Рішення Європейського суду з прав людини у справі “МАТАНОВІЧ проти ХОРВАТІЇ” від 4 квітня 2017 року

Згадайте новину: Чому ЄСПЛ у рішенні по справі «Устименко проти України» констатував порушення національними судами принципу правової визначеності

ЄСПЛ виніс друге рішення у справі "Шабельник проти України" на користь позивача

Європейський суд з прав людини визнав правоту України в справі «Бац проти України»

СПРАВА МАТАНОВІЧ проти ХОРВАТІЇ

(Заява № 2742/12)

РІШЕННЯ

СТРУСБУРГ

4 квітня 2017 року

Факти. Щодо заявника, державного службовця, здійснювалося таємне спостереження під час розслідування можливої корупції. За результатами розгляду його справи разом з іншими обвинуваченими, він був визнаний винним у вчиненні різних злочинів і засуджений до одинадцяти років позбавлення волі. Докази проти нього містили записи розмов, зроблених під час спеціальної операції спостереження. Під час розгляду справи відповідно до Конвенції заявник стверджував, зокрема, що він був позбавлений права на справедливий судовий розгляд (стаття 6 § 1 Конвенції), оскільки він не отримав доступ до оригіналів записів, а також тому, що деякі записи не були відкриті йому взагалі на підставі того, що вони начеб то не мали відношення до його справи і стосувалися приватного життя третіх осіб.

Право. Стаття 6 § 1 КЗПЛ (невідкриття і використання доказів, отриманих за допомогою спеціальних слідчих заходів). Скарги заявника на процесуальну несправедливість стосувалися позбавлення його доступу до трьох основних категорій доказів, отриманих за допомогою використання секретних заходів спостереження.

Перша категорія стосувалася записів спостереження, наданих як докази, які було покладено в основу засудження заявника. Суд зазначив, що заявник мав доступ до стенограм записів, на які було надано дозвіл слідчим суддею, щодо яких було розглянуто відповідне клопотання, і судом першої інстанції та підготовлені експертом, незалежність і неупередженість якого не були поставлені під сумнів. Записи були відтворені в суді, заявник отримав достатні можливості порівняти стенограми із відтвореним матеріалом і на його заперечення стосовно розбіжності між протоколом і записами була звернена належна увага і були замовлені наступні звіти експертів з метою уточнення цих розбіжностей. Заявник також скористався можливістю поставити під сумнів обґрунтованість доказів, про які йде мова, та національні суди надали докладні відповіді на його заперечення. Заявник ніколи не заперечував, що записані розмови не відбувалися або оскаржував справжність цих записів. Таким чином Суд дійшов висновку про відсутність несправедливості стосовно записів, які були віднесені до першої категорії.

Друга категорія стосувалася записів щодо заявника та інших обвинувачених, на які не було посилань під час засудження заявника. Стосовно цієї категорії Суд зазначив, що, незважаючи на надання доступу до досить докладних звітів про його розмови з третіми особами, заявник не надав жодного переконливого доказу щодо можливої доречності доказів, про які йде мова, в будь-який момент під час провадження в національному суді. Отже Суд не міг зробити висновок стосовно того, що стверджувана заявником відсутність можливості отримати доступ до записів, які належать до цієї категорії була достатньою для того, щоб встановити порушення його права на справедливий судовий розгляд. Проте під час оцінювання загальної справедливості провадження необхідно брати до уваги це обмеження права заявника на захист.

Третя категорія доказів складалася з записів стосовно інших осіб, які не були притягнуті до відповідальності і в кінцевому рахунку на ці записи не було посилань при засудженні заявника. Заявник був позбавлений доступу до будь-якої інформації на підставі того, що він не мав права на доступ до записів, оскільки вони не мали відношення до його справи і стосувалися приватного життя інших осіб. Проте не була застосована жодна процедура, яка б дозволила компетентному суду оцінити, на підставі звернення заявника, їх відношення до справи, а саме, чи містили такі подробиці, як могли б надати заявникові можливість виправдати себе або зменшити обсяг обвинувачення, або вони мали відношення до належності, достовірності та повноти доказів, наданих під час провадження. Висновок Верховного суду стосовно того, що державний прокурор вправі обрати докази, які б використовувалися під час провадження, суперечив прецедентному праву Суду, відповідно до якого процедура, під час якої самі слідчі органи намагаються оцінити доречність доказів без будь-яких наступних процесуальних гарантій прав захисту, не може відповідати вимогам статті 6 § 1 КЗПЛ.

Тому було очевидно, що з огляду на недоліки в процедурі щодо відкриття доказів, які розглядаються, заявник не мав можливості сформувати певні доводи стосовно належності доказів, про які йде мова, і домогтися того, щоб компетентний суд розглянув його заяву в світлі його права ефективно підготувати свій захист. Таким чином він був позбавлений процедури, за допомогою якої можливо було встановити, чи докази, які знаходилися в розпорядженні звинувачення, які були виключені зі справи, могли пом'якшити його вирок або поставити під сумнів обсяг його стверджуваної злочинної діяльності.

Висновок: порушення (прийняте одноголосно).

Стаття 41 КЗПЛ: 1500 EUR відшкодування шкоди (чотири голоси проти трьох).

Суд також одноголосно встановив порушення статті 8 Конвенції. А саме, Суд зазначає, що в цій справі, як і в справі Драгоєвіч проти Хорватії, рішення слідчого судді, про застосування таємних заходів спостереження, стосувалися заяви про використання таємного спостереження компетентною державною прокуратурою і містили встановлені законом вислови «розслідування не могло проводитися за допомогою інших засобів або це було б надзвичайно складно». Проте вони не містили відповідного обґрунтування щодо особливих обставин справи а також, зокрема, чому слідство не могло бути проведене за допомогою інших менш суворих (інтрузивних) засобів. Суд встановив у справі Драгоєвіч, що відсутність обґрунтування в рішенні слідчого судді, разом з обходом національними судами цієї відсутності обґрунтування за допомогою ретроспективного обґрунтування використання таємного спостереження, суперечило відповідному національному законодавству і тому не забезпечувало на практиці належні гарантії проти різних можливих зловживань. Зокрема, Суд наголошував, що відповідне національне законодавство, в аспекті його тлумачення та застосування компетентними судами, не надавало достатньої чіткості щодо обсягу та способу здійснення дискреційних повноважень, наданих органам державної влади, і, зокрема, не забезпечило на практиці відповідні гарантії проти різних можливих зловживань. Відповідно, процедура призначення та контролю за здійсненням прослуховування телефону заявника не повністю відповідала вимогами законності, а також вона не була достатньою для того, щоб втручання в право заявника на повагу до його особистого життя та листування було «необхідним у демократичному суспільстві». Тому Суд дійшов висновку, що ті ж самі міркування у справі Драгоєвіч є застосовними в цій справі. Отже Суд не знайшов жодних підстав для відступу від свого прецедентного права у цій справі і цього виявилося достатньо для того, щоб Суд дійшов висновку про порушення статті 8 Конвенції.

Разом з тим Суд спираючись на свою прецедентну практику (див. рішення у справах Вєсєлов та інші проти Росії, Баннікова проти Росії, Едвардс і Льюїс проти Сполученого Королівства, Кипріян Вледуц і Айон Флорін Поп проти Румунії, Костянтин і Стоян проти Румунії, Носко та Нєфьодов проти Росії, Любченко проти України, Milinienė проти Литви, Morari проти республіки Молдова, Gorgievski проти Колишньої Югославської Республіки Македонія, Раманускас проти Литви, Риманов проти Росії, Тріфонов проти Росії, V проти Фінляндії, Sepil проти Туреччин, Scholer проти Німеччини) встановив відсутність порушення статті 6§ 1 Конвенції щодо скарги заявника про провокацію злочину.

АВТОРИ :

Олександр Дроздов

Олена Дроздова