П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

30 вересня 2015 року м. Київ

Судова палата у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

головуючого суддів: Охрімчук Л.І., Гуменюка В.І., Лященко Н.П.,Романюка Я.М., Сеніна Ю.Л.,Сімоненко В.М., Яреми А.Г.,розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_8 до ОСОБА_9, ОСОБА_10, треті особи: Одеська міська рада, Малиновська районна адміністрація Одеської міської ради, про усунення перешкод у користуванні власністю, виділ частки з майна, що є у спільній частковій власності, припинення права на частку майна та визначення порядку користування земельною ділянкою, за зустрічним позовом ОСОБА_9 до ОСОБА_8 про розірвання договору дарування за заявою ОСОБА_9 та ОСОБА_10 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 січня 2015 року,

в с т а н о в и л а :

У квітні 2006 року ОСОБА_8 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_9, ОСОБА_10 про усунення перешкод у користуванні власністю, виділ частки з майна, що є у спільній частковій власності, припинення права на частку майна та визначення порядку користування земельною ділянкою.

ОСОБА_8 зазначав, що згідно з договором дарування від 18 грудня 2004 року ОСОБА_9 подарувала йому 1/3 частину жилого будинку з надвірними спорудами за адресою: АДРЕСА_1.

ОСОБА_9 та ОСОБА_10 належить по 1/3 зазначеного жилого будинку з надвірними спорудами на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом.

Посилаючись на те, що з березня 2006 року ОСОБА_10 самовільно вселилася в належну йому частину зазначеного будинку, добровільно не виселяється, відповідачі чинять йому перешкоди в користуванні жилим будинком і земельною ділянкою, у процесі розгляду справи уточнивши позовні вимоги, на підставі статті 48 Закону України «Про власність», статей 364, 367 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статей 95, 98, 99, 120, 125 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), ОСОБА_8 просив: поділити зазначений жилий будинок, виділивши йому в користування жилу кімнату площею 17,5 кв. м (літ. 1-3), що відповідає належній йому на праві власності 1/3 частині жилого будинку; припинити його право спільної часткової власності на спірний будинок; призначити судову будівельно-технічну експертизу, на вирішення якої поставити питання про технічну можливість виділення 1/3 частини жилого приміщення в натурі; визначити межі та порядок користування присадибною земельною ділянкою між співвласниками вказаного жилого будинку відповідно до часток у ньому; зобов'язати ОСОБА_9 та ОСОБА_11 усунути перешкоди в користуванні та розпоряджанні належною йому на праві власності 1/3 частиною жилого будинку.

У лютому 2012 року ОСОБА_9 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_8 про розірвання договору дарування.

ОСОБА_9 зазначала, що ОСОБА_8 є її сином.

За договором дарування від 18 грудня 2004 року вона подарувала ОСОБА_8 1/3 частину жилого будинку з надвірними спорудами за адресою: АДРЕСА_1.

Посилаючись на те, що ОСОБА_8 не проводить ремонтні роботи в подарованій йому частині жилого будинку, унаслідок чого виникла небезпека для цілісності всього будинку, що створює загрозу безповоротної втрати дарунка, що має для дарувальника велику немайнову цінність, ОСОБА_9 просила на підставі частини другої статті 727 ЦК України розірвати зазначений договір дарування та зобов'язати ОСОБА_8 повернути їй оригінал цього договору дарування.

Справа розглядалася судами неодноразово.

Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 25 вересня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 25 грудня 2014 року, позовні вимоги ОСОБА_8 задоволено: проведено поділ жилого будинку АДРЕСА_1, виділено ОСОБА_8 в натурі жилу кімнату площею 17,5 кв. м (літ. 1-3), що відповідає належній йому на праві власності 1/3 частині згідно з договором дарування від 18 грудня 2004 року; припинено право спільної часткової власності ОСОБА_8 щодо співвласників ОСОБА_9, ОСОБА_10 у зазначеному будинку; визначено порядок користування земельною ділянкою між співвласниками; зобов'язано ОСОБА_9 та ОСОБА_10 усунути перешкоди ОСОБА_8 в користуванні зазначеною вище власністю. У задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_9 відмовлено.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 січня 2015 року відмовлено ОСОБА_9, ОСОБА_10 у відкритті касаційного провадження у справі за вказаним позовом з підстави, передбаченої пунктом 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

У заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 січня 2015 року ОСОБА_9 та ОСОБА_10 просять скасувати зазначену ухвалу та передати справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України, посилаючись на невідповідність зазначеної вище ухвали викладеним у постановах Верховного Суду України від 3 квітня 2013 року (справа № 6-12цс13) та 4 грудня 2013 року (справа № 6-130цс13) висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм частини третьої статей 358, 364, 367, 376 ЦК України, частини четвертої статті 120 ЗК України.

На обґрунтування заяви ОСОБА_9, ОСОБА_10 надали постанови Верховного Суду України від 3 квітня та 4 грудня 2013 року.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_9 та ОСОБА_10 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що ОСОБА_8 є власником 1/3 частини жилого будинку з надвірними спорудами за адресою: АДРЕСА_1 на підставі договору дарування, укладеного 18 грудня 2004 року між ним та ОСОБА_9

Співвласникам цього жилого будинку з надвірними спорудами ОСОБА_9 та ОСОБА_10 належить по 1/3 його частині.

Зазначений жилий будинок з надвірними спорудами складається в цілому з одного кам'яного жилого будинку (літ. «А») та надвірних споруд, до складу яких входять самовільно переобладнані та самовільно збудовані споруди.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_8, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, вважав можливим провести поділ спірного жилого будинку та виділити ОСОБА_8 в натурі частину спірного жилого будинку (літ. «А»), а саме жилу кімнату (літ. 1-3) площею 17,5 кв. м, що відповідає належній йому на праві власності 1/3 частині будинку. Крім того, суд застосував положення частини четвертої статті 120 ЗК України та визначив порядок користування сторонами земельною ділянкою.

Разом з тим у постанові Верховного Суду України від 4 грудня 2013 року (справа № 6-130цс13), яка надана заявниками для порівняння, міститься висновок про те, що об'єкти нерухомого майна, до складу яких входять самочинно збудовані (реконструйовані, переплановані) об'єкти, не є об'єктами права власності (частина друга статті 376 ЦК України), а тому не можуть бути предметом поділу (виділу) згідно з нормами статей 364, 367 цього Кодексу.

У постанові Верховного Суду України від 3 квітня 2013 року (справа № 6-12цс13), яка надана заявниками для порівняння, міститься висновок про те, що визначальним для виділу частки або поділу будинку в натурі, який перебуває у спільній частковій власності, є не порядок користування будинком, а розмір часток співвласників та технічна можливість виділу частки або поділу будинку відповідно до часток співвласників.

Отже, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, що оскаржується, викладеним в постановах Верховного Суду України від 4 грудня та 3 квітня 2013 року висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні зазначених норм матеріального права в подібних правовідносинах, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Відповідно до положень статті 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із зазначенням частки кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

Частиною першою статті 364 ЦК України передбачено право співвласника на виділ у натурі частки з майна, що є у спільній частковій власності.

За змістом цієї норми виділ частки зі спільного майна - це перехід частини цього майна у власність учасника спільної власності пропорційно його частки в праві спільної власності й припинення для цієї особи права на частку у спільному майні.

Вид майна, що перебуває у спільній частковій власності, впливає на порядок виділу з нього частки.

Так, відповідно до частини другої статті 364 ЦК України, якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки.

Оскільки після виділу частки зі спільного нерухомого майна в порядку статті 364 ЦК України право спільної часткової власності припиняється, то при виділі частки зі спільного нерухомого майна власнику, що виділяється, та власнику (власникам), що залишаються, має бути виділена окрема площа, яка повинна бути ізольованою від приміщення іншого (інших) співвласників, мати окремий вихід, окрему систему життєзабезпечення (водопостачання, водовідведення, опалення тощо), тобто складати окремий об'єкт нерухомого майна в розумінні статті 181 цього Кодексу та пункту 10 Порядку присвоєння об'єкту нерухомого майна реєстраційного номера, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 грудня 2010 року № 1117 «Про ідентифікацію об'єктів нерухомого майна для державної реєстрації прав на них».

Порядок проведення робіт з поділу, виділу та розрахунку часток жилих будинків, будівель, споруд, іншого нерухомого майна при підготовці проектних документів щодо можливості проведення цих робіт визначається Інструкцією щодо проведення поділу, виділу та розрахунку часток об'єктів нерухомого майна, затвердженої наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України від 18 червня 2007 року № 55 (далі - Інструкція).

Так, згідно з пунктами 1.2, 2.1, 2.4 цієї Інструкції поділ об'єкта нерухомого майна (виділ частки) на окремі самостійні об'єкти нерухомого майна здійснюються відповідно до законодавства на підставі висновку щодо технічної можливості такого поділу (виділу) з дотриманням чинних будівельних норм та з наданням кожному об'єкту поштової адреси.

Пунктом 2.3 глави 2 Інструкції передбачено, що не підлягають поділу об'єкти нерухомого майна, до складу яких входять самочинно збудовані (реконструйовані, переплановані) об'єкти нерухомого майна. Питання щодо поділу об'єктів нерухомого майна може розглядатись лише після визнання права власності на них відповідно до закону.

Зазначені положення узгоджуються з нормами статей 316, 317, частинами першою, другою статті 376 ЦК України.

Ураховуючи те, що за змістом статей 316, 317 ЦК України право власності - це право особи володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном на свій розсуд, але в межах, передбачених законом, здійснення особою самочинного будівництва відповідно до частини другої статті 376 цього Кодексу не породжує в неї права власності на таке майно, відтак виключає це майно із цивільного обороту.

Отже, самочинно збудоване нерухоме майно не є об'єктом права власності, а тому не може бути предметом поділу (виділу) згідно з нормами статей 364, 367 ЦК України.

За змістом частини першої статті 376 ЦК України самочинним вважається будівництво жилого будинку, будівлі, споруди, іншого нерухомого майна, якщо вони збудовані на земельній ділянці, що не була відведена особі, яка здійснює будівництво, або відведена не для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту, або з істотним порушенням будівельних норм і правил.

Таким чином, виходячи зі змісту цієї норми самочинним є будівництво об'єкта нерухомого майна за наявності будь-якої із зазначених умов.

Отже, відсутність дозволу на будівництво, проекту або порушення умов, передбачених у цих документах, спричиняє визнання такого будівництва самочинним відповідно до частини першої статті 376 ЦК України.

Головним наслідком самочинного будівництва є те, що в особи, яка його здійснила, не виникає права власності на нього як на об'єкт нерухомості (частина друга статті 376 ЦК України).

Слід зазначити, що в розумінні частини першої статті 376 ЦК України самочинним будівництвом є не тільки новостворений об'єкт, а й об'єкт нерухомості, який виник у результаті реконструкції, капітального ремонту, перебудови, надбудови вже існуючого об'єкта, здійснених без одержаного дозволу місцевих органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування, розробленої та затвердженої в установленому порядку проектної документації, дозволу на виконання будівельних робіт, наданого органами архітектурно-будівельного контролю, оскільки внаслідок таких дій об'єкт втрачає тотожність із тим, на який власником (власниками) отримано право власності. Усі об'єкти нерухомого майна, які зведені після одержання акта приймання в експлуатацію, незалежно від того, значились вони до одержання акта приймання в проектній документації чи ні, вважаються самочинними (пункт 3.4.1 Методичних рекомендацій з питань технічної інвентаризації об'єктів нерухомого майна, затверджених наказом Держжитлокомунгоспу України від 5 вересня 2003 року № 146 (далі - Методичні рекомендації).

Поняття реконструкції об'єкта нерухомості міститься в пункті 3 Державних будівельних норм України В.3.2-2-2009 Житлові будинки. Реконструкція та капітальний ремонт, затверджених наказом Міністерства регіонального розвитку та будівництва України від 22 липня 2009 року № 295, відповідно до якого реконструкція - це така перебудова будинку, наслідком якої є зміна кількості приміщень, їх площі, геометричних розмірів та функціонального призначення, заміна окремих конструкцій.

Отже, норма частини першої статті 376 ЦК України застосовується й до випадків самочинної реконструкції об'єкта нерухомості, у результаті якої він набуває нових якісних характеристик (зміна конфігурації, площі та кількості приміщень, втручання в несучі конструкції, улаштування дверних прорізів у капітальних стінах тощо) (розділ 3.4 Методичних рекомендацій).

При цьому за змістом частини першої статті 376 ЦК України правила про самочинне будівництво і його наслідки поширюються на всі випадки будівництва (реконструкції) всіх типів будівель, споруд та іншого нерухомого майна.

Отже, аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що не підлягають поділу (виділу) об'єкти нерухомого майна, до складу яких входять самочинно збудовані (реконструйовані, переплановані) об'єкти нерухомого майна.

Разом з тим у справі, яка переглядається, суди, дійшовши висновку про можливість виділення належної позивачу частки у вигляді окремої жилої кімнати, не перевірили, чи вона ізольована від приміщень інших співвласників, чи має окремий вихід, окрему систему життєзабезпечення (водопостачання, водовідведення, опалення тощо), тобто складає окремий об'єкт нерухомого майна, та не врахували, що до складу спірного жилого будинку та надвірних споруд входять самовільно переобладнані та самовільно побудовані споруди.

Таким чином, справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди неправильно застосували норми статей 358, 364, 367, 376 ЦК України, що призвело до неправильного вирішення спору, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для часткового скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі.

Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57-60, 131-132, 137, 177, 179, 185, 194, 212-215 ЦПК України, визначено обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову.

Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо.

У справі, що переглядається, суди не з'ясували, чи є технічна можливість виділення позивачу жилої кімнати як окремого об'єкта нерухомого майна, та не врахували, що до складу спірного жилого будинку з надвірними спорудами входять самовільно переобладнані та самовільно збудовані споруди.

Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.

Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з'ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення,

Ураховуючи наведене та те, що суди встановили факт самочинної перебудови, зокрема, що до складу спірного нерухомого майна входять самочинно збудовані (реконструйовані, переплановані) об'єкти, а також що суди належно не перевірили наявність правових підстав, передбачених статтею 364 ЦК України, на виділ у натурі належної ОСОБА_8 частки у спільній частковій власності, та з огляду на те, що від вирішення питання про виділ частки (поділ будинку) залежить вирішення спору щодо земельної ділянки, на якій розташований цей будинок, - справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України.

Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603 , частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

Заяву ОСОБА_9 та ОСОБА_10 задовольнити частково.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 січня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 25 грудня 2014 року та рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 25 вересня 2014 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_8 до ОСОБА_9, ОСОБА_10, треті особи: Одеська міська рада, Малиновська районна адміністрація Одеської міської ради, про усунення перешкод у користуванні власністю, виділ частки з майна, що є у спільній частковій власності, припинення права на частку майна та визначення порядку користування земельною ділянкою скасувати, справу направити на новий розгляд у цій частині до суду першої інстанції.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

Головуючий Л.І. Охрімчук

Судді: В.І. Гуменюк

Н.П. Лященко

Я.М. Романюк

Ю.Л. Сенін

В.М. Сімоненко

А.Г. Ярема