Типи цивільно-правових договорів і спонсорство у професійному спорті

В широкому сенсі поняття «професійний спорт» охоплює власне змагальну діяльність, процес підготовки до досягнень в ній, а також специфічні між особисті відносини та поведінкові норми, які виникають на основі цієї діяльності. Однак, вже давно світовою практикою професійний спорт визначається як підприємницька діяльність, а його продуктом є шоу, спортивне видовище (послуга), що має форму товару. Від якості цього товару й попиту на нього залежить його реалізація та відповідно, розмір отримуваного прибутку суб’єктами (спортсмени, спортивні організації), які просувають цей товар на ринок. Існуюча практика підтверджує, що правовідносини в сфері спорту все більше набувають договірної форми.

Останнім часом в юридичній практиці з’явилась низка договорів, правова природа яких майже не досліджена. І якщо для традиційних сфер регулювання суспільних відносин (підприємницька діяльність, шлюбно-сімейні, кредитно-грошові та зовнішньоекономічні відносини) такі договори сприймаються новими, то для сфери професійно-спортивної діяльності є нормою виділення їх в окрему групу, шляхом укладення «не поіменованих» в цивільному законодавстві договорів. Пояснюється це різноманітністю та особливостями суспільних відносин, які виникають у зазначеній сфері, і потребують регулювання нормами цивільного права. До таких особливостей, зокрема, відносяться:

- суб’єктний склад, що включає учасників професійної спортивної діяльності;

- спеціальні об’єкти (професійний спорт; імідж і ділова репутація професійних спортивних клубів та інших спортивних організацій; професійна майстерність; здібності й авторитет видатних спортсменів-професіоналів, тренерів тощо; спортивна промисловість; спортивні та спортивно-технічні споруди, спортивний інвентар та екіпірування;

- пряма чи непряма (через Олімпійський комітет України, федерації, професійні спортивні клуби) опосередкована участь публічно-правових утворень.

Відповідно до ч. 3 ст. 21 Кодексу законів про працю України контрактом визнається особлива форма трудового договору в якому строк його дії, права, обов’язки та відповідальність сторін (в тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення та організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін.

Відрізнити трудовий договір (контракт) від договору цивільно-правового характеру за соціально-економічним змістом важко. Дослідниками даної проблеми висловлюються думки про те, що трудовий договір (контракт) як організаційно-правова модель здійснення найманої праці в умовах ринкової економіки вичерпав себе, а його місце зайняв цивільно-правовий договір про працю. Це підтверджує С.Я. Тлевлесова, яка розглядає контракт як комплексний договір, яким регулюються як трудові, так і цивільні відносини, хоча перші й мають більшу питому вагу.

Цивільно-правові договори у сфері професійно-спортивної діяльності поділяються на організаційні, які забезпечують правовий зв’язок між спортивним клубом та спортсменом (трансферні контракти), та обслуговуючі, які забезпечують спортивній організації можливість здійснювати спортивно-комерційну діяльність (договори оренди спортивних споруд, купівлі-продажу спортивного інвентарю, екіпірування тощо. За суб’єктним складом можна виокремити:

- договори, що укладаються з професійними спортсменами (контракти про спортивну діяльність) та їх представниками (агентські договори);

- договори, що укладаються з національними та міжнародними спортивними організаціями;

- договори з юридичними та фізичними особами-спонсорами (договори про спонсорство);

- договори із засобами масової інформації (наприклад, договори про передання прав на трансляції спортивних заходів);

- договори, що укладаються з іншими фізичними і юридичними особами.

Під терміном «контракт про професійну спортивну діяльність» слід розуміти домовленість в письмовій формі між особами, що працюють в сфері професійного спорту (спортсменом, спортсменом-професіоналом (тренером, фахівцем) і керівником фізкультурно-спортивної організації, у тому числі професійного спортивного клубу, команди), укладену у відповідності до встановленого порядку, з урахуванням вимог відповідних українських і міжнародних спортивних організацій, про встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків, що виникають у зв’язку з професійною спортивною діяльністю.

Типовий контракт про спортивну діяльність може містити положення, які регулюються трудовим правом – режим праці спортсмена, оплата праці, трудовий розпорядок тощо, а також умови, які за своєю суттю належать до сфери регулювання цивільного права, зокрема, положення про застосування штрафних санкцій до спортсменів тощо.

За видами спорту договори також можна поділити на ті, які укладаються зі спорстсменами у командних та індивідуальних видах спорту. В останніх (тенісі, боксі, велоспорті тощо) спортсмени, з однієї сторони, та організатори професійних спортивних змагань, з іншої, переважно укладають договори про надання послуг або договори, коли спортсмен сам виступає у якості замовника (роботодавця), укладаючи договори з тренерами, менеджерами, яких наймає для забезпечення тренувального процесу, проведення маркетингових досліджень ринку тощо. Зазвичай, довготривалі контракти (до 5 років) укладають зі спортсменами у віці до 30 років, оскільки у більш старшому віці починають активно проявлятись травми, хвороби, меншають спортивні досягнення.

Згідно з укладеним договором, у разі порушення спортсменом своїх обов’язків і заборон, він несе відповідальність. Наприклад, окремими заборонам можна виділити порушення спортивного режиму, зловживання алкоголем, вживання допінгу, запізнення на тренування та змагання, їх пропуск, участь у змаганнях за іншу команду, участь у бійках та ін. Відповідальність може полягати у застосуванні штрафних санкцій (% від зарплати або певна фіксована сума, позбавлення премії) чи більш кардинальному розірванні договору з подальшим відшкодуванням всіх витрачених на спортсмена коштів (покриття витрат). По суті санкції, що застосовуватимуться у разі порушень, так само як і більшість пунктів контракту узгоджуються сторонами. Окремо можна виділити дії сторін у разі травми спортсмена: чи відповідає за його лікування повністю клуб, чи відшкодування проходить в рамках медичного страхування, або ж взагалі за рахунок спортсмена.

Особливим моментом спортивних контрактів є порядок вирішення спорів. Міжнародна практика регулювання спортивних відносин надає перевагу позасудовому способу вирішення спортивних суперечок. Тобто, щоб будь-які спори між спортсменами та клубами розглядалися спеціальними спортивними інстанціями (спортивний арбітраж). Цей момент також прописується у контракті. Наприклад, у контракті між клубом та футболістом зазначається, що його сторони повинні вирішувати суперечки між собою виключно в органах футбольного правосуддя (дисциплінарні органи професійної ліги, ФФУ, УЄФА, ФІФА тощо). Або ж навпаки прописати, що спори будуть вирішуватись виключно у судах загальної юрисдикції.

До найпопулярніших «не поіменованих» договорів відносяться трансферні контракти. В юридичній літературі існують різні підходи до визначення трансферного контракту. Так, Ю.С. Суха характеризує трансферний контракт як двосторонній договір, за яким одна сторона (колишній клуб) забезпечує перехід спортсмена до складу нового спортивного клубу, а друга сторона (новий клуб) виплачує за це грошову суму (компенсаційну виплату), обумовлену у договорі.

Трансферні договори укладаються з метою компенсації витрат, понесених організацією на підготовку спортсмена, на заохочення тренерів, які підготували спортсмена, та на продовження роботи з підготовки і навчанню нових спортсменів. При порушенні правил переходів спортсменів до них, а також до спортивної організації (клубу), що уклала з ним договір про спортивну діяльність, міжнародною або національною спортивною федерацією перного виду спорту може бути застосовано санкції. Спортсмена може бути дискваліфіковано (позбавлено права виконувати свої обов’язки відповідно до договору), а організації може бути заборонено допускати спортсмена до участі у змаганнях.

Л.М. Рамазанова наголошує на тому, що у трансферному контракті мають бути вказані строки, протягом яких спортсмен повинен перейти з одного спортивного клубу до іншого. Дослідниця звертає увагу й на те, що визначити предмет трансферного контракту досить складно, оскільки в його предметну сферу входять не тільки відносини, врегульовані цивільно-правовими нормами, а й інші відносини, правовий характер яких охарактеризувати дуже складно.

Більшість дослідників вважає, що предметом трансферного контракту є умови переходу спортсмена. Такі умови можуть включати зустрічне зобов’язання клубу, до якого переходить спортсмен (грошову компенсацію, обмін гравцями з доплатою), згоду на участь спортсмена в змаганнях у складі іншого клубу та інші дії, спрямовані на перехід спортсмена (наприклад, обов’язок звільнити спортсмена в порядку переведення до іншого роботодавця).

В регламентах міжнародних спортивних федерацій, що регулюють питання міжнародних переходів спортсменів (Регламент ФІФА (Міжнародна федерація футбольних асоціацій), Регламент ІІХФ (Міжнародна федерація хокею з шайбою), Регламент ФІБА (Міжнародна федерація баскетболу), немає визначення міжнародного трансферного контракту, проте дане питання може бути врегульоване на рівні правил національних спортивних федерацій.

Законодавство України не містить понять «переходу спортсмена» та «трансферної угоди». Так, у Законі України «Про фізичну культуру і спорт» ст. 23‑3 пропонувала професійним спортивним лігам та спортивним федераціям самостійно визначати принципи переходу спортсменів: перехід спортсмена-професіонала до іншого клубу здійснюється відповідно до умов, які затверджуються професіональною спортивною лігою (асоціацією, спілкою, об’єднанням тощо) та національною спортивною федерацією за офіційним погодженням з центральним органом виконавчої влади з фізичної культури і спорту. Проте в новій редакції закону від 17 листопада 2009 р. ці положення було виключено і зараз питанням трансферів не присвячена жодна з 54 статей Закону.

Окремі положення щодо переходів спортсменів містяться у локальних нормативних актах, які приймаються професійними лігами та національними федераціями з видів спорту (зокрема, в Регламенті Федерації футболу України зі статусу і трансферу футболістів, прийнятого Виконавчим комітетом ФФУ).

Досить цікавими є чірлідинг-договори з надання чірлідингових послуг професійними чи іншими танцювальними групами для розігріву глядачів під час спортивних змагань чи інших заходів масового характеру.

Широкого використання у сфері спорту набув агентський договір, який є «гібридом» договору доручення та договору комісії, які використовуються у праві України. За договором доручення в області професійної спортивної діяльності одна сторона (спортивний агент) зобов’язується на платній основі здійснювати за дорученням від імені та за рахунок іншої сторони (довірителя, принципала) певні юридичні дії (укладення угод чи сприяння їх укладенню) з метою забезпечення участі професійних спортсменів в їх спортивній діяльності. На стороні довірителя можуть виступати професійний спортсмен або професійна спортивна організація.

Аналіз існуючих дефініцій агентського договору у цивільному законодавстві України дозволяє дійти висновку, що він є оплатним, консенсуальним, взаємним. Предмет агентського договору може містити дві складові частини – представництво та посередництво. Зміст агентського договору є складним. Ним опосередковуються різні за своєю сутністю правовідносини: внутрішні та зовнішні. Внутрішні відносини виникають між агентом та принципалом, а зовнішні – між агентом та третіми особами. Внутрішнє зобов’язання є основним і відбиває сутність агентського зобов’язання.

Основне призначення таких договорів у професійному спорті – це забезпечення участі професійних спортсменів у професійній спортивній діяльності. При цьому особи, які надають посередницькі послуги у сфері професійного спорту (спортивні агенти), як сторона даних договорів, здійснюють як фактичні, так і юридичні дії. Фактичні – це дії з дослідження «трансферного ринку», ведення переговорів з професійними спортивними клубами про можливість укладення договорів (контрактів) зі спортсменами про їх професійну спортивну діяльність тощо. Юридичні – укладення договорів (контрактів) від імені спортсменів зі спортивними клубами тощо.

Особливості укладення та змісту агентських договорів стосовно кожного окремого виду спорту регулюються спортивними регламентами (наприклад, Регламент ФІФА з діяльності агентів гравців, Регламент Федерації футболу України щодо діяльності агентів футболістів тощо), та можуть стосуватися строку дії (наприклад, у футболі він складає два роки без можливості пролонгації), умов повязаних із розрахунком та здійсненням оплати послуг агента тощо.

Спортивні заходи сьогодні мають високу популярність та досить широку цільову аудиторію. Їх активно відвідують вболівальники, а трансляції по телебаченню, в мережі інтернет та публікації у пресі мають високі рейтинги. Спонсорство у спорті – це один із найбільш розвинених напрямів спонсорства, який до того ж має найбільшу вагу з обсягу фінансування (80%). Саме слово «спонсор» (від англ. sponsor) означає поручитель, гарант. Під спонсорством в економіці розуміється піклування, підтримка певного виду діяльності в різних формах, серед яких переважає фінансова. Спонсорство може здійснюватися в безоплатній або платній формі, але на відміну від кредитування, відшкодування спонсорських витрат часто носить непрямий характер (у вигляді збільшення обсягу продажів певних товарів або послуг). У цьому сенсі слід відрізняти спонсорство від меценатства, оскільки меценатство означає надання фінансовою, матеріальною або якій-небудь допомозі без всяких умов.

Отже, спонсорство – це добровільна матеріальна, фінансова, організаційна та інша підтримка фізичними та юридичними особами будь-якої діяльності з метою популяризації виключно свого імені, найменування, свого знака для товарів і послуг. За правовим та економічним змістом спонсорство є господарською операцією, яка призводить до зміни активів та зобов’язань її учасників, а отже, така операція має бути документально підтверджена. Таким чином, між спонсором та отримувачем спонсорських коштів має бути укладено угоду – документ, на підставі якого здійснюється бухгалтерський облік операції та на підставі якого, власне, реалізується спонсорська допомога.

Спонсорська угода поєднує в собі елементи договору відплатного надання послуг та, як правило, ліцензійного договору. В межах останнього професійна спортивна організація надає спонсору право використання торговельного знака в рекламних цілях. На практиці ж, в основному спортивні клуби надають право на використання своїх логотипів, емблем та ін. У договорі про спортивне спонсорство мають бути зазначені:

- умови, які є обов’язковими для всіх договорів (предмет договору, ціна договору, строки та ін.);

- особливі «спонсорські» умови (статус отримувача допомоги (неприбуткова чи прибуткова організація), мета з якою надається допомога, зобов’язання отримувача допомоги стосовно популяризації імені спонсора);

- особливі «спортивні» умови (наприклад, можуть бути вказані критерії спортивних результатів, від яких залежить сума спонсорської допомоги та ін.).

Перш за все, при укладенні спонсорського договору необхідно визначити, якими саме правами володітиме спонсор унаслідок укладення договору і ціну договору – тобто, скільки за придбання таких прав йому доведеться сплатити. Ціна, як правило, залежить від об’єму прав, що надаються спонсорові і масштабу проекту. Крім того, спонсор може мати виняткове право на представлення проекту, забороняти укладання спонсорських угод з іншими спонсорами, які є несумісними з його іміджем або конкурентами на ринку товарів або послуг. Також необхідно чітко визначити процес врегулювання можливих конфліктних і спірних ситуацій, які можуть виникнути при виконання спонсорського договору.

Структура договору про спонсорство, повинна включати: визначення статусу спонсора (генеральний, офіційний, технічний, інформаційний тощо); винятковість і наявність або відсутність ексклюзивних прав; право забороняти участь в проекті іншим спонсорам; розмір і терміни оплати; чітке визначення прав і зобов’язань згідно з договором; наявність або відсутність прав на символіку (можливість спонсора продавати товари з символікою проекту або продавати власні товари в рамках проекту, розподіляти прибуток від такого продажу); порядок вирішення конфліктних ситуацій і суперечок; відповідальність сторін.

Дослідники виділяють чотири основі групи спонсорів:

• фірми-спонсори, що виробляють продукцію спортивного призначення (спортивний одяг, взуття, інвентар тощо);
• фірми-спонсори, що виробляють близьку спорту продукцію (продукти харчування, тренажери, засоби особистої гігієни тощо);
• фірми-спонсори, що виробляють продукцію, що має непряме відношення до спорту (авіакомпанії, страхові компанії);

- фірми-спонсори, що виробляють далеку від спорту продукцію (наприклад, фірми-виробники меблів).

Основна відмінність спортивного спонсорства від звичайної реклами полягає в тому, що спортивне спонсорство має на меті залучення аудиторії до даної маркетингової комунікації, тоді як звичайна реклама часто сприймається лише як вторгнення в приватне життя. У разі грамотної реалізації, спортивне спонсорство здатне максимально наблизити рекламований бренд до широкого кола потенційних споживачів і створити позитивний асоціативний зв’язок між улюбленим видом спорту і тією або іншою компанією.

Початком зміни ставлення до спортивного спонсорства стали літні Олімпійські ігри 1984 р. в Лос-Анджелесі, коли голова Міжнародного олімпійського комітету Хуан Антоніо Самаранч запропонував дев’ятьом великим компаніям стати офіційними партнерами змагань. За вкладення 10 млн. доларів ці компанії отримали право використовувати олімпійську символіку для просування своєї продукції. Ініціатива виявилася настільки вдалою, що вже через чотири роки як кількість спонсорів, так і суми вкладень зросли у кілька разів (до 100 млн. доларів).

Зараз великі світові компанії та корпорації щорічно витрачають на спонсорську підтримку спортивних акцій близько десятки мільярдів доларів, і ця сума постійно зростає. Наприкінці 2000-х рр. в Європі, за даними журналу SportBusiness, телекомунікаційні компанії-спонсори забезпечили 34% від загальних вкладень у спорт, 18% надійшло від виробників автомобілів, банків і платіжних систем, ще 13% надали виробники пива, 12% – виробники безалкогольних напоїв, 5% – виробники спортивних товарів.

На сьогоднішній день у Національного олімпійського комітету України (далі – НОК України) зареєстровано 15 офіційних спонсорів, серед яких такі світові бренди, як Юнісон Груп, МТС, Coca-cola, Samsung, Перший Національний, Спорт-Експрес, Bosco, Прем’єр-готель, Олімпійська Арена та ін. Компанії Coca-Cola ще в 2000 р. довелося викласти 1 млн доларів за чотирирічний контракт з НОК України. У 2013 р. НОК України та оператор мобільного зв’язку МТС підписали новий партнерський договір, згідно якому МТС здійснює фінансову підтримку олімпійського руху протягом чотирьох років. Планується, що за цей період МТС виділить Олімпійському Комітету 18,5 млн грн. на підготовку до змагань, а також забезпечить спортсменів, тренерів та інших членів збірної команди мобільним зв’язком (включаючи послуги роумінгу), а також мобільним інтернетом «МТС Конект 3G».

Особливістю спортивного спонсорства в Україні є нездатність спортивних організаторів стати повноцінними посередниками між потенційними спонсорами та ЗМІ (насамперед, телебаченням). Принциповою відмінністю українського спонсорства від зарубіжного є те, що воно часто не окупається за рахунок реклами, що надається спонсорами. Великою перешкодою на шляху залучення іноземних і вітчизняних інвесторів в український спорт є недосконале законодавство. Тому варто запровадити наступні заходи:

- проведення аналізу законодавства і внесення до нього належних змін з метою створення максимально сприятливих умов і стимулювання перетворення спортивних організацій у господарчі товариства відкритого типу з залученням до них покинутих і не використовуваних за призначенням об’єктів формально різних форм власності, зокрема комунальної та державної;

- прийняття і коректування ряду законодавчих актів, які регулюють сферу професійного спорту, з усуненням розбіжностей між українським національним і спортивним законодавством (створення системи спортивного правосуддя в Україні, визнання рішень міжнародних органів спортивного правосуддя, врегулювання цивільного аспекту купівлі-продажу трансферних прав на послуги професійних спортсменів, встановлення критеріїв допуску до змагань і спрощення процесу працевлаштування спортсменів-іноземців);

- прийняття низки законів, які б сприяли формуванню спортивного бізнес-середовища, зокрема, закону про телевізійні права;

- створення державних фондів і політики спортивно-соціальної реклами, інших реальних державних програм по розвитку спорту.

Таким чином, у сфері професійно-спортивної діяльності доволі розповсюдженими є змішані типи договорів. Спортивний контракт є особливою угодою, адже по своїй суті виходить за рамки трудових і переплітається з природою цивільно-правових угод. При цьому необхідність його укладення у разі виникнення відносин між спортсменом та клубом є очевидною. Адже контракт допомагає тримати цей особливий вид відносин у правовому полі.

У свою чергу, правила укладання трансферних контрактів мають бути уніфіковані та закріплені в єдиному законодавчому нормативно-правовому акті – законі про професійний спорт. Відсутність належного нормативного регулювання цього питання надає спортивним організаціям свободу у визначенні умов переходу спортсменів з одної спортивної організації до іншої, що доволі часто виражається у суттєвому обмеженні прав спортсменів як більш слабкої сторони в професійних відносинах.

Попри законодавчу невизначеність та податкову обмеженість, спонсорство є одним із основних джерел підтримки та розвитку спорту в Україні, підтвердження чого є те, що майже кожен професійний спортивний клуб або команда мають своїх спонсорів.

Автор статті: Ганна Гаро