П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 вересня 2015 року м. Київ

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

головуючого Яреми А.Г., суддів:Гуменюка В.І.,Охрімчук Л.І.,Сеніна Ю.Л., Лященко Н.П.,Романюка Я.М.,Сімоненко В.М.,розглянувши в судовому засіданні справу за позовом прокурора Шевченківського району м. Львова в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, Державного агентства лісових ресурсів України, Львівської міської ради до ОСОБА_9, Брюховицької селищної ради, треті особи: управління Державного комітету України із земельних ресурсів у м. Львові, ОСОБА_10, приватні нотаріуси Львівського міського нотаріального округу Стефанюк Оксана Ігорівна та Угрумова Жанна Михайлівна, про поновлення строку для звернення до суду, визнання незаконним і скасування рішення Брюховицької селищної ради, визнання недійсними договорів і державного акта на право власності на земельну ділянку та зобов'язання повернути її в розпорядження держави за заявою заступника Генерального прокурора України про перегляд рішення Апеляційного суду Львівської області від 16 грудня 2013 року й ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 квітня 2014 року,

в с т а н о в и л а:

У січні 2012 року прокурор Шевченківського району м. Львова в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, Державного агентства лісових ресурсів України, Львівської міської ради звернувся до суду із зазначеною позовною заявою, посилаючись на те, що земельні ділянки загальною площею 8,8643 га (у тому числі й спірна земельна ділянка площею 0,042 га), які розташовані в районі АДРЕСА_1, є землями лісового фонду, що належать до категорії лісів першої групи (ліси населених пунктів, призначені для виконання рекреаційних, санітарно-гігієнічних та оздоровчих функцій) та перебували в державній власності.

Рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від

19 листопада 2004 року зобов'язано Брюховицьку селищну раду прийняти рішення про відчуження товариству з обмеженою відповідальністю «Новобуддизайн» (далі - ТОВ «Новобуддизайн») земельної ділянки площею 8,8643 га, що розташована в районі АДРЕСА_1 й перебуває в оренді ТОВ «Новобуддизайн», для будівництва дошкільного спортивно-навчального центру та укласти з ТОВ «Новобуддизайн» договір купівлі-продажу зазначеної земельної ділянки.

На виконання вказаного судового рішення 23 жовтня 2008 року Брюховицькою селищною радою прийнято рішення № 618, на підставі якого

5 листопада 2008 року між селищною радою й ТОВ «Новобуддизайн» було укладено договір купівлі-продажу зазначеної земельної ділянки загальною площею 8,8643 га, з яких: 1,8 га - для житлового будівництва та 7,0643 га - для будівництва об'єктів дошкільного спортивно-навчального центру.

25 грудня 2008 року між ТОВ «Новобуддизайн» (продавець) і ОСОБА_10, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15 (покупці) укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки (з одночасним поділом її в натурі) загальною площею 1,8 га для громадсько-житлового будівництва.

11 червня 2009 року ОСОБА_10 на підставі договору купівлі-продажу відчужив земельну ділянку площею 0,7931 га: ОСОБА_9 420/7931 ідеальних часток земельної ділянки, а також ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_8., ОСОБА_18 та ОСОБА_19 в різних частках.

10 липня 2009 року зазначені покупці уклали між собою договір про поділ земельної ділянки, що є у спільній частковій власності.

6 серпня 2009 року ОСОБА_9 видано державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,042 га, що розташована в районі АДРЕСА_1.

Посилаючись на те, що ухвалою Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 13 липня 2010 року рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 19 листопада 2004 року скасовано, крім того, з огляду на те, що Брюховицька селищна рада з перевищенням повноважень здійснила відчуження зазначеної земельної ділянки, яка відноситься до лісів першої групи, прокурор Шевченківського району м. Львова просив: поновити строк для звернення до суду; визнати незаконним і скасувати рішення Брюховицької селищної ради від 23 жовтня 2008 року № 618; визнати недійсними договори купівлі-продажу земельної ділянки від 5 листопада та 25 грудня 2008 року в частині передачі у власність ОСОБА_10 земельної ділянки, від 11 червня 2009 року в частині передачі частки земельної ділянки ОСОБА_9, а також договір поділу земельної ділянки, що є спільною частковою власністю, від 10 липня 2009 року; визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку, виданий 6 серпня 2009 року

ОСОБА_9; витребувати в останнього земельну ділянку та зобов'язати повернути її в розпорядження держави в особі Кабінету Міністрів України.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 6 вересня

2012 року позов задоволено в повному обсязі.

Рішенням Апеляційного суду Львівської області від 16 грудня 2013 року зазначене рішення суду першої інстанції скасовано й ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від

16 квітня 2014 року рішення апеляційного суду залишено без змін.

У заяві заступника Генерального прокурора України про перегляд судових рішень порушується питання про скасування рішення апеляційного суду й ухвали суду касаційної інстанції та залишення в силі рішення суду першої інстанції з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), - неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статей 122, 149, 150, пункту 12 розділу Х «Перехідні положення» Земельного кодексу України (далі - ЗК України), статті 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статей 8, 17, 27, пункту 5 розділу VIII «Прикінцеві положення» Лісового кодексу України (далі - ЛК України).

Для обґрунтування зазначеної підстави подання заяви заявник посилається на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 березня у справі за позовом прокурора Шевченківського району м. Львова в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, Державного агентства лісових ресурсів України, Львівської міської ради про витребування майна від добросовісного набувача

(№ 6-9124ск14), а також ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ:

від 18 липня 2013 року у справі за позовом заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, Київської обласної державної адміністрації, державного підприємства «Київське лісове господарство» про визнання незаконними та скасування розпоряджень, визнання недійсними державних актів та витребування земельних ділянок із чужого незаконного володіння (№ 6-15571св13);

від 15 січня у справі за позовом міжрайонного прокурора з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері в Київській області в інтересах держави в особі Київського обласного управління лісового та мисливського господарства та Державного підприємства «Вищедубечанське лісове господарство» про визнання незаконним рішення міської ради та недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку та повернення її у державну власність (№ 6-41903св13);

від 13 листопада 2014 року у справі за позовом Чугуївського міжрайонного прокурора Харківської області в інтересах держави в особі Чугуївської районної державної адміністрації Харківської області про визнання недійсним і скасування реєстрації державного акта на право власності на земельну ділянку, повернення земельної ділянки в придатному для використання стані

(№ 6-38268св14);

від 18 лютого 2015 року у справі за позовом прокурора Макарівського району Київської області про скасування розпоряджень, визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки та повернення земельних ділянок (№ 6-22198св14).

Так, ухвалюючи у справі № 6-9124ск14 рішення про поновлення строку звернення до суду та задоволення позовних вимог про витребування земельної ділянки й зобов'язання повернути її в розпорядження держави, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, застосував до спірних правовідносин статті 27, 31, 32 ЛК України та статтю 388 ЦК України. Установивши, що спірна земельна ділянка, яка була відчужена за рішенням селищної ради, належить до земель лісового фонду, віднесених до категорії лісів першої групи (ліси населених пунктів, які призначені для виконання рекреаційних, санітарно-гігієнічних та оздоровчих функцій), та на час прийняття селищною радою рішення про її відчуження перебувала в державній власності й вибула з володіння власника - держави - поза його волею, оскільки відповідно до чинного законодавства право розпорядження нею належало Кабінету Міністрів України, проте жодних дій щодо розпорядження зазначеною земельною ділянкою Кабінет Міністрів України не вчиняв, апеляційний суд дійшов висновку про наявність правових підстав для витребування вказаної земельної ділянки в добросовісного набувача згідно з нормами статті 388 ЦК України.

Постановляючи ухвалу у справі № 6-22198св14, суд касаційної інстанції, установивши, що спірна земельна ділянка, передана у користування юридичної особи, а в подальшому - у власність відповідачів - фізичних осіб, перебувала в користуванні Державного підприємства «Макарівський лісгосп» як землі лісового фонду й зміна цільового призначення у встановленому законом порядку не проводилася, така земельна ділянка знаходилася під дією охоронного зобов'язання і являлася земельною ділянкою природно-заповідного фонду, суд дійшов висновку про наявність правових підстав для задоволення позову, оскільки спірна земельна ділянка була передана відповідачам у власність із порушенням вимог чинного на той час законодавства.

Постановляючи ухвалу у справі № 6-15571св13, суд касаційної інстанції, залишивши без змін рішення про задоволення позову, виходив з того, що оскільки спірні земельні ділянки є землями лісового фонду, віднесені до категорії лісів та перебували в державній власності до винесення оскаржуваних розпоряджень і їх передачі відповідачам, що підтверджується проектом організації та розвитку лісового господарства, листами Державного комітету України із земельних ресурсів, Державного підприємства «Київське лісове господарство» та іншими матеріалами справи, то Обухівська районна державна адміністрація перевищила свої повноваження, розпорядившись земельними ділянками без вилучення їх з користування та згоди позивача.

За результатами розгляду касаційної скарги у справі № 6-41903св13 суд касаційної інстанції залишив без змін судові рішення в частині задоволення позову про визнання незаконним рішення міської ради та недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку. При цьому суд застосував до спірних правовідносин статті 57, пункт 5 розділу VIII «Прикінцеві положення» ЛК України, статті 3, 20, 122, 149 ЗК України та виходив з того, що оскільки спірна земельна ділянка є земельною ділянкою лісового фонду, відноситься до земель лісогосподарського призначення і перебуває в постійному користуванні Державного підприємства «Вищедубечанське лісове господарство» та з постійного користування не вилучалась, то Вишгородська міська рада, всупереч вимогам законодавства та без дотримання процедури припинення права постійного користування, вилучення та зміни цільового призначення землі, розпорядилася спірною земельною ділянкою та безпідставно видала державний акт на право власності на неї відповідачу.

Постановляючи ухвалу у справі № 6-38268св14, суд касаційної інстанції погодився з висновками суду апеляційної інстанції, який частково задовольнив позов, та виходив з того, що в особи не було правових підстав для отримання державного акта на право власності на спірну земельну ділянку, оскільки у рішенні виконавчого комітету Есхарівської селищної ради від 6 лютого

1996 року, на підставі якого видано державний акт, питання про виділення вказаної земельної ділянки цій особі не розглядалось, що є підставою для визнання такого державного акта недійсним та повернення земельної ділянки відповідно до статей 387, 388 ЦК України.

У справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції виходив з недоведеності факту вибуття спірної земельної ділянки з державної власності й наявності права розпорядження нею у Кабінету Міністрів України, а також із того, що Брюховицька селищна рада мала повноваження розпоряджатися спірною земельною ділянкою та що відповідач є добросовісним набувачем цієї земельної ділянки, тому до спірних правовідносин підлягають застосуванню частини перша та друга статті 388 ЦК України.

Наведені правові висновки суду касаційної інстанції про застосування судами норм матеріального права, покладені в основу судового рішення, яке переглядається, є неоднаковими з висновками, зробленими в наданих для порівняння судових рішеннях.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з таких підстав.

Суд першої інстанції у справі, яка переглядається, встановив, що земельні ділянки загальною площею 8,8643 га (у тому числі й спірна земельна ділянка площею 0,042 га), які розташовані в районі АДРЕСА_1, належать до земель лісового фонду, що віднесені до категорії лісів першої групи (ліси населених пунктів, призначені для виконання рекреаційних, санітарно-гігієнічних та оздоровчих функцій), та на час прийняття селищною радою рішення про їх відчуження перебували в державній власності.

Згідно з проектом організації і розвитку лісового господарства Львівського державного лісового господарства, затвердженого Державним комітетом лісового господарства України, за функціональним зонуванням лісопарку квартал 44 Брюховицького лісництва віднесено до зони масового відпочинку; землі цього кварталу перебували у складі державного лісового фонду, у тому числі спірна земельна ділянка.

Постановою Кабінету Міністрів України від 15 грудня 1997 року № 1391 «Про внесення змін до переліку населених пунктів, віднесених до курортних» селище Брюховичі віднесено до категорії курортних.

Відповідно до рішення виконавчого комітету Львівської обласної ради народних депутатів трудящих від 12 січня 1978 року № 14 зазначені земельні ділянки відносяться до земель рекреаційного призначення.

Рішеннями Брюховицької селищної ради від 11 березня 2004 року № 245 та від 18 березня 2004 року № 263 було вилучено земельні ділянки, ліси першої групи у кварталі 44 з державного лісового фонду Брюховицького лісництва Львівського державного лісового господарства загальною площею 19,1 га і віднесено їх до земель селища рекреаційного призначення.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 14 лютого 2005 року визнано неправомірними та скасовано рішення Брюховицької селищної ради від 11 березня 2004 року № 245 та від 18 березня 2004 року № 263 з тих підстав, що за нормами частини дев'ятої статті 149 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) вилучення земельних ділянок державної власності, які перебувають у постійному користуванні, лісів першої групи площею понад 10 га, а також земельних ділянок природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення належить виключно до компетенції Кабінету Міністрів України; порядок погодження питань, пов'язаних із вилученням цих земельних ділянок, установлений статтею 151 ЗК України.

Указане рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 14 лютого 2005 року залишено без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 25 квітня 2005 року, ухвалою колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 16 серпня 2005 року та ухвалою Вищого адміністративного суду України від 28 жовтня 2009 року.

Рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від

19 листопада 2004 року зобов'язано Брюховицьку селищну раду прийняти рішення про відчуження ТОВ «Новобуддизайн» земельної ділянки площею 8,8643 га, що розташована в районі АДРЕСА_1 та перебуває в оренді ТОВ «Новобуддизайн», для будівництва дошкільного спортивно-навчального центру й укласти з ТОВ «Новобуддизайн» договір купівлі-продажу зазначеної земельної ділянки.

23 жовтня 2008 року Брюховицькою селищною радою прийнято рішення, на підставі якого 5 листопада 2008 року між радою й ТОВ «Новобуддизайн» було укладено договір купівлі-продажу вказаної земельної ділянки.

25 грудня 2008 року між ТОВ «Новобуддизайн» (продавцем) і

ОСОБА_10 (покупцем) та ще трьома фізичними особами (покупцями) укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки з одночасним поділом її в натурі.

11 червня 2009 року ОСОБА_10 (продавець) на підставі договору купівлі-продажу відчужив земельну ділянку площею 0,7931 га ОСОБА_9 (покупцю) у розмірі 420/7931 ідеальних часток земельної ділянки, а також іще шести фізичним особам (покупцям) у різних частках.

10 липня 2009 року ці покупці уклали між собою договір про поділ земельної ділянки, що є у спільній частковій власності.

6 серпня 2009 року ОСОБА_9 видано державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,042 га, що розташована в районі

АДРЕСА_1.

Ухвалою Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від

13 липня 2010 року рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 19 листопада 2004 року скасовано в порядку перегляду за нововиявленими обставинами; провадження у справі закрито.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Згідно зі статтею 7 ЛК України ліси, які знаходяться в межах території України, є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника на ліси здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України. Ліси можуть перебувати в державній, комунальній та приватній власності. Суб'єктами права власності на ліси є держава, територіальні громади, громадяни та юридичні особи.

Земельні відносини, що виникають при використанні лісів, як зазначено в частині другій статті 3 ЗК України, регулюються цим Кодексом, нормативно-правовими актами про ліси, якщо вони не суперечать цьому Кодексу.

Відповідно до статті 8 ЛК України у державній власності перебувають усі ліси України, крім лісів, що перебувають у комунальній або приватній власності. Право державної власності на ліси набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій відповідно до закону.

Згідно зі статтею 13 ЗК України саме до повноважень Кабінету Міністрів України в галузі земельних відносин належить розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом.

Відповідно до частини першої статті 84 ЗК України у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності.

До земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать, зокрема, землі лісогосподарського призначення, крім випадків, визначених цим Кодексом (пункт «ґ» частини четвертої статті 84 ЗК України).

Громадянам та юридичним особам за рішенням органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади можуть безоплатно або за плату передаватись у власність замкнені земельні ділянки лісогосподарського призначення загальною площею до 5 га у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств. Громадяни і юридичні особи в установленому порядку можуть набувати у власність земельні ділянки деградованих і малопродуктивних угідь для заліснення (частина друга, третя статті 56 ЗК України в редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин).

Земельні ділянки лісогосподарського призначення за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються в постійне користування спеціалізованим державним або комунальним лісогосподарським підприємствам, іншим державним і комунальним підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані підрозділи, для ведення лісового господарства (стаття 57 ЗК України у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин, частина перша статті 17 ЛК України).

За змістом статті 31 ЛК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) та статті 21 Закону України від 9 квітня 1999 року № 586-XIV «Про місцеві державні адміністрації» (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) до повноважень державних адміністрацій у сфері лісових відносин віднесено, у тому числі, передачу у власність, надання в постійне користування для нелісогосподарських потреб земельних лісових ділянок площею до 1 га, що перебувають у державній власності, на відповідній території, а також у межах міст республіканського (Автономної Республіки Крим) та обласного значення та припинення права користування ними.

Передача у власність, надання в постійне користування для нелісогосподарських потреб земельних лісових ділянок площею більш як 1 га, що перебувають у державній власності, належить до повноважень Кабінету Міністрів України у сфері лісових відносин (стаття 27 ЛК України у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин).

Стаття 57 ЛК України визначає порядок та умови зміни цільового призначення земельних лісових ділянок з метою їх використання в цілях, не пов'язаних з веденням лісового господарства.

Відповідно до частини дев'ятої статті 149 ЗК України в редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин, Кабінет Міністрів України вилучає земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, - ріллю, багаторічні насадження для несільськогосподарських потреб, ліси площею понад 1 га для нелісогосподарських потреб, а також земельні ділянки природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення, крім випадків, визначених частинами п'ятою - восьмою цієї статті, та у випадках, визначених статтею 150 цього Кодексу.

У справі, яка переглядається, суд установив, що земельні ділянки загальною площею 8,8643 га (у тому числі й спірна земельна ділянка площею 0,042 га), які розташовані в районі АДРЕСА_1, належать до земель лісового фонду, що віднесені до категорії лісів першої групи та перебували в державній власності, жодних дій щодо розпорядження зазначеними земельними ділянками Кабінет Міністрів України не вчиняв.

Захист порушених прав особи, яка вважає себе власником майна, але не володіє ним, можливий шляхом пред'явлення віндикаційного позову до особи, яка незаконно володіє цим майном (у разі відсутності між ними зобов'язально-правових відносин), якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які, зокрема, дають право витребувати майно в добросовісного набувача.

Витребування майна від добросовісного набувача залежить від обставин вибуття майна з володіння власника та оплатності (безоплатності) придбання цього майна набувачем.

Так, від добросовісного набувача, який оплатно придбав майно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати це майно лише в разі, якщо майно було загублене власником або особою, якій майно було передане власником у володіння, або викрадене у того чи іншого, або вибуло з їхнього володіння іншим шляхом не з їхньої волі (частина перша статті 388 ЦК України).

Такого по суті висновку дійшов і суд касаційної інстанції в судових рішеннях, наданих як приклади неоднакового застосування судом норм матеріального права.

Суд касаційної інстанції, погоджуючись із висновками суду апеляційної інстанції, у справі, яка переглядається, не врахував, що: право розпорядження спірною земельною ділянкою належало Кабінету Міністрів України; рішення про відчуження спірної земельної ділянки, яка перебувала в державній власності, було прийняте селищною радою з перевищенням повноважень; жодних дій щодо розпорядження цією земельною ділянкою Кабінетом Міністрів України не вчинялось, тобто спірна земельна ділянка вибула з володіння власника - держави - поза його волею. Тому суд касаційної інстанції неправильно застосував норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору, та дійшов помилкового висновку про відсутність правових підстав для витребування зазначеної земельної ділянки від добросовісного набувача в порядку статті 388 ЦК України. Рішення суду першої інстанції було помилково скасовано судом апеляційної інстанції.

За таких обставин відповідно до статті 360-4 ЦПК України судові рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню, рішення суду першої інстанції підлягає залишенню в силі.

Керуючись статтями 355, 360-3, 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

Заяву заступника Генерального прокурора України задовольнити.

Рішення Апеляційного суду Львівської області від 16 грудня 2013 року й ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від

16 квітня 2014 року скасувати.

Рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 6 вересня

2012 року залишити в силі.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

Головуючий Судді Верховного Суду України:А.Г. Ярема

В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко