Добросовісний платник податків НЕ повинен контролювати чи дотримується контрагент податкового законодавства – це справа контролюючих органів (ВАСУ від 06 вересня 2016 р. у справі 826/23325/15)

Фабула судового акту: В останні роки нарахувати податки та штрафні санкції фіскальний орган був здатен практично любому суб’єкту господарювання, якщо у господарській операції його контрагент чим-то не подобався такому фіскальному органу. Так, наприклад, контрагент міг не перебувати за місцем реєстрації чи мав проблеми із основними фондами та порушував певні правила ведення податкового обліку або мати заборгованість перед бюджетом. І чомусь добросовісний платник податку повинен був перевіряти свого контрагента та при сумнівах не мати з ним справу. Суди підтримували таку поведінку фіскальних органів. Проте ВАСУ поступово після «безумных» на користь фіскальних органів рішень 2011-2014 років почав виправлятись.

У цій справі ВАСУ прийшов до очевидного висновку: «чинне законодавство не ставить умову виникнення податкових зобов'язань платника у залежність від стану податкового обліку його контрагентів, фактичного знаходження їх за місцем реєстрації та наявності чи відсутності основних фондів. Позивач не може нести відповідальність за невиконання його контрагентами своїх зобов'язань, адже поняття «добросовісний платник», яке вживається у сфері податкових правовідносин, не передбачає виникнення у платника додаткового обов'язку з контролю за дотриманням його постачальниками правил оподаткування, а саме, платник не наділений повноваженнями податкового контролю для виконання функцій, покладених на податкові органи, а тому не може володіти інформацією відносно виконання контрагентом податкових зобов'язань. А відтак, за умови не встановлення податковим органом наявності замкнутої схеми руху коштів, яка б могла свідчити про узгодженість дій позивача та його постачальників для одержання товариством незаконної податкової вигоди, останнє не може зазнавати негативних наслідків внаслідок діянь інших осіб, що перебувають поза межами його впливу. Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського Суду з прав людини.»

Аналізуйте судовий акт: Платник податку без санкцій та податкових донарахувань може реалізувати продукцію нижче собівартості, якщо доведе економічні причини або ділову мету таких господарських операцій (ВАСУ від 15 червня 2016р. у справі № 812/1272/15

ВАСУ дуже конкретно не погодився з ВСУ і став на сторону платника податку: справа про пряме відшкодування ПДВ з держбюджету без висновку для органу Держказначейства (Ухвала колегії ВАСУ із 17 суддів від 4 лютого 2016р.)

При оскарженні наказу САМЕ фіскальний орган доводить підстави призначення перевірки при цьому завчасне повідомлення платника призводить до визнання перевірки незаконною (ВСУ у справі № 21-425а14)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"06" вересня 2016 р. м. Київ К/800/18344/16

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

Головуючого Голубєвої Г.К.

Суддів Сіроша М.В.

Юрченко В.П.

при секретарі судових засідань: Ігнатенко О.В.,

розглянувши касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «ТЕРМОЕЛЕКТРО-УКРАЇНА»

на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 23 червня 2016 року

по справі № 826/23325/15

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «ТЕРМОЕЛЕКТРО-УКРАЇНА»

до Державної податкової інспекції в Оболонському районі Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві

про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень, -

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «ТЕРМОЕЛЕКТРО-УКРАЇНА» звернулось до суду з позовом до Державної податкової інспекції в Оболонському районі Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень №0006432202 від 13 жовтня 2015 року, відповідно до якого збільшено суму грошового зобов'язання по податку на прибуток підприємств, створених за участю іноземних інвесторів, на 7835502,00 грн. за основним платежем та на 3917751,00 грн. за штрафними (фінансовими) санкціями; №0005242202 від 19 серпня 2015 року, відповідно до якого збільшено суму грошового зобов'язання по податку на додану вартість на 4044750,00 грн. за основним платежем та на 2022375,50 грн. за штрафними (фінансовими) санкціями.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 березня 2016 року у даній справі позов задоволено.

Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 23 червня 2016 року скасовано постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 березня 2016 року та прийнято нове рішення про відмову у задоволенні позову з мотивів безпідставності заявлених вимог.

Не погодившись із постановою суду апеляційної інстанції, позивач подав касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 23 червня 2016 року як таку, що прийнята з порушенням норм матеріального та процесуального права, та залишити без змін постанову суду першої інстанції, оскільки скаржник вважає її такою, що прийнята з правильним застосуванням норм чинного законодавства.

Перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, юридичної оцінки обставин справи, колегія суддів Вищого адміністративного суду України приходить до висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судами встановлено, що Державною податковою інспекцію у Оболонському районі ГУ ДФС у м. Києві проведено планову виїзну перевірку позивача з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 01 січня 2014 року по 31 грудня 2014 року, про що складено акт перевірки від 06 травня 2015 року №394/26-54-22-02/36222986.

Вказаною плановою перевіркою встановлені порушення позивачем вимог: п.138.2, пп.139.1.9 п.139.1 ст.139, пп.140.1.2 п.140.1 ст.140 Податкового кодексу України, в результаті чого занижено податок на прибуток всього у сумі 8098655,00 грн., а також п.198.1, п. 198.2, п. 198.6 ст.198, ст.201 ПК України, в результаті чого занижено податок на додану вартість на 4283809,00 грн.

На підставі вказаних висновків акту перевірки та процедури адміністративного оскарження податковим органом прийнято спірні податкові повідомлення-рішення.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позову, апеляційний суд виходив з того, що висновки податкового органу, які стали підставою для прийняття оскаржуваних податкових повідомлень-рішень, є правомірними та обґрунтованими.

Однак, з такими висновками апеляційного суду колегія суддів не погоджується з огляду на таке.

Згідно з пунктом 138.1 статті 138 Податкового кодексу України витрати, що враховуються при обчисленні об'єкта оподаткування, складаються із витрат операційної діяльності, які визначаються згідно з пунктами 138.4, 138.6-138.9, підпунктами 138.10.2-138.10.4 пункту 138.10, пункту 138.11 цієї статі, інших витрат, визначених згідно з пунктом 138.5; підпунктів 138.10.5; 138.10.6 пункту 138.10, пункт 138.11, 138.12 цієї статті, пункт 140.1 статті 140 і статтею 141 цього Кодексу; крім витрат, визначених у пунктах 138.3 цієї статті та у статті 139 цього Кодексу.

Відповідно до пункту 138.2 статті 138 ПК України витрати, які враховуються для визначення об'єкта оподаткування, визначаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом ІІ цього Кодексу.

Не включаються до складу витрат, згідно з положеннями підпунктів 139.1.1 та 139.1 9 пункту 139 статті 139 Податкового кодексу України, витрати, не пов'язані з провадженням господарської діяльності та не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку.

Підпунктом 14.1.181 пункту 14.1 статті 14 ПК України податковий кредит визначено як суму, на яку платник податку на додану вартість має право зменшити податкове зобов'язання звітного (податкового) періоду, визначена згідно з розділом V цього Кодексу.

Згідно зі статтею 198 Податкового кодексу України право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з: а) придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг; б) придбання (будівництво, спорудження, створення) необоротних активів, у тому числі при їх ввезенні на митну територію України (у тому числі у зв'язку з придбанням та/або ввезенням таких активів як внесок до статутного фонду та/або при передачі таких активів на баланс платника податку, уповноваженого вести облік результатів спільної діяльності) тощо.

Датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше; дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг; дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.

Не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу.

З наведених законодавчих положень випливає, що умовою виникнення у платника права на включення до податкового кредиту сум податку на додану вартість, сплачених в ціні товару (послуги) та зменшення суми оподаткованого доходу на суму понесених витрат є реальне здійснення операцій з придбання товарів (робіт, послуг), а також оформлення зазначених операцій необхідними документами первинного обліку, що містять достовірні відомості про обсяг та зміст господарської операції.

Судова практика вирішення податкових спорів виходить з презумпції добросовісності платника, тобто з презумпції економічної виправданості дій платника, що мають своїм наслідком отримання податкової вигоди, та достовірність відомостей у бухгалтерській та податковій звітності платника.

Суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги, дотримався правових позицій, що висловлені Верховним Судом України в постановах від 21 січня 2011 року (реєстраційний номер рішення в ЄДРСР 14367304) та від 27 березня 2012 року (реєстраційний номер рішення в ЄДРСР 24068062) та надав вірну оцінку обставинам реального здійснення господарських операцій.

Так, на підставі доказів, що містяться у справі: договори, специфікації, акти виконаних робіт/наданих послуг, видаткові та податкові накладні, товарно-транспортні накладні, платіжні доручення, локальні кошториси робіт, договірні ціни, розрахунки загальновиробничих витрат до договірних цін, відомості ресурсів, довідки про вартість виконаних робіт, погоджені технічні умови до виконання робіт, акти про закінчення виконання монтажних робіт, технічні акти, звіти щодо виконання монтажних робіт, акти приймання обладнання, накази про відрядження робітників на об'єкти для виконання підрядних робіт, посвідчення про відрядження, акти огляду прихованих робіт, виконавчі схеми, листи-погодження замовників робіт щодо залучення позивачем для виконання будівельно-монтажних робіт контрагентів, рекомендаційні листи головного інженера щодо відмінного виконання робіт працівниками, затверджені графіки поставки обладнання, ліцензії, податкова звітність та ін., оцінка яким надана з дотриманням положень статті 86 Кодексу адміністративного судочинства України, суд першої інстанції зробив юридично правильний висновок про підтвердження факту реального здійснення господарських операцій між позивачем та його контрагентами.

На час укладання договорів із позивачем, його контрагенти були платниками ПДВ згідно чинного законодавства та належним чином зареєстрованими у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, тобто мали достатній об'єм правоздатності для укладення спірних угод.

Крім того, чинне законодавство не ставить умову виникнення податкових зобов'язань платника у залежність від стану податкового обліку його контрагентів, фактичного знаходження їх за місцем реєстрації та наявності чи відсутності основних фондів. Позивач не може нести відповідальність за невиконання його контрагентами своїх зобов'язань, адже поняття «добросовісний платник», яке вживається у сфері податкових правовідносин, не передбачає виникнення у платника додаткового обов'язку з контролю за дотриманням його постачальниками правил оподаткування, а саме, платник не наділений повноваженнями податкового контролю для виконання функцій, покладених на податкові органи, а тому не може володіти інформацією відносно виконання контрагентом податкових зобов'язань. А відтак, за умови не встановлення податковим органом наявності замкнутої схеми руху коштів, яка б могла свідчити про узгодженість дій позивача та його постачальників для одержання товариством незаконної податкової вигоди, останнє не може зазнавати негативних наслідків внаслідок діянь інших осіб, що перебувають поза межами його впливу. Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського Суду з прав людини.

Разом з тим, документи та інші дані, що спростовують реальність здійснення господарської операції, яка відображена в податковому обліку, повинні оцінюватися з урахуванням специфіки кожної господарської операції - умов перевезення, зберігання товарів, зміст послуг, що надають тощо. При цьому, сама собою наявність або відсутність окремих документів, а так само помилки у їх оформленні не є підставою для висновків про відсутність господарської операції, якщо з інших даних вбачається, що фактичний рух активів або зміни у власному капіталі чи зобов'язаннях платника податку у зв'язку з його господарською діяльністю мали місце.

Також, колегія суддів погоджується із наступними висновками суду першої інстанції.

Так, відповідно до абз.3 п.138.1 ст.138 ПК України витрати, що враховуються при обчисленні об'єкта оподаткування, складаються, крім іншого, із інших витрат, визначених згідно з пунктом 138.5, підпунктами 138.10.5, 138.10.6 пункту 138.10, пунктами 138.11, 138.12 цієї статті, пунктом 140.1 статті 140 і статтею 141 цього Кодексу.

Відповідно до абз.1 пп. 140.1.2 п.140.1 ст.140 ПК України при визначенні об'єкта оподаткування враховуються такі витрати подвійного призначення, зокрема, витрати з нарахування роялті для їх використання в господарській діяльності платника податку.

Згідно пп. 14.1.225 п.14.1 ст.14 ПК України під терміном роялті розуміється - будь-який платіж, отриманий як винагорода за користування або за надання права на користування будь-яким авторським та суміжним правом на літературні твори, твори мистецтва або науки, включаючи комп'ютерні програми, інші записи на носіях інформації, відео- або аудіокасети, кінематографічні фільми або плівки для радіо- чи телевізійного мовлення, передачі (програми) організацій мовлення, будь-яким патентом, зареєстрованим знаком на товари і послуги чи торгівельною маркою, дизайном, секретним кресленням, моделлю, формулою, процесом, правом на інформацію щодо промислового, комерційного або наукового досвіду (ноу-хау).

Поряд з цим положеннями абз. г) п.1 ч.2 пп. 140.1.2 п.140.1 ст.140 ПК України визначено, що до складу витрат не включаються нарахування роялті у звітному періоді на користь нерезидента в обсязі, що перевищує 4 відсотки доходу (виручки) від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) (за вирахуванням податку на додану вартість та акцизного податку) за рік, що передує звітному, а також у випадках, якщо особа, на користь якої нараховуються роялті, не підлягає оподаткуванню у відношенні роялті в державі, резидентом якої вона є.

В контексті спірних відносин, оподаткування доходів резидентів Республіки Кіпр регулюється положеннями Конвенції між Урядом України і Урядом Республіки Кіпр про уникнення подвійного оподаткування та запобігання податковим ухиленням стосовно податків на доходи та Протоколу до неї, підписаної 08 листопада 2012 року, яка ратифікована ВР України згідно із законом № 412-VII від 04.07.2013 року, що набрав чинності 07.08.2013 року.

Згідно ч.2 ст.12 вказаної Конвенції термін «роялті» у випадку використання в цій статті означає платежі будь-якого виду, що одержуються як винагорода за користування або за надання права користування будь-яким авторським правом на літературні твори, твори мистецтва або науки (в тому числі кінематографічні фільми та фільми або плівки, що використовуються для телебачення чи радіомовлення), комп'ютерні програми, будь-яким патентом, торговою маркою, дизайном, або моделлю, планом, таємною формулою або процесом, або за користування чи надання права на користування промисловим, комерційним або науковим обладнанням, або за інформацію (ноу-хау) стосовно промислового, комерційного або наукового досвіду.

Частиною 1 ст.12 Конвенції визначено, що роялті, які виникають у Договірній Державі і сплачуються резиденту іншої Договірної Держави, можуть оподатковуватись у цій іншій Державі.

Однак, такі роялті можуть також бути оподатковані у Договірній Державі, в якій вони виникають, і відповідно до законодавства цієї Держави, але якщо особа - фактичний власник роялті є резидентом іншої Договірної Держави, податок, що стягується таким чином, не повинен перевищувати 10 відсотків від загальної суми всіх платежів (ч.3 ст.12 Конвенції).

Судом першої інстанції зроблено правильний висновок про те, що вищенаведена норма Конвенції дозволяє здійснювати оподаткування роялті як в одній Договірній Державі, так і в другій Договірній Державі, і не зобов'язує оподатковувати в обов'язковому порядку роялті в Договірній Державі, в якій вони виникають, при їх одночасному оподаткуванні в іншій Договірній Державі. При вирішенні питання щодо оподаткування роялті, виплачених позивачем нерезиденту за користування товарними знаками, слід виходити із права договірних сторін на визначення місця сплати податків від їх одержання.

Разом з тим, п.103.1 ст.103 ПК України визначено, що застосування правил міжнародного договору України здійснюється шляхом звільнення від оподаткування доходів із джерелом їх походження з України, зменшення ставки податку або шляхом повернення різниці між сплаченою сумою податку і сумою, яку нерезиденту необхідно сплатити відповідно до міжнародного договору України.

Підставою для звільнення (зменшення) від оподаткування доходів із джерелом їх походження з України є подання нерезидентом з урахуванням особливостей, передбачених пунктами 103.5 і 103.6 цієї статті, особі (податковому агенту), яка виплачує йому доходи, довідки (або її нотаріально засвідченої копії), яка підтверджує, що нерезидент є резидентом країни, з якою укладено міжнародний договір України (далі - довідка), а також інших документів, якщо це передбачено міжнародним договором України (п.103.4 ст.103 ПК України).

В матеріалах справи наявний сертифікат (свідоцтво) від 02.10.2014 року, виданий податковим департаментом Міністерства фінансів Республіки Кіпр, який засвідчує, що компанія «Termoelektro Group Limited» (колишня назва «Termoelektro Cyprus Limited») є резидентом Кіпру відповідно до Конвенції між Урядом Республіки Кіпр та Україною про уникнення подвійного оподаткування, а також те, що вказана компанія на Кіпрі обкладається податком стосовно прибутку за 2014 рік з усіх джерел, як і було починаючи з дати його реєстрації. Зазначений сертифікат (свідоцтво) скріплено апостилем та перекладено на українську мову.

З наведеного вбачається, що компанія «Termoelektro Group Limited», якій виплачувались позивачем у спірному періоді роялті по ліцензійному договору, належить до резидента Республіки Кіпр та сплачує податки відповідно до законодавства Республіки Кіпр та «Конвенції між Урядом України і Урядом Республіки Кіпр про уникнення подвійного оподаткування та запобігання податковим ухиленням стосовно податків на доходи».

Що стосується доводів податкового органу про відсутність суттєвого впливу використання товарних знаків на отримання позивачем прибутку, судом першої інстанції вірно вказано, що в акті перевірки не наведено жодних обставин та доказів, які б свідчили про таке, або інших обставин, які б окремо або в сукупності могли б свідчити про не пов'язаність використання товарних знаків з господарською діяльністю позивача, а також про те, що використання таких знаків не було обумовлено розумними економічними причинами (цілями ділового характеру).

Згідно положень частини 2 статті 8 Кодексу адміністративного судочинства України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Суд акцентує увагу на тому, що відповідно до частини 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Такий підхід узгоджується з практикою Європейського Суду з прав людини. Так, у пункті 110 рішення від 23 липня 2002 року у справі «Компанія «Вестберґа таксі Актіеболаґ» та Вуліч проти Швеції» визначив, що «…адміністративні суди, які розглядають скарги заявників стосовно рішень податкового управління, мають повну юрисдикцію у цих справах та повноваження скасувати оскаржені рішення. Справи мають бути розглянуті на підставі поданих доказів, а довести наявність підстав, передбачених відповідними законами, для призначення податкових штрафів має саме податкове управління.».

В той же час, податковим органом під час розгляду адміністративної справи не наведено об'єктивних доводів щодо наявності в діях позивача ознак неправомірності, не надано доказів узгодженості дій позивача з недобросовісними платниками податків (постачальниками) з метою незаконного отримання податкової вигоди, як і не доведено правомірності оскаржуваних податкових повідомлень-рішень.

За таких обставин, місцевий адміністративний суд дійшов обґрунтованого висновку щодо необхідності задоволення позовних вимог, правильно застосувавши норми матеріального та процесуального права до спірних правовідносин.

Відповідно до ст. 226 КАС України суд касаційної інстанції скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції та залишає в силі рішення суду першої інстанції, яке ухвалено відповідно до закону і скасоване або змінене помилково.

З огляду на вказані обставини колегія суддів Вищого адміністративного суду України приходить до висновку про скасування постанови апеляційного суду з підстав невідповідності її нормам матеріального та процесуального права, та залишенні в силі рішення суду першої інстанції.

Керуючись ст.ст. 220, 223, 226, 230, 232 Кодексу адміністративного судочинства України, суд , -

У Х В А Л И В :

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «ТЕРМОЕЛЕКТРО-УКРАЇНА» задовольнити.

Постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 23 червня 2016 року скасувати та залишити в силі постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 березня 2016 року по справі № 826/23325/15.

Справу повернути до суду першої інстанції.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути переглянута Верховним Судом України з підстав та в порядку, передбачених статтями 236-239 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий підписГолубєва Г.К.Судді підписСірош М.В. підписЮрченко В.П.

Ухвала складена у повному обсязі 08.09.2016 р.