У шлюбному договорі сторони можуть передбачити використання належного їм обом або одному з них майна для забезпечення потреб їхніх дітей, а також інших осіб. (Справа № 447/66/15-ц, 29.03.17)

Фабула судового акту: практика укладення шлюбного договору в Україні є не досить розвинутою, але є підстави сподіватися, що найближчим часом інститут шлюбного договору стане більш поширеним явищем і не залишиться пріоритетом лише заможних громадян. Ця судова справа стосується теми справедливості укладеного шлюбного договору.

Позов про визнання шлюбного договору недійсним був вмотивований тим, що цей правочин, як вважає позивач, вчинено під впливом обману та помилки, оскільки право на майно було ним передано «у користь своєї доньки з метою припинення права на аліменти, однак, відповідач звернулася до суду про стягнення з позивача аліментів». В подальшому позивач уточнив свої позовні вимоги і просив визнати недійсним оспорюваний договір з підстав передбачених ст. ст. 203, 205, 235 ЦК України.

Всі судові інстанції в позові відмовили. При цьому ВССУ, зокрема, зазначив таке.

У ч. ч. 4, 5 ст. 93 СК України містяться обмеження щодо змісту шлюбного договору: по-перше, договір не повинен ставити одного із подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище порівняно із законодавством; по-друге, за шлюбним договором не може передаватись у власність одному із подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.

Категорія «надзвичайно невигідне матеріальне становище», вжита у ч. 4 ст. 93 СК України, має оціночний характер і підлягає доведенню стороною відповідно до ч. 3 ст. 10 ЦПК України.

Норма ст. 97 СК України надає подружжю право визначати у шлюбному договорі правовий режим майна, набутого до чи під час шлюбу, та не містить заборон або будь-яких обмежень цього права.

Отже в цій ситуації суди дійшли висновку про недоведеність тверджень позивача, що в результаті укладеного шлюбного договору він опинився у надзвичайно невигідному матеріальному становищі.

Аналізуйте судовий акт: За шлюбним договором не може набуватись право власності на нерухоме майно, яке підлягає державній реєстрації (ВССУ від 22 лютого 2017р. у справі 758/4906/15-ц)

«Надзвичайно невигідне матеріальне становище» сторони у шлюбному договорі доводиться позивачем в порядку, передбаченому ст. 10 ЦПК України (ВСУ у справі №6-230цс14 від 28 січня 2015р.)

У х в а л а

іменем україни

29 березня 2017 рокум. КиївКолегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

ДемяносоваМ.В.,

ЛеванчукаА.О.,

Ступак О.В.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5, третя особа - державний нотаріус Новороздільської нотаріальної контори ГУЮ у Львівській області Шолок О.Я., про визнання шлюбного договору недійсним, за касаційною скаргою ОСОБА_4 в особі представника ОСОБА_7 на рішення Миколаївського районного суду Львівської області від 16 листопада 2015 року та ухвалу апеляційного суду Львівської області від 03 березня 2016 року,

в с т а н о в и л а:

У січні 2015 року ОСОБА_4 звернувся до суду із вищезазначеним позовом, посилаючись на те, що 11 вересня 2014 року між ним та відповідачем було укладено шлюбний договір. Даний правочин було вчинено під впливом обману та помилки, оскільки позивач вважав при укладенні договору, що передає право на майно у користь своєї доньки з метою припинення права на аліменти, однак, відповідач звернулася до суду про стягнення з позивача аліментів.

Даний правочин було вчинено сторонами без дозволу органу опіки та піклування.

Станом на 11 вересня 2014 року шлюб між сторонами розірвано.

Крім того шлюбний договір не може ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище, а тому позивач просив визнати недійсним шлюбний договір від 11 вересня 2014 року.

Під час судового розгляду позивач уточнив свої позовні вимоги, посилаючись на те, що шлюбний договір посвідчено нотаріусом 11 вересня 2014 року, тобто за три дні до укладення шлюбного договору було ухвалено рішення про розірвання шлюбу. Під час розгляду справи про розірвання шлюбу між сторонами досягнуто домовленості про утримання дитини відповідно до якої позивач залишив у власності відповідача майно, придбане подружжям за час шлюбу, як спосіб врегулювання питання про утримання дитини. Таким чином, правочин - шлюбний договір є удаваним.

Рішенням Миколаївського районного суду Львівської області від 16 листопада 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Львівської області від 03 березня 2016 року, у задоволенні позову ОСОБА_4 відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_4 в особі представника ОСОБА_7 просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, мотивуючи свою вимогу порушенням судами норм процесуального права й неправильним застосуванням норм матеріального права, та ухвалити нове рішення, яким задовольнити його позовні вимоги.

Відповідно до п. 6 розд. ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає відхиленню з огляду на наступне.

Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив із недоведеності заявлених позовних вимог.

Судами встановлено, що з 18 липня 2006 року ОСОБА_4 та ОСОБА_5 перебували в зареєстрованому шлюбі, який було розірвано рішенням суду, яке набрало законної сили 19 вересня 2014 року.

11 вересня 2014 року між сторонами було укладено шлюбний договір, яким були врегульовані і майнові відносини між подружжям, і який посвідчений державним нотаріусом Новороздільської державної нотаріальної контори.

У січні 2015 року ОСОБА_4 звернувся в суд з позовом до ОСОБА_5 про визнання шлюбного договору недійсним з підстав передбачених ст. ст. 229, 230, 233 ЦК України. В подальшому позивач уточнив свої позовні вимоги і просив визнати недійсним оспорюваний договір з підстав передбачених ст. ст. 203, 205, 235 ЦК України.

Згідно з частинами першою, дев'ятою статті 7 СК України сімейні відносини регулюються цим кодексом та іншими нормативно-правовими актами на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

Серед загальних засад регулювання сімейних відносин у ч. 2 ст. 7 СК України закріплена можливість урегулювання цих відносин за домовленістю (договором) між їх учасниками.

Стаття 9 СК України визначає загальні межі договірного регулювання відносин між подружжям, а саме: така домовленість не повинна суперечити вимогам СК України, іншим законам та моральним засадам суспільства. Під вимогами законів у цьому випадку слід розуміти імперативні норми, що встановлюють заборону для договірного регулювання відносин подружжя.

Оскільки договір, в тому числі шлюбний договір, передусім є категорією цивільного права, то відповідно до ст. 8 СК України у випадках договірного регулювання сімейних відносин повинні застосовуватися загальні норми ст. ст. 3, 6 ЦК України щодо свободи договору, а також глав 52, 53 ЦК України щодо поняття та умов договору, його укладення, зміни і розірвання.

Так, ч. 3 ст. 6 ЦК України передбачає, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, надаючи, таким чином, особам право вибору: використати існуючі норми законодавства для регулювання своїх стосунків або встановити для цих стосунків власні правила поведінки.

Отже принцип свободи договору відповідно до ст. ст. 6, 627 ЦК України є визначальним та полягає у наданні особі права на власний розсуд реалізувати, по-перше: можливість укласти договір (або утриматися від укладення договору); по-друге, можливість визначити зміст договору на власний розсуд, враховуючи при цьому зустрічну волю іншого учасника договору та обмеження щодо окремих положень договору, встановлені законом.

Таким чином сторони не можуть на власний розсуд врегулювати у договорі свої відносини, лише у випадках якщо:

1) існує пряма заборона, встановлена актом цивільного законодавства;

2) заборона випливає із змісту акта законодавства;

3) така домовленість суперечить суті відносин між сторонами.

Про необхідність застосування норм ЦК України при визнанні шлюбного договору недійсним міститься вказівка і у ст. 103 СК України.

Виходячи зі змісту ст. ст. 9, 103 СК України, ст. ст. 203, 215 ЦК України підставою недійсності шлюбного договору є недодержання в момент вчинення стороною (сторонами) таких вимог: 1) зміст шлюбного договору не може суперечити законодавству України, а також моральним засадам суспільства; 2) волевиявлення кожного із подружжя при укладенні шлюбного договору має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 3) шлюбний договір має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Норми СК України у ст. ст. 57, 60, 61, на підставі ч. 1 ст. 7 цього Кодексу встановлюють принципи нормативно-правового регулювання відносин подружжя з приводу належного їм майна, згідно з якими:

1) майно набуте подружжям за час шлюбу належить їм на праві спільної сумісної власності;

2) майно, набуте кожним із подружжя до шлюбу є особистою приватною власністю кожного з них.

Згідно з ч. 2 ст. 60 СК України вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Більш детальна регламентація договірного регулювання відносин між подружжям викладена у ст. 64 СК України. У частині першій цієї норми передбачено право дружини та чоловіка на укладення договорів між собою. Так, дружина та чоловік мають право на укладення між собою усіх договорів, які не заборонені законом, як щодо майна, що є їхньою особистою приватною власністю, так і щодо майна, яке є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Окремим видом договірного регулювання сімейних відносин подружжя є шлюбний договір.

У главі 10 СК України (ст. ст. 92-103) визначені вимоги до форми, змісту, строку дії та умов шлюбного договору, підстав його розірвання чи визнання недійсним.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 93 СК України шлюбний договір регулює майнові відносини між подружжям, визначає їхні майнові права та обов'язки.

У ч. ч. 4, 5 ст. 93 СК України містяться обмеження щодо змісту шлюбного договору: по-перше, договір не повинен ставити одного із подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище порівняно із законодавством; по-друге, за шлюбним договором не може передаватись у власність одному із подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.

Категорія «надзвичайно невигідне матеріальне становище», вжита у ч. 4 ст. 93 СК України, має оціночний характер і підлягає доведенню стороною відповідно до ч. 3 ст. 10 ЦПК України.

Норма ст. 97 СК України надає подружжю право визначати у шлюбному договорі правовий режим майна, набутого до чи під час шлюбу, та не містить заборон або будь-яких обмежень цього права.

Частиною 1 ст. 11 ЦПК України передбачено, що суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Відповідно до ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права при їх ухваленні та в основному зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками судів по їх оцінці.

Керуючись ч. 3 ст. 332 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

у х в а л и л а:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 в особі представника ОСОБА_7 відхилити, рішення Миколаївського районного суду Львівської області від 16 листопада 2015 року та ухвалу апеляційного суду Львівської області від 03 березня 2016 року залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Колегія суддів: М.В. Дем'яносов

А.О.Леванчук

О.В.Ступак