Стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, а починається з дня (місяця), якого вона нараховується, у межах строку позовної давності за основною вимогою (ВСУ у справі № 6-1138цс15)

Фабула судового акту: Питання правильного нарахування та вчасного стягнення штрафних санкцій в межах строків позовної давності старе як світ, проте все одно досі немає єдиної судової практики, суди різних інстанцій ухвалюють протилежні рішення, тому ВСУ доводиться приймати скарги боржників до розгляду та наводити лад в цьому питанні. Це свіжа Постанова ВСУ і ця справи про спір банку з боржником, який прострочив виконання основного зобов’язання, при цьому банком у кредитному договорі були встановлені спеціальні строки позовної давності і сторони по різному тлумачили порядок її застосування.

ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК ВСУ у справі № 6-1138цс15: Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Відповідно до частини другої статті 258 ЦК України до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується позовна давність в один рік.

Отже, аналіз цих норм ЦК України дає підстави для висновку про те, що стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, а починається з дня (місяця), якого вона нараховується, у межах строку позовної давності за основною вимогою.

Разом з тим спеціальна позовна давність застосовується за умови подання стороною у спорі відповідної заяви, зробленої до винесення судом рішення.

Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук

Аналізуйте судовий акт: День ДТП і є тим днем, коли позивач довідався про порушення свого права та про особу, яка його порушила і саме з цього часу рахується строк позовної давності вимоги про відшкодування школи ( ВСУ у справі № 6-309цс15 від 11 листопада 2015р.)

Позовна давність для заяв прокурорів також обчислюється з дня, коли прокурор довідався або міг довідатись про порушення прав позивача або про особу, яка права позивача порушила (Постанова ВСУ від 27 травня 2014р. у справі №5011-32/13806-2012 )

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

Судові палати у цивільних та господарських справах

Верховного Суду України в складі:

розглянувши на спільному судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «ВТБ Банк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_2 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 квітня 2015 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 24 березня 2015 року та рішення Святошинського районного суду м. Києва від 11 листопада 2014 року,

в с т а н о в и л и :

У липні 2014 року публічне акціонерне товариство «ВТБ Банк» (далі – ПАТ «ВТБ Банк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Позивач зазначав, що 18 липня 2008 року між ним та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, за яким банк надав позичальнику кредит у вигляді невідновлювальної кредитної лінії в розмірі 350 тис. доларів США та процентною ставкою у розмірі 16 % річних на строк до 17 липня 2018 року.

На забезпечення виконання зобов’язань позичальника за цим договором 18 липня 2008 року між банком та ОСОБА_2 було укладено договір поруки, за яким останній відповідає перед банком за зобов’язаннями позичальника за основним договором.

Посилаючись на те, що позичальник не виконує належно зобов’язання за кредитним договором, унаслідок чого станом на 19 червня 2014 року утворилась заборгованість за кредитом у розмірі 2 млн 50 тис. 307 грн 20 коп та 82 тис. 945 грн 92 коп., серед яких: за кредитом – 12 тис. 847 доларів США 8 центів (152 тис. 236 грн 32 коп.), строкова заборгованість – 151 тис. 5 доларів США 75 центів (1 млн 789 тис. 399 грн 57 коп.), проценти – 9 тис. 170 доларів США 67 центів (108 тис. 671 грн 32 коп.), пеня за несплату процентів – 18 тис. 473 грн 99 коп., пеня за несвоєчасне повернення кредиту – 52 тис. 338 грн 78 коп., 3 % річних за прострочення сплати процентів – 3 тис. 56 грн 35 коп., 3 % за прострочення повернення кредиту – 9 тис. 76 грн 80 коп., позивач просив стягнути солідарно з відповідачів цю суму заборгованості.

Святошинський районний суд м. Києва рішенням від 11 листопада 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 24 березня 2015 року, позовні вимоги ПАТ «ВТБ Банк» задовольнив: стягнув солідарно із ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ «ВТБ Банк» 173 тис. 23 долари США 50 центів, що за курсом Національного банку України (далі – НБУ) на 19 червня 2014 року становило 2 млн 50 тис. 307 грн 20 коп. заборгованості за кредитним договором від 18 липня 2008 року, 82 тис. 945 грн 92 коп. пені, 3 % річних та 3 тис. 654 грн судового збору.

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 17 квітня 2015 року відмовив ОСОБА_1 у відкритті касаційного провадження у справі за вказаним позовом з підстави, передбаченої пунктом 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України).

У заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 квітня 2015 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 24 березня 2015 року та рішення Святошинського районного суду м. Києва від 11 листопада 2014 року ОСОБА_2 просить скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстав: неоднакового застосування судами касаційної інстанції частини третьої статті 254, статей 256, 257, частини другої статті 258, частини п'ятої статті 261 266 267 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо заборони банкам змінювати умови договору банківського вкладу та кредитного договору в односторонньому порядку», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності зазначеного судового рішення касаційного суду викладеному у постанові Верховного Суду України від 19 грудня 2012 року висновку щодо застосування у подібних правовідносинах вказаних норм матеріального права.

На обґрунтування заяви ОСОБА_2 надав копії ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 вересня 2011 року, 3 серпня, 7 листопада 2012 року, постанов Вищого господарського суду України від 12 грудня 2012 року, 7 березня 2013 року та постанови Верховного Суду України від 19 грудня 2012 року.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_2 доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли висновку про те, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке.

За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Згідно із частиною першою статті 360⁵ ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що 18 липня 2008 року між відкритим акціонерним товариством «ВТБ Банк» (далі – ВАТ «ВТБ Банк») та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, за яким банк надав позичальнику кредит у вигляді невідновлювальної кредитної лінії в розмірі 350 тис. доларів США та процентною ставкою 16 % річних на строк до 17 липня 2018 року.

За пунктом 8.1 цього договору кредитор має право вимагати від позичальника дострокового погашення заборгованості за кредитом, нарахованих процентів за користування кредитом, неустойки, відшкодування збитків у випадках, зокрема, невиконання або неналежного виконання позичальником умов цього договору, несплати процентів за користування кредитом та суми кредиту згідно з графіком, якщо прострочення виконання цих зобов’язань триває більше трьох банківських днів.

Відповідно до пункту 9.1 цього договору в разі прострочення позичальником зобов’язань з погашення кредиту та/або сплати процентів за його користування та/або інших платежів згідно з умовами цього договору більше трьох банківських днів позичальник зобов’язаний сплатити на користь кредитора пеню за кожен день прострочення в розмірі подвійної облікової ставки НБУ, яка діє на момент прострочення, від суми прострочених зобов’язань. Якщо прострочена заборгованість становить чотири і більше банківських дні, пеня нараховується за весь період з моменту виникнення прострочених зобов’язань.

За пунктом 9.2 цього договору кредитор підвищує процентну ставку на 2 % річних порівняно з передбаченою цим договором ставкою у випадках, зокрема, якщо позичальник не виконав: вимоги пунктів 6.3–6.6 цього договору (щодо страхування предмета іпотеки та особистого страхування); додаткові умови протоколу кредитного комітету від 15 липня 2008 року № 128М (протягом шести місяців з дня видачі кредитних коштів надати банку договір оренди на земельну ділянку під об’єктом забезпечення).

На забезпечення виконання зобов’язань позичальника за цим кредитним договором 18 липня 2008 року між банком та ОСОБА_2 було укладено договір поруки, за яким останній відповідає перед банком за зобов’язаннями позичальника за основним договором. За пунктом 5.1 цього договору він діє до повного виконання боржником або поручителем зобов’язань за кредитним договором та поручителем за цим договором.

ОСОБА_1 належно не виконувала зобов’язання за кредитним договором, унаслідок чого станом на 19 червня 2014 року утворилась заборгованість за кредитом у розмірі 2 млн 50 тис. 307 грн 20 коп (173 тис. 23 долари США 50 центів) та 82 тис. 945 грн 92 коп., серед яких: за кредитом – 12 тис. 847 доларів США 8 центів (152 тис. 236 грн 32 коп.), строкова заборгованість – 151 тис. 5 доларів США 75 центів (1 млн 789 тис. 399 грн 57 коп.), проценти – 9 тис. 170 доларів США 67 центів (108 тис. 671 грн 32 коп.), пеня за несплату процентів – 18 тис. 473 грн 99 коп., пеня за несвоєчасне повернення кредиту – 52 тис. 338 грн 78 коп., 3 % річних за прострочення сплати процентів – 3 тис. 56 грн 35 коп., 3 % за прострочення повернення кредиту – 9 тис. 76 грн 80 коп., позивач просив стягнути солідарно з відповідачів цю суму заборгованості.

23 грудня 2013 року банк направляв вимогу позичальнику про повернення у 30-денний термін від дня отримання вимоги всієї суми кредиту за договором, процентів за користування кредитом та сплату штрафних санкцій у загальному розмірі 178 тис. 26 доларів США 72 центи та 44 тис. 310 грн 13 коп.

Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ПАТ «ВТБ Банк», суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що збільшення процентної ставки за користування кредитом в односторонньому порядку відбулось за згодою кредитора та поручителя відповідно до умов кредитного договору (пункт 9.2), з якими останні були ознайомлені та на які погодились під час укладення договору. Тому суд дійшов висновку про наявність підстав для стягнення заборгованості за кредитом, процентів, пені та 3 % річних за період з 18 листопада 2008 року до 19 червня 2014 року в солідарному порядку з боржника та поручителя на підставі статей 526 530 554 610 611 625 1050 1054 ЦК України.

Разом з тим в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 вересня 2011 року, наданій заявником для порівняння, касаційний суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій про наявність підстав для стягнення пені за кредитним договором за вимогами, заявленими в межах річної позовної давності, встановленої частиною другою статті 258 ЦК України.

У постанові Вищого господарського суду України від 12 грудня 2012 року, наданій заявником для порівняння, касаційний суд зазначив, що оскільки кредитним договором передбачено, що його виконання здійснюється частинами відповідно до графіку погашення кредиту, то початком перебігу позовної давності є день, коли боржник повинен був сплатити черговий платіж, проте не сплатив його, і відповідно позовна давність застосовується до кожного щомісячного простроченого платежу, який був визначений графіком. Крім того, вимоги щодо стягнення пені поза межами передбаченого пунктом 1 частини другої статті 258 ЦК України строку не підлягають задоволенню з огляду на те, що відповідач заявив про застосування позовної давності у спорі.

Отже, існує неоднакове застосування судами касаційної інстанції статей 256, 257, пункту 1 частини другої статті 258, статті 267 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні зазначених норм матеріального права у подібних правовідносинах, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого.

Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов’язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання (неналежне виконання).

Якщо в зобов’язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов’язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події (частина перша статті 530 ЦК України).

Згідно із частиною другою статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов’язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.

Отже, сторони кредитного договору встановили строки виконання боржником окремих зобов’язань (внесення щомісячних платежів), що входять до змісту зобов’язання, яке виникло на основі цього договору.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

За зобов’язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. За зобов’язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред’явити вимогу про виконання зобов’язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку (частина п’ята статті 261 ЦК України).

Пунктом 3 частини першої статті 611 ЦК України передбачено, що в разі порушення зобов’язання настають правові наслідки у вигляді сплати неустойки.

Відповідно до частини другої статті 258 ЦК України до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується спеціальна позовна давність в один рік.

Отже аналіз наведених норм ЦК України дає підстави для висновку про те, що стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, а починається з дня (місяця), якого вона нараховується, у межах строку позовної давності за основною вимогою.

Разом з тим спеціальна позовна давність застосовується за умови подання стороною у спорі відповідної заяви, зробленої до винесення судом рішення.

Саме з такого розуміння зазначених норм матеріального права виходили суди касаційної інстанції в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 вересня 2011 року та постанові Вищого господарського суду України від 12 грудня 2012 року, наданих заявником для порівняння.

У справі, яка переглядається, умовами кредитного договору установлені окремі самостійні зобов’язання, які деталізують обов’язок боржника повернути весь борг частинами, отже, право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового траншу, а відтак і початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення.

Суди також установили, що ОСОБА_1 припинила оплату чергових платежів з 18 листопада 2008 року, а кредитор звернувся до суду з вимогами про стягнення заборгованості за кредитом у липні 2014 року.

При цьому відповідачі не заявляли про застосування позовної давності у спорі, тому суди дійшли обґрунтованого висновку про стягнення з боржника та поручителя заборгованості за кредитом, а також процентів, пені та 3 % річних за період з 18 листопада 2008 року до 19 червня 2014 року, правильно застосувавши норми статей 256, 257, пункту 1 частини другої статті 258 та статті 267 ЦК України.

Надані заявником ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 серпня, 7 листопада 2012 року та постанова Вищого господарського суду України від 7 березня 2013 року не свідчать про неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, оскільки їх порівняння з оскаржуваним судовим рішенням не дає підстав для висновку про те, що суди касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з тотожними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим застосуванням норм матеріального права у спірних правовідносинах дійшли протилежних висновків щодо заявлених вимог.

Постановою Верховного Суду України від 19 грудня 2012 року, наданою заявником на обгрунтування своїх вимог, відмовлено в задоволенні заяви про перегляд судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій з огляду на те, що банк правомірно збільшив в односторонньому порядку розмір процентної ставки за користування кредитом відповідно до умов кредитного договору, щодо яких сторони дійшли згоди під час його укладення, дотримавшись установленої кредитним договором процедури повідомлення позичальника та передбаченого Законом України «Про захист прав споживачів» строку.

Отже, порівняння цієї постанови із судовим рішенням суду касаційної інстанції, яке переглядається, не дає підстав для висновку про те, що висновки, викладені в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 квітня 2015 року, суперечать висновкам, викладеним у постанові Верховного Суду України від 19 грудня 2012 року.

Постанова пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року № 5 та лист від 27 вересня 2012 року № 10-1393/0/4-12, на які посилається заявник, не вважаються судовими рішеннями в розумінні пунктів 1, 4 статті 355 ЦПК України.

За таких обставин підстав для скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 квітня 2015 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 24 березня 2015 року та рішення Святошинського районного суду м. Києва від 11 листопада 2014 року немає.

Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої, частиною третьою статті 360³, частиною першою статті 360⁵ ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л и :

У задоволенні заяви ОСОБА_2 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 квітня 2015 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 24 березня 2015 року та рішення Святошинського районного суду м. Києва від 11 листопада 2014 року відмовити.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.