П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 листопада 2016 року м. Київ

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах і Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України у складі:

головуючого Волкова О.Ф., суддів:Гриціва М.І., Гуменюка В.І., Кривенди О.В., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Прокопенка О.Б., Романюка Я.М., Самсіна І.Л., -

розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом прокурора Черкаського району Черкаської області (далі - Прокурор) до Черкаської районної державної адміністрації (далі - РДА), треті особи: ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14 та інші фізичні особи, спеціалізоване комунальне підприємство (далі - СКП) «Райліс», державне підприємство (далі - ДП) «Черкаське лісове господарство», Черкаське регіональне управління водних ресурсів, про визнання незаконним та скасування розпорядження,

в с т а н о в и л а:

У жовтні 2010 року Прокурор звернувся до суду з позовом про визнання незаконним розпорядження РДА від 17 квітня 2008 року № 108 «Про передачу у власність земельних ділянок для будівництва і обслуговування жилих будинків, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка)» (далі - розпорядження № 108).

Позовні вимоги мотивовано тим, що РДА протиправно, за відсутності повноважень щодо передачі у власність земельних лісових ділянок площею понад 1 га, прийняла розпорядження № 108, яким припинено право користування земельними ділянками загальною площею 3,0749 га (ліси І групи та інші зелені захисні насадження) та передано вказані земельні ділянки безоплатно у власність 28 громадянам. На думку позивача, оспорюване рішення суперечить, зокрема, вимогам розпорядження Кабінету Міністрів України від 10 квітня 2008 року № 610-р «Деякі питання розпорядження земельними лісовими ділянками», яким зупинено прийняття рішень про надання згоди на вилучення земельних ділянок, передачу їх у власність та оренду зі зміною цільового призначення, крім ділянок, необхідних для будівництва, реконструкції та капітального ремонту автомобільних доріг загального користування, та вказано на необхідність відкликання раніше наданих згод на вилучення ділянок та передачу їх у власність чи оренду.

Суди розглядали справу неодноразово.

Під час нового розгляду Черкаський окружний адміністративний суд постановою від 1 липня 2013 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 21 січня 2014 року, у задоволенні позову відмовив.

Вищий адміністративний суд України постановою від 30 березня

2016 року скасував рішення судів попередніх інстанцій, а позов Прокурора задовольнив: визнав протиправним та скасував розпорядження № 108.

29 червня 2016 року представник ОСОБА_12 звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд постанови Вищого адміністративного суду України від 30 березня 2016 року з підстав, передбачених пунктами 2, 5 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС). У заяві просить скасувати постанову суду касаційної інстанції, а провадження у справі закрити.

На обґрунтування заяви додано копії постанов Верховного Суду України від 6 жовтня 2015 року (справа № 21-1306а15), 9 лютого 2016 року (справа № 816/3735/14, 21-5828а15), 24 червня 2015 року

(справа № 6-502цс15), 22 квітня 2015 року (справа № 21-52цс15), які, на думку заявника, підтверджують невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Також заявник зазначає, що суд касаційної інстанції неоднаково застосував одні й ті ж самі норми процесуального права.

У постанові Верховного Суду України від 6 жовтня 2015 року міститься правовий висновок про те, що у разі прийняття органом місцевого самоврядування (як суб'єктом владних повноважень) ненормативного акта, що застосовується одноразово, який після реалізації вичерпує свою дію фактом його виконання і з прийняттям якого виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів (зокрема, рішення про передачу земельних ділянок у власність, укладення договору оренди), позов, предметом якого є спірне рішення органу місцевого самоврядування, не повинен розглядатися, оскільки обраний позивачем спосіб захисту порушених прав не забезпечує їх реального захисту.

При цьому Верховний Суд України зазначив, що позов, предметом якого є рішення органу місцевого самоврядування щодо передачі у власність та оренду земельної ділянки, тобто ненормативний акт, що застосовується одноразово і з прийняттям якого виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, не може бути задоволений, оскільки таке рішення органу місцевого самоврядування вичерпало свою дію шляхом виконання. Його скасування не породжує наслідків для власника чи орендаря земельної ділянки, оскільки у таких осіб виникло право власності або володіння земельною ділянкою і це право ґрунтується на правовстановлюючих документах.

У постанові від 9 лютого 2016 року Верховний Суд України зазначив, що у разі прийняття суб'єктом владних повноважень рішення про передачу земельних ділянок у власність чи оренду (тобто ненормативного акта, який вичерпує свою дію після його реалізації) подальше оспорювання правомірності набуття фізичною чи юридичною особою спірної земельної ділянки має вирішуватися у порядку цивільної (господарської) юрисдикції, оскільки виникає спір про право цивільне.

Постановою Верховного Суду України від 24 червня 2015 року спір не вирішено по суті, скасовано всі судові рішення, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції в силу неповноти встановлених обставин.

При цьому Верховний Суд України зазначив, що землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства, належать до земель лісогосподарського призначення, на які поширюється особливий режим щодо використання, надання в користування та передачі у власність.

Передача у власність, надання в постійне користування для нелісогосподарських потреб земельних лісових ділянок площею більше як 1 га, що перебувають у державній власності, належить до повноважень Кабінету Міністрів України у сфері лісових відносин [стаття 27 Лісового кодексу України <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_825357/ed_2014_12_28/pravo1/T385200.html?pravo=1> (в редакції, яка була чинною на час виникнення спірних відносин; (далі - ЛК)].

Згідно із частиною другою статті 149 Земельного кодексу України <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_940/ed_2015_06_02/pravo1/T012768.html?pravo=1> (далі - ЗК) вилучення земельних ділянок провадиться за згодою землекористувачів на підставі рішень Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, сільських, селищних, міських рад відповідно до їх повноважень.

Відповідно до частини дев'ятої статті 149 ЗК <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_940/ed_2015_06_02/pravo1/T012768.html?pravo=1>Кабінет Міністрів України вилучає земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, - ріллю, багаторічні насадження для несільськогосподарських потреб, ліси - площею понад 1 га для нелісогосподарських потреб, а також земельні ділянки природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення, крім випадків, визначених частинами п'ятою-восьмою цієї статті, та у випадках, визначених статтею 150 цього Кодексу <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_954/ed_2015_06_02/pravo1/T012768.html?pravo=1>.

Постановою від 22 квітня 2015 року Верховний Суд України, скасовуючи ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 14 травня 2015 року та направляючи справу на новий касаційний розгляд, зазначив, що суди дійшли передчасного висновку щодо правового режиму спірних земельних ділянок виходячи лише із відсутності проектної документації без врахування їх фактичного розташування. При цьому Верховний Суд України зазначив, що при наданні земельної ділянки за відсутності проекту землеустрою зі встановлення прибережної захисної смуги необхідно виходити із нормативних розмірів прибережних захисних смуг, встановлених статтею 88 Водного кодексу України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режим ведення господарської діяльності в них <http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/486-96-%D0%BF>, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 травня 1996 року № 486.

Натомість у справі, яка розглядається, Вищий адміністративний суд України, ухвалюючи судове рішення про задоволення позовних вимог, виходив із того, що прийняття головою РДА розпорядження № 108 як правового акта спрямовано на розпоряджання землями лісового фонду у вигляді єдиного масиву площею, що перевищує 1 га, свідчить про перевищення відповідачем наданих йому законом повноважень, оскільки згідно із частиною дев'ятою статті 149 <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_940/ed_2016_03_01/pravo1/T012768.html?pravo=1>ЗК Кабінет Міністрів України вилучає земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, - ріллю, багаторічні насадження для несільськогосподарських потреб, ліси площею понад 1 га для нелісогосподарських потреб, а також земельні ділянки природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення, крім випадків, визначених частинами п'ятою-восьмою цієї статті, та у випадках, визначених статтею 150 цього Кодексу <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_954/ed_2016_03_01/pravo1/T012768.html?pravo=1>.

Водночас суд касаційної інстанції зазначив, що цей спір належить до адміністративної юрисдикції, оскільки місцева державна адміністрація при наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки діє як суб'єкт владних повноважень при реалізації владних управлінських функцій, наданих

статтею 13 Закону України від 9 квітня 1999 року № 586-ХІV «Про місцеві державні адміністрації» <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_84/ed_2016_02_21/pravo1/T990586.html?pravo=1>, пунктом «а» статті 17 <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_151/ed_2016_03_01/pravo1/T012768.html?pravo=1> та статтею 118 ЗК.

Усуваючи розбіжності у застосуванні судом касаційної інстанції норм права, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах і Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_627815/ed_2009_05_27/pravo1/MU50K02U.html?pravo=1> 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Відповідно до частини другої статті 2 КАС <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_1432/ed_2016_05_19/pravo1/T052747.html?pravo=1> до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/ed_2014_03_02/pravo1/Z960254K.html?pravo=1> чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

Розглядаючи справу, суди всіх інстанцій виходили з того, що спір у цій справі є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів.

На думку колегії суддів Судової палати в адміністративних справах і Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України, такий висновок не ґрунтується на правильному застосуванні норм права з огляду на нижченаведене.

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 17 КАС <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_1449/ed_2016_05_19/pravo1/T052747.html?pravo=1> компетенція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів або правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін «суб'єкт владних повноважень» позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_1433/ed_2016_05_19/pravo1/T052747.html?pravo=1>).

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), відповідно, прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.

Водночас у справі, що розглядається, спір виник щодо правомірності розпорядження РДА, яким, зокрема, припинено право користування земельними ділянками загальною площею 3,0749 га (ліси І групи та інші зелені захисні насадження) та передано вказані земельні ділянки безоплатно у власність 28 громадянам. Водночас суди встановили, що зазначені землі знаходились у користуванні СКП «Райліс», ДП «Черкаське лісове господарство» та Черкаського регіонального управління водних ресурсів. При цьому СКП «Райліс» та ДП «Черкаське лісове господарство» використовували землі для ведення лісового господарства на підставі рішення Черкаської обласної ради від 30 листопада 2001 року № 22-26.

Отже, на думку колегії суддів Судової палати в адміністративних справах і Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України, цей спір має не публічний, а приватно-правовий характер, а відтак його вирішення не належить до юрисдикції адміністративних судів.

Беручи до уваги те, що визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі і обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій чи рішень, на відміну від визначального принципу, зокрема, цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін, суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні частини першої

статті 6 Конвенції.

З урахуванням того, що суди помилково розглянули справу в порядку адміністративного судочинства, відповідно до підпункту «б»

пункту 1 частини другої статті 243 КАС <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_3010/ed_2016_05_19/pravo1/T052747.html?pravo=1> всі ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню, а провадження в адміністративній справі - закриттю.

Ураховуючи наведене, керуючись пунктом 6 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VІІІ «Про судоустрій і статус суддів» і статтями 241-243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах і Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

Заяву представника ОСОБА_12 - ОСОБА_15 задовольнити частково.

Постанову Черкаського окружного адміністративного суду від 1 липня 2013 року, ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від

21 січня 2014 року, постанову Вищого адміністративного суду України від

30 березня 2016 року скасувати. Провадження у справі закрити.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий О.Ф. ВолковСудді:М.І. ГрицівВ.І. Гуменюк О.В. КривендаН.П. Лященко Л.І. ОхрімчукО.Б. Прокопенко Я.М. РоманюкІ.Л. Самсін