС ГУЮ у Харківській області від 27 червня 2013 року про передачу стягувачеві ОСОБА_5 належного боржнику ОСОБА_4 майна – будинку АДРЕСА 1, земельної ділянки S га за цією ж адресою, а також визнати недійсними та скасувати акт державного виконавця від 27 червня 2013 року та свідоцтво від 18 липня 2013 року про право власності ОСОБА_5 на будинок.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2016 року касаційні скарги ОСОБА_5 та відділу примусового виконання рішення УДВС ГУЮ у Харківській області відхилено, рішення апеляційного суду Харківської області від 26 серпня 2015 року залишено без змін.

У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_5 просить скасувати рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права (статей 203 та 215 ЦК України), норм процесуального права (щодо правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ), а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява задоволенню не підлягає.

Відповідно до змісту статті 360-5 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно.

Згідно з правилами частин першої та третьої статті 62 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження» в редакції, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин (далі – Закон), реалізація арештованого майна, крім майна, вилученого з обігу згідно із законом, та майна, зазначеного в частині восьмій статті 57 цього Закону, здійснюється шляхом його продажу на прилюдних торгах, аукціонах або на комісійних умовах. Майно передається на реалізацію за ціною та в порядку, визначеними статтею 58 цього Закону.

Не реалізоване на прилюдних торгах, аукціонах або на комісійних умовах підлягає уцінці державним виконавцем не більш як на 30 відсотків. У разі нереалізації майна в місячний строк з дня проведення уцінки воно повторно уцінюється, але не більш як на 50 відсотків початкової вартості майна (частина п’ята статті 62 Закону).

У разі якщо в місячний строк з дня проведення повторної уцінки майно не реалізовано на прилюдних торгах, аукціонах або на комісійних умовах, державний виконавець повідомляє про це стягувачу і пропонує йому вирішити питання про залишення за собою нереалізованого майна, крім майна, конфіскованого за рішенням суду (частина шоста статті 62 Закону).

У разі бажання стягувача залишити за собою майно воно йому передається за ціною, що дорівнює початковій вартості, за якою це майно передавалося на реалізацію. Про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу державний виконавець виносить постанову, яка затверджується начальником відділу, якому він безпосередньо підпорядкований. За фактом такої передачі державний виконавець складає акт. Постанова та акт є підставами для подальшого оформлення стягувачем права власності на це майно (частини восьма та дев’ята статті 62 Закону).

Відповідно до пункту 4.5.9. Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 2 квітня 2012 року № 512/5 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 2 квітня 2012 року за № 489/20802, в редакції, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин (далі – Інструкція), у разі передачі на реалізацію нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону. Якщо такий дозвіл не надано, державний виконавець звертається до суду, який видав виконавчий документ, із заявою про встановлення або зміну способу і порядку виконання. Якщо судом не встановлено (змінено) спосіб і порядок виконання, державний виконавець продовжує виконання рішення за рахунок іншого майна боржника, а в разі відсутності такого майна повертає виконавчий документ стягувачу з підстави, передбаченої пунктом 2 частини першої статті 47 Закону.

У справі, рішення в якій переглядаються, суди встановили такі факти й обставини.

На примусовому виконанні в УДВС ГУЮ у Харківській області перебував виконавчий лист про стягнення за рішенням Московського районного суду м. Харкова від 25 лютого 2011 року з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_5 за договором позики 3 954 571,00 грн. Державним виконавцем 20 серпня 2012 року було складено акт опису та арешту майна НОМЕР 1 та накладено арешт на будинок і земельну ділянку, що належать ОСОБА_4 і розташовані за адресою: АДРЕСА 1.

У процесі підготовки до передачі арештованого майна на реалізацію з метою отримання інформації про громадян, які зареєстровані в зазначеному будинку, державним виконавцем було направлено до Харківського РВ ГУМВС України в Харківській області відповідний запит від 20 грудня 2012 року за НОМЕР 2. На цей запит Харківський РВ ГУМВС України в Харківській області повідомив державного виконавця, що за адресою будинку АДРЕСА 1 зареєстрована ОСОБА_4, а щодо реєстрації інших осіб за цією адресою інформації не може бути надано у зв’язку з відсутністю будинкової книги.

Прилюдні торги з реалізації арештованого нерухомого майна неодноразово призначалися, але тричі не відбулися у зв’язку з відсутністю заявок покупців. Майно не було реалізовано на прилюдних торгах і після проведення повторної оцінки, і державний виконавець повідомив про це стягувача ОСОБА_5, запропонувавши йому залишити нереалізоване майно за собою згідно із частиною шостою статті 62 Закону.

ОСОБА_5 письмово висловив згоду залишити за собою майно в рахунок погашення боргу ОСОБА_4, внаслідок чого державний виконавець прийняв відповідну постанову та склав акт від 27 червня 2013 року про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу. На підставі виданих державним виконавцем постанови та акта приватний нотаріус 18 липня 2013 року видав ОСОБА_5 свідоцтво про право власності на будинок.

Апеляційний суд установив, що за адресою АДРЕСА 1 з 14 березня 2012 року зареєстрований малолітній ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ 1 року народження. Дитина постійно проживала і проживає в зазначеному будинку як член сім’ї власника. Місце постійного проживання малолітнього ОСОБА_1 за цією адресою було зареєстроване і на час здійснення державним виконавцем звернення стягнення на будинок, у тому числі й передачі майна стягувачу ОСОБА_5.

Також установлено, що на порушення вимог пункту 4.5.9. Інструкції державний виконавець не запитав дозволу органу опіки та піклування на реалізацію нерухомого майна, право користування яким має дитина, - малолітній ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ 1 року народження. Відповідно й передача будинку у власність стягувачу ОСОБА_5 27 червня 2013 року була здійснена без дозволу органу опіки та піклування.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позов, апеляційний суд застосував до спірних правовідносин положення статей 203 та 215 ЦК України та керувався тим, що проведена державним виконавцем процедура звернення стягнення на будинок боржника ОСОБА_4 в сукупності з актами, оспореними позивачами – постановою та актом державного виконавця, свідоцтвом про право власності, виданим нотаріусом, є правочином.

З огляду на визначений у такий спосіб характер спірних правовідносин, апеляційний суд дійшов висновку, що цей правочин повинен бути визнаний недійсним як такий, що не відповідає вимозі чинності правочину згідно частини першої статті 203 ЦК України, оскільки передача будинку ОСОБА_5 відбулася з порушенням закону, без згоди органу опіки та піклування, адже на час звернення стягнення на належне боржнику ОСОБА_4 нерухоме майно в будинку постійно проживав малолітній ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ 1 року народження. Суд касаційної інстанції погодився з такими висновками апеляційного суду, залишивши його рішення без змін.

На підтвердження передбачених пунктом 4 статті 355 ЦПК України підстав для перегляду судових рішень Верховним Судом України ОСОБА_5 посилається на висновки Верховного Суду України щодо застосування норм матеріального права, викладені в постанові від 24 жовтня 2012 року (справа № 6-116цс12).

Зазначена постанова була прийнята Верховним Судом України за результатами розгляду справи за позовом, зокрема, прокурора Шевченківського району м. Чернівці в інтересах малолітніх дітей до відділу державної виконавчої служби Шевченківського районного управління юстиції Чернівецької області, фізичних осіб, Чернівецького аукціонного центру державної компанії «Національна мережа аукціонних центрів» про визнання прилюдних торгів і свідоцтва про право власності недійсними. Постановою від 24 жовтня 2012 року Верховний Суд України скасував ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, якою було залишено без змін судові рішення про відмову в задоволенні позову прокурора, та передав справу на новий касаційний розгляд.

Верховний Суд України в постанові від 24 жовтня 2012 року відніс відчуження майна з прилюдних торгів до угод купівлі-продажу та дійшов висновку, що така угода може визнаватись недійсною на підставі норм цивільного законодавства про недійсність правочину (статті 203, 215 ЦК України). При цьому стосовно порушень, допущених державним виконавцем при здійсненні своїх повноважень, передбачених Законом України «Про виконавче провадження», до призначення прилюдних торгів, у тому числі щодо відкриття виконавчого провадження, накладення арешту на майно, визначення вартості чи оцінки майна тощо, Верховний Суд України зазначив, що такі дії (бездіяльність) державного виконавця підлягають оскарженню в порядку, передбаченому цим Законом, а дії державного виконавця у виконавчому провадженні, які не стосуються правил проведення прилюдних торгів, мають самостійний спосіб оскарження і не можуть бути підставою для визнання прилюдних торгів недійсними.

На підтвердження передбачених пунктом 1 статті 355 ЦПК України підстав для перегляду судових рішень Верховним Судом України ОСОБА_5 посилається на висновки Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ в ухвалах від 26 листопада 2014 року, від 15 липня 2015 року, від 13 квітня 2016 року.

Так, в ухвалі від 26 листопада 2014 року суд касаційної інстанції дійшов висновку, що в силу статей 383, 384 ЦПК України та частини четвертої статті 82 Закону України «Про виконавче провадження» рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця або іншої посадової особи ДВС щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами до суду, який видав виконавчий документ, тому вирішення питання про підсудність такої справи залежить від того, в якому порядку розглядалася справа (цивільне чи адміністративне судочинство) і який суд видав виконавчий лист. Зазначена ухвала від 26 листопада 2014 року постановлена в справі за скаргою податкової інстанції на рішення державного виконавця, в якій заявник оскаржував постанову про відмову у відкритті виконавчого провадження.

Згідно з ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 липня 2015 року суд касаційної інстанції виходив із того, що процедура прилюдних торгів з реалізації арештованого майна відповідно до статей 650, 655 та частини четвертої статті 656 ЦК України віднесена до угод купівлі-продажу, а тому така угода може визнаватися недійсною в судовому порядку із застосуванням статей 203, 215 ЦК України; дії державного виконавця у виконавчому провадженні, які не стосуються правил проведення прилюдних торгів, мають самостійний спосіб оскарження. Зазначена ухвала постановлена в справі за позовом про визнання прилюдних торгів недійсними.

В ухвалі від 13 квітня 2016 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшов висновку, що за змістом статей 39, 52, 61, 62 Закону України «Про виконавче провадження» примусова реалізація майна за рішенням суду з прилюдних торгів є не правочином, а є виконанням рішення суду, тому згода органу опіки та піклування на реалізацію будинку в процесі виконання рішення суду не потрібна. Зазначена ухвала постановлена в справі за позовом про визнання недійсними та скасування акта та постанови державного виконавця про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу та свідоцтва про право власності.

На підтвердження передбачених пунктом 2 статті 355 ЦПК України підстав для перегляду судових рішень Верховним Судом України ОСОБА_5 посилається на висновки суду касаційної інстанції в указаній вище ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 листопада 2014 року, а також на постанову Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року (справа № 6-2187цс15), в яких містяться висновки про те, в порядку якого судочинства (цивільного чи адміністративного) мають розглядатися скарги на рішення та дії державного виконавця.

У справі, рішення в якій переглядаються, встановлено, що прилюдні торги з реалізації будинку боржника ОСОБА_4 не відбулися. Відповідно і спір, за вирішенням якого позивачі звернулися до суду, законності процедури проведення прилюдних торгів як таких не стосується. Крім того, позивачі порушують питання про визнання недійсними і скасування як прийнятих державним виконавцем актів, так і свідоцтва про право власності ОСОБА_5 на майно, тому спір розглядався в порядку цивільного судочинства за правилами позовного провадження.

Зважаючи на зазначене, відсутні підстави вважати, що рішення суду касаційної інстанції, про скасування якого просить ОСОБА_5, не відповідає викладеному в постанові Верховного Суду України від 24 жовтня 2012 року (справа № 6-116цс12) висновку щодо застосування у подібних правовідносинах одних і тих самих норм матеріального права. Так само зміст ухвал Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 листопада 2014 року, 15 липня 2015 року та зміст постанови Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року не можуть слугувати достатнім підтвердженням неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, чи норм процесуального права стосовно правил підсудності або встановленої законом компетенції судів.

Разом з тим зміст ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2016 року свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 203, 215 ЦК України в поєднанні зі статтями 11, 16 ЦК України, статтею 62 Закону України «Про виконавче провадження», що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Так, у справі, рішення в якій переглядаються, суд дійшов висновку, що в разі, якщо прилюдні торги не відбулися, є правочином проведена державним виконавцем процедура звернення стягнення на будинок боржника разом із актами державного виконавця (постановою та актом) про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу. При цьому в справі, за результатами розгляду якої було постановлено ухвалу від 13 квітня 2016 року, суд також вирішував спір про визнання недійсними актів державного виконавця такої самої правової природи, однак дійшов протилежних висновків.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Відповідно до частини першої статті 11 ЦК України цивільні права та обв’язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов’язки. Частиною другою цієї ж статті передбачено, що підставами виникнення цивільних прав та обов’язків можуть бути як правочини (пункт 1 частини другої статті 11 ЦК України), так і інші юридичні факти (пункт 4 частини другої статті 11 ЦК України).

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків (частина перша статті 202 ЦК України). Зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, а недодержання стороною (сторонами) правочину в момент його вчинення цих вимог чинності правочину є підставою недійсності відповідного правочину (частина перша статті 203, частина перша статті 215 ЦК України.

За статтею 1 Закону виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) – це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

З огляду на приписи статей 32, 52 Закону заходами примусового виконання рішень є, зокрема, звернення стягнення на майно боржника, що полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації. За загальним правилом (частина перша статті 62 Закону) реалізація арештованого майна здійснюється шляхом його продажу на прилюдних торгах, аукціонах або на комісійних умовах.

Послідовно дотримуючись висновку, наведеного в постанові Верховного Суду України від 24 жовтня 2012 року (справа № 6-116цс12), Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що правова природа процедури реалізації майна на прилюдних торгах полягає в продажу майна, тобто в забезпеченні переходу права власності на майно боржника, на яке звернуто стягнення, до покупця – учасника прилюдних торгів. Ураховуючи особливості, передбачені законодавством щодо проведення прилюдних торгів, складання за результатами їх проведення акта проведення прилюдних торгів – це оформленням договірних відносин купівлі-продажу майна на публічних торгах, тобто правочин. Тому відчуження майна з прилюдних торгів за своєю правовою природою відноситься до угод купівлі-продажу й така угода може визнаватись недійсною на підставі норм цивільного законодавства про недійсність правочину за статтями 203, 215 ЦК України.

Разом з тим Закон допускає, що реалізація арештованого майна на прилюдних торгах може не відбутися. У такому випадку з метою забезпечення права стягувача – учасника виконавчого провадження Закон передбачає відповідний порядок дій, які повинен вчинити державний виконавець, а саме: повідомити стягувача про те, що арештоване майно не було реалізоване на прилюдних торгах після проведення повторної оцінки, та запропонувати стягувачу залишити це майно за собою (частина шоста статті 62 Закону).

Якщо стягувач своєчасно і письмово не заявить про таке своє бажання, арешт з майна знімається і воно повертається боржникові (частина сьома статті 62 Закону). Якщо ж стягувач заявить про бажання залишити нереалізоване на прилюдних торгах майно за собою, державний виконавець виносить постанову про передачу майна стягувачу, а за фактом такої передачі складає відповідний акт. При цьому майно передається саме стягувачу в рахунок погашення боргу, а відповідні постанова та акт є підставами для подальшого оформлення стягувачем права власності на це майно (частина дев’ята статті 62 Закону).

З огляду на зазначене, передбачена статтею 62 Закону процедура передачі державним виконавцем стягувачу нереалізованого на прилюдних торгах арештованого майна боржника в рахунок погашення його боргу оформлюється шляхом прийняття державним виконавцем постанови та складення акта про передачу майна стягувачу, які можуть вважатися юридичними фактами, що є законними підставами виникнення цивільних прав та обов’язків (пункт 4 частини другої статті 11 ЦК України). Однак за своєю правовою природою таку процедуру разом з відповідними постановою та актом державного виконавця не можуть бути ототожнені з процедурою відчуження майна з прилюдних торгів тільки тому, що за результатами проведення прилюдних торгів державний виконавець також складає акт.

Таким чином, передача державним виконавцем стягувачу нереалізованого на прилюдних торгах арештованого майна в рахунок погашення боргу, постанова, прийнята державним виконавцем у результаті цієї процедури, та складений державним виконавцем акт про передачу майна стягувачу не можуть визнаватися недійсними на підставі норм цивільного законодавства про недійсність правочину за статтями 203, 215 ЦК України.

У справі, яка переглядається, апеляційний суд, з яким погодився й суд касаційної інстанції, неправильно визначив характер спірних правовідносин і помилково застосував до них норми статей 203, 215 ЦК України, визнавши з цих підстав неправомірною постанову та недійсним акт державного виконавця.

Разом з тим частиною першою статті 15 ЦК України передбачене право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, поряд із визнанням правочину недійсним, також відновлення становища, яке існувало до порушення, та визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, його посадових і службових осіб (стаття 16 ЦК України). За приписами статті 214 ЦПК України визначення характеру спірних правовідносин відповідно до установлених обставин у справі, а також визначення правової норми, яка підлягає застосуванню, належить до обов’язків суду.

В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_4 та ОСОБА_3 посилалися на незаконність дій державного виконавця. Суд установив, що порушення державним виконавцем пункту 4.5.9. Інструкції мало місце.

Дана справа, яка переглядається, не може переглядатися в порядку провадження за скаргою на рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, оскільки з матеріалів справи вбачається наявність спору про цивільне право. Оскільки нерухоме майно вже було передано стягувачеві, який оформив право власності на майно, ефективним способом захисту прав боржника могло бути лише пред’явлення до суду позову із залученням стягувача і державного виконавця як відповідачів.

Так, згідно зі статтею 393 ЦК України серед способів захисту права власності закріплено визнання незаконним та скасування правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає закону і порушує права власника, за позовом власника.

Ураховуючи зазначене, а також той факт, що подання боржником скарги на рішення та дії державного виконавця не забезпечує йому відновлення порушених прав на нерухоме майно, на яке було звернено стягнення, а суди хоч і неправильно застосували норми матеріального права, однак правильно вирішили спір по суті, судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій слід залишити без змін.

Керуючись статтями 355, 360-3, 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

У задоволенні заяви ОСОБА_5 відмовити.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий Я.М. Романюк

Судді: В.І. Гуменюк

Н.П. Лященко

Л.І. Охрімчук

В.М. Сімоненко