Самочинно збудоване нерухоме майно не є об`єктом права власності, а тому не може бути предметом поділу (виділу) (ВС КЦС, справа №127/28862/21 від 09.03.2023 р.)

Фабула судового акту: Співвласниця домоволодіння звернулась до суду з позовом про встановлення факту права власності та зобов`язання провести перерахунок часток між співвласниками. Позов мотивовано тим, що БТІ не внесло за її заявою про внесення змін до технічної документації встановлення її як власника в інвентарній справі. Раніше, міським судом було затверджено мирову угоду за якою визначені частки її (17/50) - та сестри (33/50) у домоволодінні, встановлено певний порядок користування будинковолодінням. Тож позов у цій справі - окрім встановлення юридичних фактів містив вимогу до БТІ внести зміни в інвентарній справі на садибний (індивідуальний) житловий будинок.

Рішення суду першої інстанції (із яким погодився апеляційний суд) мотивовано тим, що належність позивачці частки спільної часткової власності в об`єкті нерухомого майна підтверджена правовстановлюючими документами, судовим рішенням, яке набрало законної сили, відповідне право зареєстровано в установленому законом порядку, відповідні факти в судовому порядку встановлюватися не можуть, тому позов задоволенню не підлягає.

Крім того - місцевий суд вказав, що згідно з матеріалами технічної інвентаризації, проведеної БТІ - в спірному будинковолодінні наявні самочинно переобладнані будівлі та споруди, зокрема, прибудова під літерою «А2» та сарай під літерою «Б2», які не є об`єктом права власності та не можуть бути предметом поділу (виділу) згідно з нормами ст. 364, 367 Цивільного кодексу України.

Погоджуючись із цими доводами, ВС КЦС костатував неможливість поділу (виділу) самочинно збудованого майна, пояснивши наступним:

Відповідно до положень ст. 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із зазначенням частки кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю. Частиною 1 ст. 364 ЦК України передбачено право співвласника на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності.

За змістом цієї норми виділ частки зі спільного майна - це перехід частини цього майна у власність учасника спільної власності пропорційно його частки в праві спільної власності й припинення для цієї особи права на частку у спільному майні.

Пунктом 2.3 розділу 2 Інструкції щодо проведення поділу, виділу та розрахунку часток об`єктів нерухомого майна, затвердженою наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України від 18 червня 2007 року № 55 (далі - Інструкція № 55) передбачено, що не підлягають поділу об`єкти нерухомого майна, до складу яких входять самочинно збудовані (реконструйовані, переплановані) об`єкти нерухомого майна. Питання щодо поділу об`єктів нерухомого майна може розглядатись лише після визнання права власності на них відповідно до закону.

Зазначені положення узгоджуються з нормами ст. 316, 317, ч.1, 2 ст. 376 ЦК України. За змістом ст. 316, 317 ЦК України право власності це право особи володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном на свій розсуд, але у межах, передбачених законом, здійснення особою самочинного будівництва відповідно до ч.2 ст. 376 ЦК України не породжує в неї права власності на таке майно, відтак виключає це майно із цивільного обороту.

За змістом ч.1 ст. 376 ЦК України самочинним вважається будівництво жилого будинку, будівлі, споруди, іншого нерухомого майна, якщо вони збудовані на земельній ділянці, що не була відведена особі, яка здійснює будівництво, або відведена не для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту, або з істотним порушенням будівельних норм і правил.

У розумінні ч.1 ст. 376 ЦК України самочинним будівництвом є не тільки новостворений об`єкт, а й об`єкт нерухомості, який виник у результаті реконструкції, капітального ремонту, перебудови, надбудови вже існуючого об`єкта, здійснених без одержаного дозволу місцевих органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування, розробленої та затвердженої в установленому порядку проектної документації, дозволу на виконання будівельних робіт, наданого органами архітектурно-будівельного контролю, оскільки внаслідок таких дій об`єкт втрачає тотожність із тим, на який власником (власниками) отримано право власності. Усі об`єкти нерухомого майна, які зведені після одержання акту приймання в експлуатацію, незалежно від того, значились вони до одержання акту приймання в проектній документації чи ні, вважаються самочинними (пункт 3.4.1 Методичних рекомендацій з питань технічної інвентаризації об`єктів нерухомого майна, затверджених наказом Держжитлокомунгоспу України від 05 вересня 2003 року № 146).

При цьому за змістом ч.1 ст. 376 ЦК України правила про самочинне будівництво і його наслідки поширюються на всі випадки будівництва (реконструкції) всіх типів будівель, споруд та іншого нерухомого майна.

Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що не підлягають поділу (виділу) об`єкти нерухомого майна, до складу яких входять самочинно збудовані (реконструйовані, переплановані) об`єкти нерухомого майна.

Відсутність дозволу на будівництво, проекту або порушення умов, передбачених у цих документах, спричиняє визнання такого будівництва самочинним відповідно до ч.1 ст. 376 ЦК України. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього (ч.2 ст.376 ЦК України). Самочинно збудоване нерухоме майно не є об`єктом права власності, а тому не може бути предметом поділу (виділу) згідно з нормами ст. 364, 367 ЦК України.

Отже у цій справі: Установивши, в будинковолодінні наявні самочинно переобладнані будівлі та споруди, суди дійшли висновку про відсутність підстав для перерахунку часток співвласників та внесення змін до інвентарної справи.

Аналізуйте судовий акт: Власник землі має право вимагати знесення самочинного будівництва, незалежно від можливості перебудови (ВС/КАС у справі №822/2149/18 від 29.01.2020);

Чи можна поділити, як спільне сумісне майно подружжя, самочинно побудовану нерухомість? (ВС/КЦС у справі №715/1347/14-ц від 25.03.2020);

Вимога щодо заборони експлуатації виявленого ДАБІ самочинно збудованого об’єкта, поширюється на всіх суб’єктів, не залежно від того, чи мають вони причетність до його зведення (КАС/ВС у справі № 826/10130/18 від 26.01.2021);

Реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою не змінює правовий режим такого будівництва як самочинного (ВС/КГС у справі № 922/476/20 від 09.12.2020).

Постанова

Іменем України

09 березня 2023 року

м. Київ

справа № 127/28862/21

провадження № 61-9283св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Коротенка Є. В. (судді-доповідача), Зайцева А. Ю., Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі:ОСОБА_2 , Комунальне підприємство «Вінницьке міське бюро технічної інвентаризації»,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 30 травня 2022 року та додаткове рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 20 червня 2022 року у складі судді Сичука М. М.,постанову Вінницького апеляційного суду від 16 серпня 2022 року у складі колегії суддів: Стадника І. М., Войтка Ю. Б., Денишенко Т. О.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , Комунального підприємства «Вінницьке міське бюро технічної інвентаризації» (далі - КП «ВМБТІ») про встановлення факту права власності та зобов`язання провести перерахунок часток між співвласниками.

Позов мотивовано тим, що у жовтні 2018 року ОСОБА_1 звернулась до КП «ВМБТІ» із заявою про внесення змін до технічної документації щодо встановлення особи власника в інвентарній справі № 1552 на садибний (індивідуальний) житловий будинок АДРЕСА_1 , зокрема за ОСОБА_3 - 17/100 відсотків, за ОСОБА_4 - 17/100 відсотків на дійсного власника - ОСОБА_1 .

Однак, відповідачем такі зміни внесені не були.

Вона звернулась до Вінницького міського суду Вінницької області з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - Вінницька міська рада, про встановлення юридичного факту, встановлення часток та виділ часток в натурі, встановлення порядку користування житловим будинком, визнання права власності на новостворене майно.

Ухвалою Вінницького міського суду Вінницької області від 28 травня 2021 року було затверджено мирову угоду у цивільній справі № 127/14777/19 за вказаним позовом, згідно з якою:

1. Частка у праві спільної часткової власності ОСОБА_2 складає 33/50 часток будинковолодіння.

2 . Частка у праві спільної часткової власності ОСОБА_1 складає 17/100 та 17/100 часток будинковолодіння.

3 . Сторони встановлюють наступний порядок користування будинковолодінням АДРЕСА_1 :

ОСОБА_2 користується коридором 1-2 площею 4.7 кв. м, коридором 1-3 площею 4.7 кв. м, кімнатою 1-4 площею 16.1 кв. м, кімнатою 1-5 площею 11.7 кв. м, кімнатою 1-6, площею 14.9 кв. м, кімнатою 1-7 площею 7.4 кв.м, кухнею 1-8 площею 7,0 кв. м. Разом 65.8 кв. м.

ОСОБА_1 користується; коридором 2-1 площею 4.4 кв. м, коридором 2-2 площею 3.7 кв. м, санвузлом 2-3 площею 5,4 кв. м, кухнею 2-4 площею 11.5 кв. м, кімнатою 2-5 площею 10.5 кв. м, кімнатою 2-6 площею 9,0 кв. м. Разом 44,5 кв. м.

Коридором 3-1 площею 1,3 кв. м, санвузлом 3-2 площею 1,6 кв. м, кімнатою 3-3 площею 19,2 кв. м, кімнатою 3-4 площею 10,7 кв. м, коридором 3-5 площею 3.6 кв. м, кухнею 3-6 площею 5.1 кв. м. Разом 41.5. кв. м.

ОСОБА_2 користується: наступними господарськими спорудами сарай під літерою «б», сарай під літерою «Б», погребом «п/Б», криницею 5.

ОСОБА_1 користується наступними господарськими спорудами: гараж під літерою «Д», з оглядовою ямою «о/Д», сарай під літерою «В», погріб «п/В», вбиральня під літерою «Г», сарай під «б-1».

ОСОБА_1 зобов`язується у місячний термін з дня набрання чинності даною мировою угодою демонтувати тимчасовий гараж під літ «Ж».

Заява, подана позивачкою до КП «ВМБТІ» про проведення перерахунку часток та відсотків між співвласниками по домоволодінню АДРЕСА_1 відповідно до вимог укладеної мирової угоди, також не розглянута вказаною установою і відповідний перерахунок не зроблено.

Посилаючись на викладені обставини, уточнивши в подальшому позовні вимоги, ОСОБА_1 просила:

- встановити юридичний факт про те, що 17 березня 1972 року набуто громадянкою ОСОБА_4 від рідного батька ОСОБА_5 право власності на частку будинку АДРЕСА_1 згідно Свідоцтва про право на спадщину, виданого і зареєстрованого ВМБТІ 17 березня 1972 року, № 1355, зареєстрованого під № 82, є одна і та ж особа, тобто ОСОБА_1 ;

- встановити юридичний факт, що 08 серпня 1984 року набуто право власності згідно договору дарування громадянкою ОСОБА_3 на 17/100 рідною мамою ОСОБА_6 на будинок АДРЕСА_1 , зареєстрованого в реєстрі № 2-1003 07 серпня 1984 року у ВООБТІ, є одна і та ж особа, тобто ОСОБА_1 ;

- встановити, що власниками домоволодіння на садибний (індивідуальний) житловий будинок АДРЕСА_1 є: ОСОБА_2 - 43,61%, ОСОБА_1 - 56,39%;

- зобов`язати КП «ВМБТІ» внести зміни в інвентарній справі № 1552 на садибний (індивідуальний) житловий будинок АДРЕСА_1 , що власниками є: ОСОБА_2 - 43,61%, ОСОБА_1 - 56,39%.

Короткий зміст рішень суду першої інстанції

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 30 травня 2022 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що належність ОСОБА_1 частки спільної часткової власності в об`єкті нерухомого майна підтверджена правовстановлюючими документами, судовим рішенням, яке набрало законної сили, відповідне право зареєстровано в установленому законом порядку, відповідні факти в судовому порядку встановлюватися не можуть, тому позов задоволенню не підлягає.

Суд також зазначив, що спірні правовідносини, які існують між учасниками справи, виникли у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень і регулюються, зокрема нормами Цивільного кодексу Українита Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Відмовляючи у задоволенні позову в частині вимог щодо зміни часток співвласників, суд першої інстанції виходив з того, що висновок ФОП ОСОБА_7 про визначення розміру часток власності у будинковолодінні, на який посилається позивачка як підставу перерахунку часток, не може братися до уваги, оскільки він складений без дотримання вимог Інструкції щодо проведення поділу, виділу та розрахунку часток об`єктів нерухомого майна, затвердженої наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України від 18 червня 2007 року № 55, зокрема, пунктів 3.2, 3.4 та виконаний особою, яка не має ліцензії на здійснення технічної інвентаризації об`єктів нерухомого майна.

Також місцевий суд вказав, що згідно з матеріалами технічної інвентаризації, проведеної КП «ВМБТІ» 25 квітня 2018 року, в спірному будинковолодінні наявні самочинно переобладнані будівлі та споруди, зокрема, прибудова під літерою «А2» та сарай під літерою «Б2», які не є об`єктом права власності та не можуть бути предметом поділу (виділу) згідно з нормами статей 364 367 Цивільного кодексу України.

Додатковим рішенням Вінницького міського суду Вінницької області

від 20 червня 2022 року заяву КП «ВМБТІ» про ухвалення додаткового рішення про стягнення витрат на правову допомогу задоволено частково, стягнуто з ОСОБА_1 на користь КП «ВМБТІ» 2 500 грн витрат на правничу допомогу.

Додаткове рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що понесені КП «ВМБТІ» витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 5 500 грн підтверджені належним чином, але сума відшкодування є неспівмірною зі складністю справи, виконаними роботами та часом, витраченим адвокатом на надання послуг з правової допомоги, не відповідає критерію реальності таких витрат, розумності їхнього розміру у співвідношенні з предметом позову. Тому суд дійшов висновку про стягнення з позивача на користь відповідача витрати на правничу допомогу у розмірі 2 500 грн.

Не погоджуючись із вказаними судовими рішеннями, ОСОБА_1 звернулась до суду з апеляційною скаргою.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Вінницького апеляційного суду від 16 серпня 2022 року рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 30 травня 2022 року та додаткове рішення Вінницького міського суду Вінницької області

від 20 червня 2022 року залишено без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, зазначивши, що вони відповідають встановленим обставинам справи та нормам матеріального і процесуального права, а передбачених законом підстав для скасування рішень місцевого суду при апеляційному розгляді не встановлено.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

19 вересня 2022 року ОСОБА_1 подала через засоби поштового зв`язку

до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 30 травня 2022 року, додаткове рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 20 червня 2022 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 16 серпня 2022 року.

В касаційній скарзі ОСОБА_1 просить суд касаційної інстанції оскаржувані судові рішення скасувати і справу передати на новий розгляд.

Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанцій судові рішення ухвалені з порушенням норм матеріального та процесуального права, без повного дослідження усіх доказів та обставин, що мають значення для справи, та без урахування правових висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах.

Доводи інших учасників справи

31 жовтня 2022 року на адресу Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду через засоби поштового зв`язку від ОСОБА_2 , в інтересах якої діє представник - адвокат Путілін Є. В., надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому заявник просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

07 листопада 2022 року на адресу Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду через засоби поштового зв`язку від КП «ВМБТІ» надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому відповідач просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Статтею 388 ЦПК Українипередбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Ухвалою Верховного Суду від 29 вересня 2022 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою та витребувано матеріали цивільної справи.

18 жовтня 2022 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Встановлено, що сторони у справі ОСОБА_1 (дівоче прізвище - ОСОБА_8 ) та ОСОБА_2 є рідними сестрами.

07 вересня 1968 року ОСОБА_4 зареєструвала шлюб з ОСОБА_9 , після чого їй присвоєно прізвище « ОСОБА_10 ». Вказаний шлюб було розірвано 23 червня 1983 року.

Відповідно до свідоцтва про право на спадщину від 17 березня 1972 року після померлого ОСОБА_5 в порядку спадкування за законом до ОСОБА_6 (дружина), ОСОБА_2 та ОСОБА_4 (доньки) в рівних частках перейшло спадкове майно, до складу якого входить будинковолодіння по АДРЕСА_1 , тобто по 17/100 кожній. Друга половина цього ж будинковолодіння вже належала ОСОБА_6 згідно статті 22 Кодексу законів про шлюб УРСР.

Таким чином, після видачі вказаного свідоцтва про право на спадщину по 17/100 належали ОСОБА_2 та ОСОБА_11 , а 33/50 (66/100) - ОСОБА_6 .

Відповідно до договору про порядок користування будинковолодінням від 08 травня 1984 року, укладеного між співвласниками, ОСОБА_6 переходить в користування: частина будинку, яка складається з чотирьох кімнат, позначених на плані цифрами 1-6, 1-7, 2-4, 2-5, сіни 2-2, , частина кухні 1-2, частина коридора 1-1, часина коридора 1-3, частина сараю з прибудовою «Б», 1/3 частина вбиральні «Г» та 1/3 частина огорожі № 1; ОСОБА_2 переходить в користування: частина будинку, яка складається з двох кімнат, позначених на плані цифрами 1-4, 1-5, частина коридора 1-3, частина коридора 1-1, частина кухні 1-2, частина сараю з прибудовою «Б», 1/3 частина вбиральні «Г» та 1/3 частини огорожі № 1; ОСОБА_3 переходить в користування: частина будинку, яка складається з однієї кімнати, позначеної на плані цифрами 2-6, тамбур 2-1, сіни 2-1, кухні 2-3, сарай з погребом «В», 1/3 частина вбиральні «Г» та 1/3 частина огорожі № 1.

Відповідно до договору дарування від 07 серпня 1984 року ОСОБА_6 подарувала ОСОБА_3 17/100 часток жилого будинку в АДРЕСА_1 .

Відповідно договору дарування від 01 листопада 1985 року ОСОБА_6 подарувала ОСОБА_2 49/100 частин жилого будинку з відповідно часткою господарських будівель в АДРЕСА_1 .

Зазначені правовстановлюючі документи є чинними і відповідно до них частка позивачки складає 17/50 (17/100 + 17/100 часток), що підтверджується витягом з державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 02 липня 2021 року, № 264189415.

Разом із тим, частка ОСОБА_4 у спірному домоволодінні складає 33/50 часток (66/100 (17/100 + 49/100)).

25 липня 1989 року ОСОБА_12 зареєструвала шлюб з ОСОБА_13 , після чого їй присвоєно прізвище « ОСОБА_14 ».

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК Українипідставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК Українипровадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частини другої статті 2 ЦПК Українисуд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК Українисудове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані рішення судів попередніх інстанцій відповідають.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України(далі - ЦПК України), кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України(далі - ЦК України) встановлено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ЦПК України).

Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

При розгляді справи суд зобов`язаний установити: чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси позивача; у чому полягає таке порушення прав; якими доказами воно підтверджується. Залежно від установленого суд повинен вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 12 червня 2018 року у справі № 826/4406/16 і підстави для відступлення від неї відсутні.

Порушенням вважається такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

При цьому позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.

До таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20).

У справі, яка переглядається, встановлено, що відповідно до свідоцтва про право на спадщину від 17 березня 1972 року до ОСОБА_4 ( ОСОБА_15 ) та ОСОБА_2 в порядку спадкування за законом перейшло у власність по 17/100 часток будинковолодіння по АДРЕСА_1 .

В подальшому, відповідно до договору дарування від 07 серпня 1984 року, ОСОБА_6 , якій належало 33/50 (66/100) часток спірного домоволодіння, подарувала ОСОБА_15 17/100 часток указаного будинковолодіння.

Відповідно договору дарування від 01 листопада 1985 року ОСОБА_6 подарувала ОСОБА_2 49/100 частин жилого будинку з відповідно часткою господарських будівель в АДРЕСА_1 .

Зазначені правовстановлюючі документи є чинними і відповідно до них частка позивачки ОСОБА_1 складає 17/50 (17/100 + 17/100), що підтверджується витягом з державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 02 липня 2021 року, № 264189415.

Разом із тим, ОСОБА_4 у спірному домоволодінні на праві власності належить 33/50 часток (66/100 (17/100 + 49/100)).

При цьому та обставина, що вказані в технічному паспорті на спірне домоволодіння « ОСОБА_4 , розмір частки власності 17/100», « ОСОБА_3 , розмір частки власності 17/100» і ОСОБА_1 це одна і та ж особа, ніким із учасників справи не заперечується.

Також учасниками справи не оспорюється і той факт, що позивачці ОСОБА_1 належать 17/50 часток (34/100 (17/100 + 17/100)) будинковолодіння АДРЕСА_1 .

Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 02 липня 2021 року, № 264189415, ОСОБА_16 зареєструвала в установленому законом порядку свої речові права і є співвласником житлового будинку з прибудовами, господарськими будівлями та спорудами загальною площею 161,3 кв. м, житловою площею 99,5 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 , розмір частки в спільній частковій власності - 17/50, що відповідає загальному розміру раніше набутих нею часток.

Отже, належність ОСОБА_1 відповідної частки в об`єкті нерухомого майна підтверджена правовстановлюючими документами, відповідне право зареєстроване в установленому законом порядку і ніким не заперечується.

Таким чином, позивачкою не доведено порушення її суб`єктивних прав та інтересів.

З огляду на викладене, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог щодо встановлення юридичного факту набуття права власності.

Колегія суддів погоджується також з висновками судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення позову в частині вимог щодо проведення перерахунку часток співвласників та зобов`язання КП «ВМБТІ» внесення змін до інвентарної справи № 1552, з огляду на наступне.

Відповідно до положеньстатті 356 ЦК Українивласність двох чи більше осіб із зазначенням частки кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

Частиною першою статті 364 ЦК Українипередбачено право співвласника на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності.

За змістом цієї норми виділ частки зі спільного майна - це перехід частини цього майна у власність учасника спільної власності пропорційно його частки в праві спільної власності й припинення для цієї особи права на частку у спільному майні.

Пунктом 2.3 розділу 2 Інструкції щодо проведення поділу, виділу та розрахунку часток об`єктів нерухомого майна, затвердженою наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України від 18 червня 2007 року № 55 (далі - Інструкція № 55) передбачено, що не підлягають поділу об`єкти нерухомого майна, до складу яких входять самочинно збудовані (реконструйовані, переплановані) об`єкти нерухомого майна. Питання щодо поділу об`єктів нерухомого майна може розглядатись лише після визнання права власності на них відповідно до закону.

Зазначені положення узгоджуються з нормами статей 316, 317, частинами першою, другою статті 376 ЦК України.

За змістом статей 316 317 ЦК Україниправо власності це право особи володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном на свій розсуд, але у межах, передбачених законом, здійснення особою самочинного будівництва відповідно до частини другої статті 376 ЦК Українине породжує в неї права власності на таке майно, відтак виключає це майно із цивільного обороту.

За змістом частини першої статті 376 ЦК Українисамочинним вважається будівництво жилого будинку, будівлі, споруди, іншого нерухомого майна, якщо вони збудовані на земельній ділянці, що не була відведена особі, яка здійснює будівництво, або відведена не для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту, або з істотним порушенням будівельних норм і правил.

У розумінні частини першої статті 376 ЦК Українисамочинним будівництвом є не тільки новостворений об`єкт, а й об`єкт нерухомості, який виник у результаті реконструкції, капітального ремонту, перебудови, надбудови вже існуючого об`єкта, здійснених без одержаного дозволу місцевих органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування, розробленої та затвердженої в установленому порядку проектної документації, дозволу на виконання будівельних робіт, наданого органами архітектурно-будівельного контролю, оскільки внаслідок таких дій об`єкт втрачає тотожність із тим, на який власником (власниками) отримано право власності. Усі об`єкти нерухомого майна, які зведені після одержання акту приймання в експлуатацію, незалежно від того, значились вони до одержання акту приймання в проектній документації чи ні, вважаються самочинними (пункт 3.4.1 Методичних рекомендацій з питань технічної інвентаризації об`єктів нерухомого майна, затверджених наказом Держжитлокомунгоспу України від 05 вересня 2003 року № 146).

При цьому за змістом частини першої статті 376 ЦК Україниправила про самочинне будівництво і його наслідки поширюються на всі випадки будівництва (реконструкції) всіх типів будівель, споруд та іншого нерухомого майна.

Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що не підлягають поділу (виділу) об`єкти нерухомого майна, до складу яких входять самочинно збудовані (реконструйовані, переплановані) об`єкти нерухомого майна.

Відсутність дозволу на будівництво, проекту або порушення умов, передбачених у цих документах, спричиняє визнання такого будівництва самочинним відповідно до частини першої статті 376 ЦК України.

Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього (частина друга статті 376 ЦК України).

Самочинно збудоване нерухоме майно не є об`єктом права власності, а тому не може бути предметом поділу (виділу) згідно з нормами статей 364 367 ЦК України.

Установивши, в будинковолодінні АДРЕСА_1 наявні самочинно переобладнані будівлі та споруди, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про відсутність підстав для перерахунку часток співвласників та внесення змін до інвентарної справи.

При цьому суди вірно прийняли до уваги, що висновок ФОП ОСОБА_7 про визначення розміру часток власності у будинковолодінні, на який посилається позивачка, виконаний особою, яка не має ліцензії на здійснення технічної інвентаризації об`єктів нерухомого майна, а результат розрахунку безпідставно виражений у висновку у відсотках (53,69% і 43,61%).

Щодо вирішення питання про відшкодування судових витрат на професійну правничу допомогу

Пунктом 12 частини третьої статті 2 ЦПК Українивизначено, що одним із основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.

Судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи (частина перша статті 133 ЦПК України).

Пунктом 1 частини третьої статті 133 ЦПК Українидо витрат, пов`язаних з розглядом справи, віднесено витрати на професійну правничу допомогу.

Пунктом 2 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність»визначено, що адвокатська діяльність - це незалежна професійна діяльність адвоката щодо здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.

Відповідності до статті 26 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність»адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги.

Визначення договору про надання правової допомоги міститься в статті 1 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність», згідно з якою договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Згідно зі статтею 30 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність»гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.

Відповідно до положеньстатті 137 ЦПК Українивитрати, пов`язані

з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку

до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг

і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану сторін.

Відповідно до пунктів 1, 2 частини третьої статті 141 ЦПК Українипри вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес.

Таким чином, розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним зі: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

При цьому витрати на професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини другої статті 137, частина восьма статті 141 ЦПК України).

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Об`єднаної палати Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19, додатковій постанові Верховного Суду

від 28 травня 2021 року у справі № 727/463/19, постановах Верховного Суду від 02 грудня 2020 року у справі № 317/1209/19, від 03 лютого 2021 року

у справі № 554/2586/16-ц, від 17 лютого 2021 року у справі № 753/1203/18, від 02 червня 2022 року у справі № 15/8/203/20.

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 30 травня 2022 року, яким відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 , не було вирішено питання стосовно розподілу судових витрат, зокрема витрат на професійну правничу допомогу.

03 червня 2022 року від представника відповідача КП «ВМБТІ» до суду першої інстанції надійшло клопотанням про ухвалення додаткового рішення у справі, в якому він просить стягнути з позивача на користь відповідача 5 500 грн витрат на професійну правничу допомогу.

У відповідності до пункту 3 частини першої статті 270 ЦПК Українисуд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати.

Заяву про ухвалення додаткового рішення може бути подано до закінчення строку на виконання рішення. Суд, що ухвалив рішення, ухвалює додаткове судове рішення в тому самому складі протягом десяти днів із дня надходження відповідної заяви. Додаткове судове рішення ухвалюється в тому самому порядку, що й судове рішення (частини друга, третя статті 270 ЦПК України).

Встановлено, що відповідно до пункту 1.1 договору № 12Т від 01 грудня 2021 року, укладеного між КП «ВМБТІ» та адвокатом Слишинським І. В., адвокат бере на себе зобов`язання надавати необхідну правову допомогу клієнту, а клієнт або будь-яка третя особа за дорученням клієнта зобов`язується виплатити адвокату гонорар за надання правової допомоги, передбаченої пунктом 1.2 цього договору. Адвокат погоджується надавати таку правову допомогу клієнту: ознайомлення з наданими клієнтом матеріалами позову по справі № 127/28862/21; підготовка та подання відзиву по справі № 127/28862/21; представництво інтересів клієнта у Вінницькому міському суді Вінницької області по справі № 127/28862/21 (пункт 1.2).

У матеріалах справи наявний ордер № 1023656 на надання правової допомоги КП «ВМБТІ» адвокатом Слишинським І. В.

Згідно з актом виконаних робіт від 31 травня 2022 року до договору № 12Т від 01 грудня 2021 року адвокат надав, а клієнт отримав правову допомогу у такій формі: ознайомлення з наданими клієнтом матеріалами позову по справі № 127/28862/21; представництво інтересів клієнта у Вінницькому міському суді Вінницької області по справі № 127/28862/21 (участь в судових засіданнях); підготовка та подання відзиву в інтересах клієнта по справі № 127/28862/21. Вартість послуг за вказаним договором становить 5 500 грн.

На підтвердження понесених витрат на отримання професійної правничої допомоги адвокатом Слишинським І. В. надано платіжне доручення № 2663 від 31 травня 2022 року на суму 5 500 грн.

Із матеріалів справи вбачається, що докази розміру понесених витрат подано стороною відповідача у порядку та в строки, визначені частиною восьмою статті 141 ЦПК України.

Представник позивача ОСОБА_1 адвокат Семенюк І. В. заперечив проти задоволення заяви про стягнення витрат на правову допомогу у розмірі 5 500 грн.

У рішеннях від 23 січня 2014 року у справі «Схід/Захід Альянс Лімітед» проти України» «East/West Alliance Limited v. Ukraine», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» «Baryshevsky v. Ukraine» зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.

Відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Подібні висновки щодо правил підтвердження витрат, пов`язаних із оплатою професійної правничої допомоги, зроблені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16 (провадження № 11-562ас18), від 08 червня 2021 року у справі № 550/936/18 (провадження № 14-26цс21) та додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19).

Ухвалюючи додаткове рішення, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дійшов висновку, що понесені КП «ВМБТІ» витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 5 500 грн підтверджені належним чином, але сума відшкодування є неспівмірною зі складністю справи, виконаними роботами та часом, витраченим адвокатом на надання послуг з правової допомоги, не відповідає критерію реальності таких витрат, розумності їхнього розміру у співвідношенні з предметом позову.

З урахуванням наведеного, Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про наявність підстав для стягнення з ОСОБА_1 на користь КБ «ВМБТІ» витрат на правничу допомогу у розмірі 2 500 грн, що відповідає критерію реальності наданих адвокатських послуг, розумності їхнього розміру, необхідних процесуальних дій сторони та часу, витраченого адвокатом на надання правничої допомоги у суді.

Посилання ОСОБА_1 , як на підставу касаційного оскарження, на застосування норм права без урахування висновків Верховного Суду у подібних правовідносинах не заслуговують на увагу, оскільки у справі, яка переглядається, та у справах, на які посилається заявник, встановлені різні фактичні обставини.

Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що рішення суду першої та апеляційної інстанцій ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права. Фактично доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів та встановлення фактичних обставин справи, що відповідно до правил частини першої статті 400 ЦПК Українивиходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свободзобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України», заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК Українисуд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки підстави для їх скасування відсутні.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 30 травня 2022 року, додаткове рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 20 червня 2022 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 16 серпня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Є. В. Коротенко

А. Ю. Зайцев

М. Ю. Тітов