П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 вересня 2015 року м. Київ

Судові палати у цивільних та господарських справах

Верховного Суду України в складі:

головуючого Яреми А.Г., суддів:Барбари В.П., Берднік І.С., Гуменюка В.І., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є.,Колесника П.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Потильчака О.І., Романюка Я.М., Сеніна Ю.Л., Сімоненко В.М., Шицького І.Б.,розглянувши на засіданні справу за позовом прокурора м. Ірпеня Київської області, який діє в інтересах держави, до Коцюбинської селищної ради Київської області, ОСОБА_15, ОСОБА_16, третя особа - комунальне підприємство «Святошинське лісопаркове господарство», про визнання незаконним рішення, недійсним державного акта на право власності на землю та скасування його державної реєстрації, визнання права власності на земельну ділянку за заявою заступника Генерального прокурора України про перегляд рішення Апеляційного суду Київської області від 28 квітня 2014 року й ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 серпня 2014 року,

в с т а н о в и л и:

У січні 2013 року прокурор м. Ірпеня Київської області звернувся до суду в інтересах держави з указаною позовною заявою, посилаючись на те, що рішенням Коцюбинської селищної ради Київської області від 25 грудня

2008 року № 2082/25-5 затверджено проект землеустрою та передано у власність ОСОБА_15 земельну ділянку площею 0,15 га для будівництва й обслуговування будинку АДРЕСА_1. ОСОБА_15 на підставі вказаного рішення отримав державний акт на право власності на земельну ділянку від 30 січня 2009 року.

Відповідно до договору купівлі-продажу від 10 лютого 2011 року

ОСОБА_15 відчужив спірну ділянку ОСОБА_16, у зв'язку із чим на державному акті на право власності на земельну ділянку зроблено відмітку про перехід права власності на земельну ділянку.

Спірна ділянка відповідно до рішення Ради Міністрів Української РСР від 20 червня 1956 року перебуває у постійному користуванні комунального підприємства «Святошинське лісопаркове господарство» (далі -

КП «Святошинське лісопаркове господарство») і відноситься до земель лісогосподарського призначення, що стверджується проектом організації лісового господарства і таксаційними описами ділянки.

Посилаючись на порушення Коцюбинською селищною радою Київської області положень Земельного кодексу України (далі - ЗК України), Лісового кодексу України, статті 9 Закону України від 17 червня 2004 року № 1808-IV «Про державну експертизу землевпорядної документації», якою передбачено обов'язковість проведення державної експертизи проектів землеустрою щодо відведення земель лісогосподарського призначення, статей 3, 10, 12, 13, 23 Закону України від 20 квітня 2000 року № 1699-III «Про планування і забудову територій», статей 16, 21, 393, 228, 328 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та вважаючи, що Коцюбинською селищною радою рішення про відчуження вказаної земельної ділянки прийнято з перевищенням повноважень, оскільки земельна ділянка розташована за межами селища; ділянка лісового фонду передана у власність ОСОБА_15 без її вилучення в установленому порядку у КП «Святошинське лісопаркове господарство» та без зміни її цільового призначення; укладений між відповідачами договір купівлі-продажу на підставі статті 228 ЦК України є нікчемним правочином, оскільки порушує публічний порядок, а тому не потребує визнання його недійсним, і як наслідок перехід права власності на земельну ділянку до ОСОБА_17 відбувся з порушенням вимог чинного законодавства, - прокурор м. Ірпеня просив: визнати незаконним рішення селищної ради від 25 грудня 2008 року про передачу у власність ОСОБА_15 земельної ділянки площею 0,15 га для будівництва й обслуговування будинку АДРЕСА_1; визнати недійсним виданий ОСОБА_15 державний акт на право власності на вказану земельну ділянку з відміткою про перехід права власності до ОСОБА_16 і скасувати державну реєстрацію цього акта; визнати право власності на спірну земельну ділянку за державою.

Заочним рішенням Ірпінського міського суду Київської області від

19 серпня 2013 року позов задоволено частково: ухвалено визнати незаконним рішення Коцюбинської селищної ради Київської області від 25 грудня 2008 року № 2082/25-5, недійсним державний акт на право власності на землю, виданий ОСОБА_15, та скасувати державну реєстрацію цього акта. У задоволенні решти позову відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду Київської області від 28 квітня 2014 року вказане заочне рішення суду першої інстанції в частині визнання недійсним державного акта та скасування його державної реєстрації скасовано й у цій частині ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні зазначених позовних вимог. В іншій частині рішення залишено без змін.

Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від

28 серпня 2014 року касаційну скаргу заступника прокурора Київської області відхилено, рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишено без змін.

У заяві заступника Генерального прокурора України про перегляд судових рішень порушується питання про скасування рішення апеляційного суду й ухвали суду касаційної інстанції та залишення в силі рішення суду першої інстанції з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), - неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статей 125, 126 ЗК України, статей 215, 216, 228 ЦК України.

Обґрунтовуючи зазначену підставу подання заяви, заступник Генерального прокурора України посилається на:

ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від

24 грудня 2014 року (№ 6-24574св14), 21 січня 2015 року (№ 6-48354св14),

25 лютого 2015 року (№ 6-44735св14), 11 березня 2015 року (№ 6-40671св14),

22 квітня 2015 року (№ 6-9621св15) у справах за позовом прокурора м. Ірпеня Київської області в інтересах держави до Коцюбинської селищної ради Київської області, фізичних осіб про визнання незаконними рішень, недійсними державних актів на право власності на землю та визнання права власності на земельні ділянки;

постанови Вищого господарського суду України від 15 листопада

2011 року у справі за позовом заступника Генерального прокурора України в інтересах держави про визнання недійсним рішення міської ради, державних актів на право власності на землю (№ 50/175), від 15 вересня

2011 року у справі за позовом прокурора Дергачівського району Харківської області в інтересах держави про застосування наслідків нікчемності договорів купівлі-продажу земельних ділянок лісового фонду (№ 61/182-10);

постанови Верховного Суду України від 26 вересня 2012 року у справі за позовом прокурора Герцаївського району Чернівецької області в інтересах Герцаївської районної державної адміністрації до фізичної особи про визнання недійсними державних актів на право власності на земельну ділянку та повернення земельної ділянки у державну власність (№ 6-103цс12), від 28 січня 2015 року у справі за позовом прокурора м. Ірпеня Київської області в інтересах держави до Коцюбинської селищної ради Київської області, фізичних осіб про визнання незаконним рішення, недійсним державного акта на право власності на землю та визнання права власності на земельну ділянку (№ 6-221св14).

Так, у наданих для порівняння ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у справах № 6-24574св14, № 6-40671св14, № 6-9621св15 суд касаційної інстанції скасував рішення апеляційного суду про часткове скасування рішення суду першої інстанції та відмову в задоволенні позовних вимог про визнання недійсним державного акта (державних актів) на земельну ділянку та скасування його (їх) державної реєстрації і залишив у силі рішення суду першої інстанції про задоволення вказаних вимог. При цьому суд касаційної інстанції виходив з того, що право власності особи на спірну земельну ділянку виникло з моменту отримання ним державного акта та його державної реєстрації, оскільки норми статей 125, 126 ЗК України (у редакції, чинній на час прийняття селищною радою рішення) встановлювали нерозривний зв'язок між виникненням права власності на земельну ділянку з обов'язковим одержанням її власником державного акта, який посвідчував його право власності; вчинення у такому разі на державному акті (визнаному судом недійсним) відмітки про відчуження земельної ділянки на підставі договору купівлі-продажу не змінює по суті такого державного акта як недійсного. У справах № 6-48354св14, № 6-44735св14 суд касаційної інстанції залишив без змін судові рішення, якими визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку, виданий на підставі рішення Коцюбинської селищної ради Київської області, яке було визнано судом першої інстанції незаконним.

За результатами розгляду касаційних скарг у справах № 61/182-10 та

№ 50/175 суд касаційної інстанції залишив без змін рішення суду (судів) попередньої інстанції у першому випадку про задоволення позову, у другому - про задоволення позову в частині визнання незаконним рішення міської ради, недійсними державних актів і визнання відсутності права власності на земельні ділянки. При цьому суд виходив з того, що вчинені з порушенням вимог закону правочини, предметом яких є передача в приватну власність земельних ділянок, є такими, що порушують публічний порядок, тобто є нікчемними; оскільки право власності на земельні ділянки перейшло за нікчемними правочинами, то державні акти слід визнати недійсними.

У справі, яка переглядається, суд першої інстанції, задовольняючи частково позов і визнаючи незаконним рішення Коцюбинської селищної ради від 25 грудня 2008 року та недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку, виходив із того, що це рішення прийняте Коцюбинською селищною радою з перевищенням її повноважень. Відмовляючи в задоволенні позову про визнання права власності держави на спірну земельну ділянку, суд визнав ці вимоги безпідставними.

Суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, частково скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позовних вимог про визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку, зазначив, що оскільки земельну ділянку відчужено іншій особі за договором купівлі-продажу, який недійсним не визнавався, то висновок суду першої інстанції про наявність підстав для визнання недійсним державного акта, виданого на підставі цього договору, та скасування його державної реєстрації є необґрунтованим.

Наведені правові висновки суду касаційної інстанції про застосування судами норм матеріального права, а саме статей 125, 126 ЗК України, статті 228 ЦК України, покладені в основу судового рішення, яке переглядається, є неоднаковими з висновками, зробленими в указаних для прикладу судових рішеннях Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ і Вищого господарського суду України.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявника, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України вважають, що заява підлягає задоволенню з таких підстав.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що рішенням Коцюбинської селищної ради Київської області від 25 грудня 2008 року

№ 2082/25-5 затверджено проект землеустрою та передано у власність

ОСОБА_15 земельну ділянку площею 0,15 га для будівництва й обслуговування будинку АДРЕСА_1. ОСОБА_15 на підставі вказаного рішення отримав державний акт на право власності на земельну ділянку від 30 січня 2009 року.

10 лютого 2011 року ОСОБА_15 відчужив спірну ділянку ОСОБА_16, про що на державному акті на право власності на земельну ділянку зроблено відмітку про перехід права власності на земельну ділянку.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною першою статті 173 ЗК України визначено, що межа району, села, селища, міста, району у місті - це умовна замкнена лінія на поверхні землі, що відокремлює територію району, села, селища, міста, району у місті від інших територій.

Відповідно до пункту «б» частини першої статті 12 ЗК України до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу.

Згідно з абзацом першим частини першої, частиною другою статті 116 ЗК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Як передбачено частиною першою статті 122 ЗК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

Відповідно до частини першої статті 125, частини першої статті 126 ЗК України (у редакції, чинній на час прийняття селищною радою рішення) право власності ОСОБА_15 на земельну ділянку виникло з моменту отримання ним державного акта та його державної реєстрації.

Отже, оскільки зазначені норми встановлювали нерозривний зв'язок між виникненням права власності на земельну ділянку з обов'язковим одержанням її власником державного акта на право власності, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, безпідставно скасував рішення суду першої інстанції в частині визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку.

Висновок суду апеляційної інстанції, з яким погодився й суд касаційної інстанції, про неправильне застосування місцевим судом вищенаведених норм матеріального права з огляду на те, що після переходу права власності на земельну ділянку до ОСОБА_16 на підставі договору купівлі-продажу, який судом не визнано недійсним, саме державний акт посвідчує його право власності, є безпідставним, оскільки відповідно до статті 125, частини другої статті 126 ЗК України (у редакції, чинній на час укладення договору купівлі-продажу) право власності на земельну ділянку виникає з моменту державної реєстрації цих прав. У разі набуття права власності на земельну ділянку за цивільно-правовою угодою воно посвідчується не державним актом, а відповідною цивільно-правовою угодою щодо відчуження земельної ділянки, укладеною в порядку, установленому законом.

Учинення в такому разі на державному акті відмітки про відчуження земельної ділянки на підставі договору купівлі-продажу не змінює суті такого державного акта як недійсного.

За таких обставин суд касаційної інстанції у справі, яка переглядається, неправильно застосував норми статей 125, 126 ЗК України (у редакції, чинній на час укладення договору купівлі-продажу), залишаючи без змін рішення апеляційного суду про відмову в задоволенні позову про визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку.

Аналогічні правові позиції містяться в постановах Верховного Суду України від 28 січня 2015 року у справі № 6-221цс14, від 11 березня 2015 року у справі № 6-22цс15, від 3 червня 2015 року у справі № 6-412цс15.

Стосовно доводів прокурора про неправильне застосування судом касаційної інстанції статті 228 ЦК України судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого.

Перелік правочинів, які є нікчемними та порушують публічний порядок, встановлено статтею 228 ЦК України.

Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо.

При кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК України слід враховувати вину сторін або однієї з них у намірі порушити публічний порядок, проте наявність такої вини судом не встановлювалась.

Крім того, оскільки надані заявником постанови Верховного Суду України у справах № 6-103цс12, № 6-221св14 прийнято не в касаційному порядку (глава 2 розділу V ЦПК України), а в порядку перегляду судових рішень (глава 3 розділу V ЦПК України), то вони не можуть бути прикладом наявності передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 цього Кодексу підстави подання заяви про перегляд судових рішень.

Отже, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України встановили, що рішення апеляційного суду й ухвала суду касаційної інстанції у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України - неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, є незаконними; вони підлягають скасуванню із залишенням у силі рішення суду першої інстанції.

Керуючись статтями 355, 360-3, 360-4 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л и:

Заяву заступника Генерального прокурора України задовольнити.

Рішення Апеляційного суду Київської області від 28 квітня 2014 року й ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від

28 серпня 2014 року скасувати, залишити в силі заочне рішення Ірпінського міського суду Київської області від 19 серпня 2013 року.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

Головуючий Судді Верховного Суду України:А.Г. Ярема В.П. Барбара І.С. Берднік В.І. Гуменюк А.А. Ємець Т.Є. Жайворонок П.І. Колесник Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук О.І. Потильчак Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко І.Б. Шицький