Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 грудня 2015 року м. Київ

Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України

з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Луспеника Д.Д.,

суддів: Гулька Б.І., Хопти С.Ф.,

Черненко В.А., Штелик С.П.,

розглянувши в судовому засіданні справуза позовом ОСОБА_3 до публічного акціонерного товариства «Фідобанк» про захист прав споживачів, визнання кредитного договору та договору іпотеки недійсними за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 26 червня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 29 вересня 2015 року,

в с т а н о в и л а:

У лютому 2015 року ОСОБА_3 звернулась до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що 18 травня 2007 року між нею та відкритим акціонерним товариством «Ерсте Банк» (далі - ВАТ «Ерсте Банк»), правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «Фідобанк» (далі - ПАТ «Фідобанк»), укладено кредитний договір, за умовами якого вона отримала кредит у розмірі 60 тис. доларів США на строк до 16 травня 2014 року зі сплатою 12,5 % річних. На забезпечення виконання умов кредитного договору 23 травня 2007 року між нею та ВАТ «Ерсте Банк» укладено договір іпотеки, предметом якого є нежиле приміщення літ. А-5, що знаходиться по вул. 40 років Радянської України, 6 у м. Запоріжжі.

Вважаючи, що банк надав їй кредит в іноземній валюті, що є порушенням чинного законодавства, не маючи на це відповідної ліцензії, та укладання кредитного договору відбулося з обмеженням її прав як споживача фінансових послуг, ОСОБА_3 просила суд визнати кредитний договір від 18 травня 2007 року та договір іпотеки від 23 травня 2007 року недійсними.

Рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 26 червня 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 29 вересня 2015 року, у задоволенні позову відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь держави судовий збір у розмірі 243 грн 60 коп.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить оскаржувані судові рішення скасувати, посилаючись на порушення судами норм матеріального й процесуального права, та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Згідно зі ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення в частині відмови в задоволенні позову ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи скарги цих висновків не спростовують.

Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_3, судина підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами (ст. 212 ЦПК України), дійшли до правильного висновку про те, що надання та одержання кредиту в іноземній валюті, сплата процентів за таким кредитом не потребують наявності індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу у жодної зі сторін кредитного договору.

Згідно зі ст. 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» кошти - це гроші у національній або іноземній валюті. Статті 47 та 49 цього Закону визначають операції банків із розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик як кредитні операції, незалежно від виду валюти, яка використовується. Вказані операції здійснюються на підставі банківської ліцензії.

Відповідно до ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій Національного банку України. Операції з валютними цінностями банки мають право здійснювати на підставі письмового дозволу (генеральної ліцензії) на здійснення операцій з валютними цінностями відповідно до п. 2 ст. 5 вказаного Декрету.

Вимога щодо необхідності отримання індивідуальної ліцензії на здійснення операцій з валютними цінностями встановлена в п. в) ч. 4 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», якщо терміни і суми кредитів перевищують встановлені законодавством межі. Однак сьогодні такі терміни і суми кредитів в іноземній валюті законодавцем не визначено.

Таким чином, за відсутності нормативних умов для застосування режиму індивідуального ліцензування щодо вказаних операцій достатньою правовою підставою для здійснення банками кредитування в іноземній валюті згідно з вимогами ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» є наявність у банку генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій, отриманої в установленому порядку, тобто отримання письмового дозволу Національного банку України на операції, пов'язані з іноземною валютою.

Тобто надання кредитів у валюті за наявності в банку відповідної генеральної ліцензії (дозволу Національного банку України на здійснення кредитних операцій у валюті) не суперечить вимогам чинного законодавства України.

Зазначена правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 21 березня 2011 року № 6-7цс11, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для судів.

Разом з тим, підписуючи договір про надання кредиту від 18 травня 2007 року, ОСОБА_3 була ознайомлена з його умовами та наслідками, погоджувалася з ними, зокрема, з умовами надання кредитних ресурсів в іноземній валюті - доларах США, доказів на підтвердження факту вчинення банком щодо неї дій, які б призвели до порушення, невизнання або оспорювання прав, свобод чи її інтересів суду не надала,що є її процесуальним обов'язком (ст. ст. 10, 60 ЦПК України).

Проте погодитись з висновком суду в частині стягнення з ОСОБА_3 на користь держави судового збору не можна, тому що суд дійшов його з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до ч. 3 ст. 22 Закону України «Про захист прав споживачів» споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, пов'язаними з порушенням їх прав.

Крім того, згідно з п. 7 ст. 5 Закону України «Про судовий збір», який діяв на час пред'явлення позову та ухвалення рішення суду, від сплати судового збору звільняються державні органи, підприємства, установи, організації, громадські організації та громадяни, які звернулися у випадках, передбачених законодавством, із заявами до суду щодо захисту прав та інтересів інших осіб, а також споживачі - за позовами, що пов'язані з порушенням їхніх прав.

Також у п. 5 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року № 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» судам роз'яснено, що від сплати судового збору за подання позовів, апеляційної/касаційної скарги у спорах, що виникають із кредитних правовідносин, споживачі звільнені лише в разі, якщо вони виступають у процесуальному статусі позивачів, а не відповідачів, наприклад, за позовом банку про стягнення кредитної заборгованості, що відповідає змісту ч. 3 ст. 22 Закону України «Про захист прав споживачів», в якій зазначено, що споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, що пов'язані з порушенням їх прав.

Оскільки ОСОБА_3 є позивачем у справі, звернулася з позовом, який виник із кредитних правовідносин та просила про захист прав споживача, у суду не було підстав для стягнення з неї судового збору.

Суд першої інстанції у порушення вимог ст. ст. 212 - 215 ЦПК України на зазначені вище положення закону та обставини справи уваги не звернувта дійшов передчасного висновку про стягнення з позивача судового збору.

Апеляційний суд у порушення вимог ст. 303, 315 ЦПК України на викладене також уваги не звернув і помилково залишив вказане рішення суду першої інстанції без змін.

За таких обставин ухвалені у справі судові рішення в частині стягнення судового збору не можуть вважатись законними й обґрунтованими, тому відповідно до ст. 341 ЦПК України вони підлягають скасуванню.

Керуючись ст. ст. 336, 337, 341 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

в и р і ш и л а:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 26 червня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 29 вересня 2015 року в частині стягнення з ОСОБА_3 на користь держави судового збору скасувати.

У решті - судові рішення залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Головуючий Д.Д. Луспеник

Судді: Б.І. Гулько

С.Ф.Хопта

В.А. Черненко

С.П.Штелик