Визнання наказу про звільнення незаконним АВТОМАТИЧНО тягне за собою поновлення працівника на роботі та обов'язок роботодавця виплатити заробітну плату за час вимушеного прогулу (справа № 223/30/16-ц від 25.09.2017)

Фабула судового акту: Досить цікаве судове рішення винесене апеляційним судом Донецької області та "засилене" касаційною інстанцією.

Цікавість ситуації полягає у тому, що попереднім судовим рішенням визнано незаконним наказ про притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності у вигляді звільнення. Під час розгляду справи позивач відмовилась від позовних вимог в частині поновлення на роботі.

Роботодавцем судове рішення було виконано та незаконний наказ скасовано. Водночас будь-яких заходів щодо поновлення незаконного звільненого працівника на роботі та виплати йому середнього заробітку вжито не було оскільки, на думку роботодавця, судове рішення не зобов'язало його вчиняти такі дії.

В свою чергу через три роки після винесення вказаного судового рішення працівник вдруге звернувся до суду із вимогою стягнути з підприємства суму середнього заробітку та зобов'язати підприємство звільнити його на підставі п. 1 ст. 36 КЗпП України (за згодою сторін).

Судом першої інстанції у задоволенні таких вимог було відмовлено у повному обсязі, оскільки, на думку суду, рішенням суду не було ухвалено рішення про поновлення працівника на роботі, а тому відповідно до ст. 235 КЗпП України не може бути і ухвалено рішення про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу, оскільки вказана виплата здійснюється в разі ухвалення рішення про поновлення на роботі.

Водночас, місцевий суд у своєму рішенні вказав на пропуск позивачем визначеного ч. 1 ст. 233 КЗпП України тримісячного строку для звернення до суду.

Натомість апеляційний суд, з рішенням якого погодився і ВССУ, скасував рішення суду першої інстанції з наступних підстав.

Згідно ч. 1 ст. 235 КЗпП у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв’язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Частиною 2 вказаної статті при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Тобто скасування наказу про звільнення працівника автоматично тягне за собою поновлення його на роботі та вирішення питання щодо відшкодування останньому середнього заробітку.

Окрім цього позивач неодноразово звертався до відповідача з вимогою виконати рішення апеляційного суду, допустити його до роботи, та у зв'язку із незаконним звільненням виплатити середній заробіток за час вимушеного прогулу.

Також, апеляційний суд не погодився з рішенням суду першої інстанції в частині пропуску позивачем строку звернення до суду, оскільки в даному випадку з боку роботодавця має місце порушення законодавства про оплату праці, а тому згідно ч. 2 ст. 233 КЗпП України строк зверення з вимогами про стягнення заробітної плати є необмеженим.

Визначаючи правову природу виплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу, апеляційний суд зробив висновок, що це є компенсаційною виплатою за порушення права на оплату праці, яка нараховується в розмірі середнього заробітку. Тому вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу повязані з трудовими відносинами та є такими, що повязані з виплатою заробітної плати, оскільки у роботодавця виникає обовязок про виплату зазначеної заробітку.

Аналізуйте судовий акт: ВСУ: Невихід на роботу у зв’язку із самовільним використанням працівником відпустки, відгулів, залишення роботи без попередження власника чи уповноваженого ним органу визнаються прогулом і можуть бути причиною звільнення (справа № 6-1412цс17, 13.09.17)

Місячний строк для звернення до суду за вирішенням спору про поновлення на роботі обчислюється не інакше як з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки (Справа № 367/6233/14-ц,21.06.17)

При поновленні працівника на роботі, якого було звільнено на підставі скорочення штату, виплачена одноразова грошова допомога підлягає поверненню роботодавцю (ВСУ у справі № 6-2711цс16 від 1 лютого 2017р.)

Не застосовується одночасне (подвійне) стягнення з роботодавця середнього заробітку і за ст. 117 КЗпПУ, і за ст. 235 КЗпПУ у випадку порушення прав звільненого працівника – обираємо щось одне (ВСУ від 18 січня 2017р. у справі № 6-2912цс16)

Законодавство не передбачає строк позовної давності для стягнення працівником заборгованості із заробітної плати (ВСУ від 26 жовтня 2016р. у справі № 6-1395цс16)

Ухвала

іменем україни

25 вересня 2017 року м. Київ

Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

СтупакО.В., Іваненко Ю.Г., Маляренка А.В.,

розглянувши в попередньому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_4 до Комунального підприємства «Керуюча компанія з житлово-комунальних послуг Вугледарської міської ради» про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та звільнення за згодою сторін, за касаційною скаргою Комунального підприємства «Керуюча компанія з житлово-комунальних послуг Вугледарської міської ради» на рішення апеляційного суду Донецької області від 15 лютого 2017 року,

в с т а н о в и л а:

У січні 2016 року ОСОБА_4 звернулася до суду з указаним позовом до Комунального підприємства «Керуюча компанія з житлово-комунальних послуг Вугледарської міської ради» (далі - КП «КК ЖКП Вугледарської міської ради»), який під час розгляду справи збільшила і доповнила та остаточно просила стягнути з відповідача на її користь заробітну плату за час вимушеного прогулу за період із 23 листопада 2011 року по 31 жовтня 2012 року з урахуванням індексів інфляції за період із 2011 року по 2015 рік у сумі 89 659 грн 60 коп.; зобов'язати відповідача звільнити її на підставі п. 1 ст. 36 КЗпП України за згодою сторін з моменту прийняття рішення та внести відповідний запис у трудову книжку.

Свої вимоги позивач обгрунтовувала тим, що рішенням апеляційного суду Донецької області від 04 липня 2013 року визнано незаконним наказ КП «КК ЖКП Вугледарської міської ради» від 22 листопада 2011 року № 02-01/122 про притягнення позивача до дисциплінарної відповідальності у вигляді звільнення. 11 лютого 2015 року підприємство виконало рішення апеляційного суду та наказом № 02-01/08 скасувало наказ про звільнення. Оскільки її звільнення виявилося незаконним та скасовано наказ про звільнення, вважає, що були порушені її права та вона має право на отримання середнього заробітку за час вимушеного прогулу, розмір якого підлягає збільшенню на індекс інфляції відповідно до Порядку № 159, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року. Після скасування наказу та запису в трудовій книжці про її звільнення з роботи вона 02 вересня 2016 року звернулася до відповідача із заявою про звільнення на підставі п. 1 ст. 36 КЗпП України за згодою сторін, оскільки вважається такою, що знаходиться в трудових відносинах з КП «КК ЖКП Вугледарської міської ради» та відноситься до зайнятого населення, однак у задоволенні її заяви було відмовлено.

Рішенням Вугледарського міського суду Донецької області від 21 листопада 2016 року у задоволенні позову відмовлено у повному обсязі.

Рішенням апеляційного суду Донецької області від 15 лютого 2017 року скасовано рішення суду першої інстанції, позов задоволено частково.

Стягнуто з КП «КК ЖКП Вугледарської міської ради» на користь ОСОБА_4 середній заробіток за час вимушеного прогулу у сумі 35 692 грн 64 коп. (сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу визначена без утримання податків та обов'язкових платежів).

В іншій частині рішення залишено без змін.

Вирішено питання про судовий збір.

У касаційній скарзі КП «КК ЖКП Вугледарської міської ради» просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції, залишити в силі рішення суду першої інстанції, обґрунтовуючи свою вимогу порушенням судом норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до п. 6 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає відхиленню з огляду на таке.

Статтею 233 КЗпП України передбачено строки звернення до районного суду, районного у місті, міського чи міськрайонного суду за вирішенням трудових спорів.

Так, ч. 1 цієї статті передбачено, що працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Разом із тим у ч. 2 цієї статті зазначено, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Згідно з ч. ч. 1, 2, 3, 5 ст. 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

У разі визнання формулювання причини звільнення неправильним або таким, що не відповідає чинному законодавству, у випадках, коли це не тягне поновлення працівника на роботі, орган, який розглядає трудовий спір, зобов'язаний змінити формулювання і вказати в рішенні причину звільнення у точній відповідності з формулюванням чинного законодавства та з посиланням на відповідну статтю (пункт) закону. Якщо неправильне формулювання причини звільнення в трудовій книжці перешкоджало працевлаштуванню працівника, орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату йому середнього заробітку за час вимушеного прогулу в порядку і на умовах, передбачених частиною другою цієї статті.

У разі затримки видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органу працівникові виплачується середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.

Таким чином, ст. 235 КЗпП України передбачено, що виплата середнього заробітку за час вимушеного прогулу здійснюється у випадках: звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу (ч. 1); у разі визнання формулювання причини звільнення неправильним або таким, що не відповідає чинному законодавству (ч. 3); у разі затримки видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органу (ч. 5).

Отже, положення ст. 235 КЗпП України передбачають виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу у визначених цією статтею випадках, перелік яких є вичерпним.

Такого висновку дійшов Верховний Суд України у постанові від 02 листопада 2016 року у справі № 6-2261цс16, на яку правильно послався апеляційний суд на обгрунтування свого рішення.

На спростування заперечень відповідача проти позову про те, що рішення суду про поновлення позивача на роботі не ухвалювалося, оскільки остання відмовилась від цих вимог в суді, а тому відсутні і підстави для стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, апеляційний суд правильно зазначив, що хоча положеннями ч. 2 ст. 235 КЗпП України передбачено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу, однак зазначене положення не звільняє роботодавця від обов'язку здійснити оплату вимушеного прогулу у разі звільнення працівника без законної підстави, що мало місце при звільненні позивача.

Таким чином, задовольняючи частково указаний позов, апеляційний суд правильно виходив із того, що, скасувавши наказ про припинення трудового договору із позивачем, відповідач не провів їй оплату часу вимушеного прогулу за період із 23 листопада 2011 року по 31 жовтня 2012 року, про що просила позивач.

Оскільки на виконання рішення апеляційного суду, яким було поновлено порушене право позивача, визнано її звільнення з роботи за ініціативою роботодавця незаконним, останнім видано наказ про скасування наказу про припинення трудового договору із позивачем, то апеляційний суд правильно вважав наявними правові підстави для стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Крім того, апеляційний суд обгрунтовано не погодився із висновками місцевого суду щодо пропуску позивачем тримісячного строку звернення до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, встановленого ч. 1 ст. 233 КЗпП України, виходячи з наступного.

Згідно з рішенням Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 у справі щодо офіційного тлумачення положень ч. 2 ст. 233 КЗпП України, ст. ст. 1, 12 Закону України «Про оплату праці» (справа № 1-13/2013), аналізуючи положення трудового законодавства в контексті конституційного звернення, Конституційний Суд України виходив з того, що поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов'язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов'язків.

Таким чинном, у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці працівник має право без обмежень будь-яким строком звернутись до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які він має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того, чи здійснив роботодавець нарахування таких виплат.

Відповідно до висновків Верховного Суду України, викладених у постанові від 02 листопада 2016 року (№ 6-1395цс16) вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу відносяться до вимог щодо порушення законодавства про оплату праці та відповідно до ч. 2 ст. 233 КЗпП України не обмежуються будь-яким строком звернення працівника до суду.

Посилаючись на викладене, апеляційний суд правильно вважав відсутніми підстави для застосування положень ч. 1 ст. 233 КЗпП України.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, апеляційний суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку згідно зі ст. ст. 10, 60, 212, 303, 304 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Статтею 212 ЦПК України установлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Оскаржуване рішення апеляційного суду містить висновки щодо результатів оцінки зібраних у справі доказів, відповідає вимогам ст. ст. 213-215 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості.

Наведені у касаційній скарзі доводи із посиланням на ст. 233 КЗпП України щодо пропущення позивачем строку звернення до суду з цим позовом були предметом дослідження й оцінки апеляційного суду, який їх обґрунтовано спростував, про що свідчить зміст оскаржуваного рішення.

Те саме стосується посилання заявника у касаційній скарзі на незаконність, на думку заявника, висновків апеляційного суду про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Зазначені доводи касаційної скарги є помилковими, спростовуються матеріалами справи, на підставі яких апеляційний суд достатньо повно установив обставини, які мають значення для правильного вирішення справи.

Висновки апеляційного суду щодо задоволених позовних вимог ґрунтуються на положеннях ст. ст. 1, 3, 4 ЦПК України та вищевказаних нормах матеріального права.

Перевіривши матеріали справи, колегія суддів не знаходить підстав для висновків, що апеляційним судом під час розгляду справи порушено норми матеріального та процесуального права, про що зазначає у касаційній скарзі заявник.

Отже, рішення апеляційного суду є законним та обґрунтованим, ухваленим із додержанням норм процесуального та матеріального права, підстави для його скасування відсутні, тому відповідно до ч. 3 ст. 332 ЦПК України воно підлягає залишенню без змін, а касаційна скарга - відхиленню.

Керуючись ч. 3 ст. 332 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

у х в а л и л а:

Касаційну скаргу Комунального підприємства «Керуюча компанія з житлово-комунальних послуг Вугледарської міської ради» відхилити.

Рішення апеляційного суду Донецької області від 15 лютого 2017 року залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Судді