Обов'язок доведення правомірності звільнення працівника при оспорюванні такої покладається на роботодавця (№ 273/212/16-ц від 23.01.2018)

Фабула судового акту: У даній справі працівника було звільнено з роботи у зв'язку із припиненням повноважень посадової особи на підставі п. 5 ч. 1 ст. 41 КЗпП України.

При цьому при звільненні працівника роботодавцем засновник підприємства не повідомив його про причини та правові підстави звільнення. У порушення статті 47 КЗпП України з ним не проведено розрахунок, не видано трудову книжку.

При розгляді справи у суді першої інстанції відповідач послався на те, що позивачем не доведнно, що протокол зборів засновників про його звільнення є фіктивним. Заробітна плата позивачу нарахована і він може її отримати, проте відмовляється, а його трудова книжка знаходиться у нього вдома. Він не подавав її до ПСП ім. Шевченка для внесення запису про звільнення.

Судом першої інстанції з яким погодився і апеляційний суд у задоволенні позовних вимог працівника відмовлено у вз'язку із тим,що звільнення проведено відповідно до вимог закону, заявлені позивачем позовні вимоги неконкретизовані, а обставини, на які позивач посилається як на підставу своїх вимог, недоведені доказами. Вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди задоволенню не підлягають, так як вони є похідними від вимоги про поновлення на роботі.

Натомість Верховний Суд вказані рішення скасував з наступних підстав.

Пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України передбачено, що трудовий договір з ініціативи власника або уповноваженого ним органу може бути розірваний також у випадку припинення повноважень посадових осіб.

Дія положень частини третьої статті 99 ЦК України та пункту 5 частини першої статті 41 КЗпП України передбачає право компетентного (уповноваженого) органу товариства припинити повноваження члена виконавчого органу у будь-який час, на свій розсуд, з будь-яких підстав; реалізація цього права у будь-який час гарантується нормами корпоративного права для припинення негативного впливу на управлінську діяльність товариства.

З урахуванням вимог трудового законодавства у справах, у яких оспорюється незаконність звільнення, саме відповідач повинен довести, що звільнення відбулося без порушення законодавства про працю.

При цьому законність звільнення за пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України обумовлюється лише правозгідністю рішення вищого органу управління або виконавчого органу, що наділений повноваженнями з прийому/звільнення працівників.

При цьому обов'язок проведення повного розрахунку в день звільнення працівника відповідно до частини першої статті 116 КЗпП України покладено на власника підприємства проте суди першої та паеляційних інстанцій не перевірили чи було виконано відповідачем такий обов'язок.

Судами попередніх інстанцій не досліджено надані позивачем докази щодо заборгованості із заробітної плати, компенсації за несвоєчасну її виплату, вихідної допомоги, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Аналізуйте судовий акт: ВС/КЦС: Якщо в контракті наявний пункт про звільнення керівника за систематичне невиконання фінансових планів підприємства та показників контракту, його робота оцінюється в КОМПЛЕКСІ (справа № 203/6039/15-ц, 23.01.18)

ВССУ: Визнання наказу про звільнення незаконним АВТОМАТИЧНО тягне за собою поновлення працівника на роботі та обов'язок роботодавця виплатити заробітну плату за час вимушеного прогулу (справа № 223/30/16-ц від 25.09.2017)

Роботодавець не приймає заяву про звільнення. Не звільняє з займаної посади. Як діяти працівнику?

Постанова

Іменем України

23 січня 2018 року м. Київ

справа № 273/212/16-ц

провадження № 61-787 св 17

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Висоцької В. С.,

суддів: Мартєва С. Ю. (суддя-доповідач), ПророкаВ. В., Фаловської І. М., Штелик С. П.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

представника позивача - ОСОБА_5,

відповідач - приватне сільськогосподарське підприємство імені Шевченка,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_4 - ОСОБА_5 - на рішення Баранівського районного суду Житомирської області від 12 липня 2016 року у складі судді Михалюк О. П. та ухвалу апеляційного суду Житомирської області від 21 вересня 2016 року у складі суддів: Товянської О. В., Якухно О. М., Кочетова Л. Г.

ВСТАНОВИВ:

Відповідно до пункту 4 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України у редакції Закону України № 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У лютому 2016 року ОСОБА_4 подав позовну заяву до приватного сільськогосподарського підприємства імені Шевченка (далі - ПСП ім. Шевченка) про поновлення його на посаді директора ПСП ім. Шевченка, стягнення з відповідача заборгованості із заробітної плати, середнього заробітку за час затримки розрахунку по день фактичного розрахунку, середнього заробітку в межах посадового окладу директора за час вимушеного прогулу, 5 000 грн моральної шкоди та витрати на правову допомогу.

Позовна заява мотивована тим, що 15 січня 2016 року з Інтернет сайту Міністерства юстиції України позивач дізнався, що 14 січня 2016 року керівником ПСП ім. Шевченка призначено ОСОБА_6 До цього призначення зазначену посаду займав він. Засновник підприємства не повідомив його про причини та правові підстави звільнення. У порушення статті 47 КЗпП України з ним не проведено розрахунок, не видано трудову книжку. З жовтня 2015 року позивач не отримував заробітної плати. Моральна шкода полягає в тому, що він втратив душевний спокій, постійно перебуває у роздратованому стані, що негативно відображається на спілкуванні з родиною.

Рішенням Баранівського районного суду Житомирської області від 12 липня 2016 року в позові відмовлено.

Судове рішення мотивоване тим, що звільнення позивача з підстав, передбачених пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП Українипроведено відповідно до вимог закону, заявлені позивачем позовні вимоги неконкретизовані, а обставини, на які позивач посилається як на підставу своїх вимог, недоведені доказами. Вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди задоволенню не підлягають, так як вони є похідними від вимоги про поновлення на роботі.

Позивач у своїх вимогах про стягнення боргу із заробітної плати з урахуванням компенсації за її затримку та виплату середнього заробітку за час затримки по день фактичного розрахунку не зазначив, яка сума боргу із заробітної плати підлягає стягненню із відповідача і за який період, не навів суду відповідних розрахунків компенсації за затримку розрахунку.

Ухвалою апеляційного суду Житомирської області від 21 вересня 2016 року рішення Баранівського районного суду Житомирської області від 12 липня 2016 року залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що звільнення позивача відбулося у зв'язку з припиненням повноважень посадової особи за пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України і в судовому засіданні позивач не довів, що протокол зборів засновників про його звільнення є фіктивним. Заробітна плата позивачу нарахована і він може її отримати, проте відмовляється, а його трудова книжка знаходиться у нього вдома. Він не подавав її до ПСП ім. Шевченка для внесення запису про звільнення.

У касаційній скарзі, поданій у жовтні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, представник ОСОБА_4 - ОСОБА_5 просить скасувати судові рішення, ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що позивача звільнено з порушенням норм трудового законодавства, не проведено розрахунку та не видано трудову книжку.

У грудні 2016 року ПСП ім. Шевченка подало заперечення на касаційну скаргу, в яких просило відхилити касаційну скаргу та залишити без змін рішення судів попередніх інстанцій, оскільки позивача було звільнено відповідно до чинного законодавства на підставі пункту 5 частини першої статті 41 КЗпП України та частини третьої статті 99 ЦК України.

Відповідно до ст. 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 листопада 2017 року справу призначено до судового розгляду.

20 грудня 2017 року вказана вище цивільна справа надійшла до Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Касаційна скарга підлягає задоволенню частково.

Судами встановлено, що ОСОБА_4 наказом від 12 серпня 2012 року № 16 прийнятий на посаду директора ПСП ім. Шевченка.

Наказом від 14 січня 2016 року № 2-К ОСОБА_4 звільнений з посади директора ПСП ім. Шевченка з 13 січня 2016 року за пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України. Підставою видачі наказу став протокол зборів засновників ПСП ім. Шевченка від 13 січня 2016 року № 1/13/01/2016.

Позивачу в приміщенні за адресою: АДРЕСА_1 було оголошено рішення власників ПСП ім. Шевченка про припинення повноважень і звільнення з посади директора ПСП ім. Шевченка ОСОБА_4, та призначення на посаду директора ПСП ім. Шевченка ОСОБА_6

Позивач відмовився ставити підпис про ознайомлення з протоколом, наказом та отримати копію наказу.

Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України передбачено, що трудовий договір з ініціативи власника або уповноваженого ним органу може бути розірваний також у випадку припинення повноважень посадових осіб.

Дія положень частини третьої статті 99 ЦК України та пункту 5 частини першої статті 41 КЗпП України передбачає право компетентного (уповноваженого) органу товариства припинити повноваження члена виконавчого органу у будь-який час, на свій розсуд, з будь-яких підстав; реалізація цього права у будь-який час гарантується нормами корпоративного права для припинення негативного впливу на управлінську діяльність товариства.

З урахуванням вимог трудового законодавства у справах, у яких оспорюється незаконність звільнення, саме відповідач повинен довести, що звільнення відбулося без порушення законодавства про працю.

Відмовляючи у задоволенні позову про стягнення заробітної плати, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що позивач ухиляється від отримання повного розрахунку при звільненні та не навів розрахунків компенсації за затримку виплати заробітної плати та середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Статтею 44 КЗпП України передбачено, що при припиненні трудового договору з підстав, зазначених, зокрема, у пункту 5 частини першої статті 41 КЗпП України (саме на підставі цієї норми було звільнено позивача), працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше ніж шестимісячний середній заробіток.

Частиною першою статті 116 КЗпП України визначено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

В разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку (частина перша статті 117 КЗпП України).

Передбачена пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України підстава розірвання трудового договору не передбачає необхідності з'ясування вини працівника, доцільності та причини звільнення, врахування попередньої роботи та інших позитивних результатів.

Законність звільнення за пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України обумовлюється лише правозгідністю рішення вищого органу управління або виконавчого органу, що наділений повноваженнями з прийому/звільнення працівників.

За таких обставин суд касаційної інстанції приходить до висновку, що звільнення позивача з підстав, передбачених пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України відбулося з дотриманням норм трудового законодавства, а тому рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду в частині відмови у задоволенні позову про поновлення на роботі слід залишити без змін, як такі, що відповідають нормам матеріального і процесуального права.

Однак, суди попередніх інстанцій не врахували, що обов'язок проведення повного розрахунку в день звільнення працівника відповідно до частини першої статті 116 КЗпП України покладено на власника підприємства та не перевірили чи було виконано відповідачем такий обов'язок.

Судами попередніх інстанцій не досліджено надані позивачем докази щодо заборгованості із заробітної плати, компенсації за несвоєчасну її виплату, вихідної допомоги, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Порядок відшкодування моральної шкоди у сфері трудових відносин регулюється статтею 237-1 КЗпП України.

Стаття 237-1 КЗпП України передбачає відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Порядок відшкодування шкоди визначається законодавством.

Зазначена норма закону містить перелік юридичних фактів, що складають підставу виникнення правовідносин щодо відшкодування власником або уповноваженим ним органом завданої працівнику моральної шкоди.

За змістом указаного положення закону підставою для відшкодування моральної шкоди згідно із ст. 237-1КЗпП України є факт порушення прав працівника у сфері трудових відносин, яке призвело до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагало від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

У пункті 13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» роз'яснено, що відповідно до статті 237-1 КЗпП України за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконне звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум, виконання робіт у небезпечних для життя і здоров'я умовах тощо), яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов'язок по відшкодуванню моральної (немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності.

Таким чином, захист порушеного права у сфері трудових відносин забезпечується як відновленням становища, яке існувало до порушення цього права (наприклад, поновлення на роботі), так і механізмом компенсації моральної шкоди, як негативних наслідків (втрат) немайнового характеру, що виникли в результаті душевних страждань, яких особа зазнала у зв'язку з посяганням на її трудові права та інтереси. Конкретний спосіб, на підставі якого здійснюється відшкодування моральної шкоди обирається потерпілою особою, з урахуванням характеру правопорушення, його наслідків та інших обставин.

Враховуючи, що КЗпП України не містить будь-яких обмежень чи виключень для компенсації моральної шкоди у разі порушення трудових прав працівників, а стаття 237-1 цього Кодексу передбачає право працівника на відшкодування моральної шкоди у обраний ним спосіб, зокрема повернення потерпілій особі вартісного (грошового) еквівалента завданої моральної шкоди, розмір такого відшкодування суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань, їх тривалості, тяжкості вимушених змін у житті та з урахуванням інших обставин справи.

При вирішенні питання щодо моральної шкоди, суди не з'ясували чи було порушення прав працівника у сфері трудових відносин та які дії чи бездіяльність власника призвели до моральних страждань позивача, втрати ним нормальних життєвих зв'язків.

Пунктами 1, 2 частини третьої статті 411 ЦПК України передбачено, що підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

В частині відмови у задоволення позову про поновлення на роботі судові рішення ухвалені з дотримання норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_4 - ОСОБА_5 - задовольнити частково.

Рішення Баранівського районного суду Житомирської області від 12 липня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Житомирської області від 21 вересня 2016 року скасувати в частині вимог про стягнення заборгованості із заробітної плати, середнього заробітку за час затримки заробіток по день фактичного розрахунку, моральної шкоди, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

В іншій частині рішення Баранівського районного суду Житомирської області від 12 липня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Житомирської області від 21 вересня 2016 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді