П ОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 квітня 2016 року м. Київ

Судова палата у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

головуючого Сімоненко В.М.,суддів:Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І.,Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_7 в інтересах малолітньої ОСОБА_8 до ОСОБА_9, публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк», треті особи: приватний нотаріус Херсонського міського нотаріального округу Воєводіна Ірина Миколаївна, орган опіки та піклування виконавчого комітету Дніпровської районної у місті Херсоні ради, про визнання недійсним договору іпотеки за заявою публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 вересня 2015 року,

в с т а н о в и л а :

У березні 2015 року ОСОБА_7 звернувся до суду в інтересах малолітньої ОСОБА_8 із зазначеним позовом, посилаючись на незаконність договору іпотеки від 30 березня 2006 року, укладеного між публічним акціонерним товариством «УкрСиббанк» (далі - ПАТ «УкрСиббанк») та ОСОБА_9 на забезпечення кредитного договору, згідно з яким відповідачка передала в іпотеку банку належний їй на праві власності жилий будинок АДРЕСА_2, у якому була зареєстрована та проживала малолітня ОСОБА_8, проте згоди органу опіки і піклування на укладення такого договору отримано не було, чим порушено права дитини, передбачені статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_244/ed_2014_04_17/pravo1/T052623.html?pravo=1>, статтями 17, 18 Закону України «Про охорону дитинства» та статтею 177 Сімейного кодексу України (далі - СК України).

Рішенням Дніпровського районного суду м. Херсона від 6 квітня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Херсонської області від 28 травня 2015 року, позов задоволено. Визнано недійсним договір іпотеки, укладений 30 березня 2006 року між ПАТ «УкрСиббанк» та ОСОБА_9 та додаткові договори до нього № 1072 від 5 квітня 2006 року та № 681 від 10 квітня 2013 року.

Знято заборону на відчуження жилого будинку АДРЕСА_2 та скасовано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис про державну реєстрацію іпотеки за № 609004.

Знято заборону на відчуження жилого будинку 106 Б по вулиці Молодіжній у місті Херсоні та скасовано Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис про державну реєстрацію обтяження за № 608937.

У задоволенні заяви ПАТ «УкрСиббанк» про застосування в порядку частини п'ятої статті 1057-1 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) правових наслідків недійсності договору застави відмовлено.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 вересня 2015 року касаційну скаргу ПАТ «УкрСиббанк» відхилено. Рішення Дніпровського районного суду м. Херсона від 6 квітня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Херсонської області від 28 травня 2015 року залишено без змін.

У поданій заяві ПАТ «УкрСиббанк» порушує питання про скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 вересня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Херсонської області від 28 травня 2015 року та рішення Дніпровського районного суду м. Херсона від 6 квітня 2015 року й ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме положень статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_244/ed_2014_04_17/pravo1/T052623.html?pravo=1>, статей 17, 18 Закону України «Про охорону дитинства», статті 177 СК України, статті 1057-1 ЦК України.

На підтвердження своїх доводів ПАТ «УкрСиббанк» наводить ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 травня 2015 року (справа № 6-9905св15), 29 квітня 2015 року (справа № 6-8669св15), 25 березня 2015 року (справа № 6-39841св15), 17 вересня 2014 року (справа № 622447св14), 10 вересня 2014 року (справа № 6-19488св14), 15 січня 2014 року (справа № 6-41762св13), 3 квітня 2013 року (справа № 6-619св13), 16 січня 2013 року (справа № 6-32971св12), 25 липня 2012 року (справа № 6-12187св12), 6 червня 2012 року (справа № 6-14111св12), 7 вересня 2011 року (справа № 6-25855св11), 1 жовтня 2010 року (справа №17492св10), рішення Верховного Суду України (як суду касаційної інстанції) 27 травня 2009 року (справа № 6-6193св09) та ухвали Верховного Суду України від 29 травня 2014 року (справа № 6-22610ск14), 3 лютого 2014 року (справа № 6-2370ск14), а також постанову Верховного Суду України від 30 вересня 2015 року (справа № 6-384цс15).

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ПАТ «УкрСиббанк» Мандика В.А., перевіривши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно з пунктами 1, 4 статті 355 Цивільного процесуального Кодексу України <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_3339/ed_2015_09_01/pravo1/T041618.html?pravo=1> (далі - ЦПК України <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/ed_2015_09_01/pravo1/T041618.html?pravo=1>) заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 30 березня 2006 року між ПАТ «УкрСиббанк» та ОСОБА_9 було укладено кредитний договір № 1340 та додаткові угоди до нього № 1 від 5 квітня 2006 року, № 2 від 10 квітня 2013 року.

На забезпечення цього договору того ж дня між банком та відповідачкою було укладено договір іпотеки, за умовами якого ОСОБА_9 передала в іпотеку банку належний їй на праві власності жилий будинок АДРЕСА_2 та додаткові договори до нього № 1072 від 5 квітня 2006 року та № 681 від 10 квітня 2013 року.

Укладаючи договір іпотеки, ОСОБА_9 та ОСОБА_7 - батьки неповнолітньої ОСОБА_8 надали заяву про відсутність права користування спірним будинком у неповнолітніх.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що на момент укладення спірного договору іпотеки в будинку, що є предметом цього договору, проживала та була зареєстрована малолітня дитина, а дозвіл органу опіки і піклування на його укладення не отримувався, що порушує вимоги статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_244/ed_2014_04_17/pravo1/T052623.html?pravo=1>, статей 17, 18 Закону України «Про охорону дитинства» та статті 177 СК України.

Проте в наданих для порівняння ухвалах касаційного суду та в постанові Верховного Суду України указано на недоведеність факту наявності у малолітніх та неповнолітніх дітей права власності чи права користування спірним житлом, що було передано в іпотеку банкам. Крім того, оскільки батьки як законні представники під час укладення договору іпотеки заперечували право малолітньої дитини на проживання в належному їм жилому приміщені, переданому в іпотеку, можна вважати, що право дітей порушено не було.

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 177 СК України, статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» та статей 17, 18 Закону України «Про охорону дитинства», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вказаних норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

1 січня 2006 року набрав чинності Закон України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», відповідно до статті 12 якого неприпустимо зменшення або обмеження прав і охоронюваних законом інтересів дітей при вчиненні будь-яких правочинів стосовно жилих приміщень.

Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей.

Згідно зі статтями 177 СК України та 17 Закону України «Про охорону дитинства» батьки не мають права без дозволу органу опіки та піклування укладати договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятись від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов'язуватись від імені дитини порукою, видавати письмові зобов'язання.

Отже, при укладені договорів іпотеки щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають малолітні діти, обов'язково вимагається дозвіл органів опіки та піклування.

Відповідно до статті 29 ЦК України місце проживання дитини визначається за місцем проживання батьків.

Положення Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» не ставить місце фактичного проживання особи в залежність від місця її реєстрації, а тому місцем проживання особи може бути будь-яке жиле приміщення, у якому особа проживає постійно або тимчасово, яке належить цій особі на праві власності або праві користування, що визнається власником жилого приміщення.

Таким чином, місцем проживання неповнолітньої або малолітньої особи є фактичне місце проживання її батьків або одного з них, з ким вона дійсно проживає.

Однак місце проживання дитини за фактичним місцем проживання батьків не вважається безумовним, якщо суд установить інше постійне місце проживання дитини.

Відповідно до частини другої - четвертої статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.

Частиною першою статті 156 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК УРСР) передбачено, що члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

За таких обставин, якщо власник майна є одночасно законним представником неповнолітньої або малолітньої особи та укладає правочини, які впливають на права дитини, він повинен діяти добросовісно та в інтересах дитини, а інша сторона договору має право очікувати від нього таких дій.

Неправдиве повідомлення батьками, які водночас є законними представниками неповнолітньої або малолітньої особи, про відсутність прав дитини на майно, яке передається в іпотеку, не може бути підставою для визнання іпотеки недійсною за позовом батьків, які зловживали своїми правами законних представників дитини, а може спричинити інші наслідки, передбачені законодавством, які застосовуються органами опіки та піклування.

Саме таку правову позицію викладено в постанові Верховного Суду України від 30 вересня 2015 року №6-384цс15.

У справі яка переглядається, судами встановлено, що під час укладення спірного договору іпотеки в жилому будинку АДРЕСА_2 була зареєстрована лише відповідачка. При цьому ОСОБА_9 як мати малолітньої на час укладення договору іпотеки ОСОБА_8, як і батько ОСОБА_7, особисто надали нотаріально посвідчену заяву від 30 березня 2006 року, якою підтвердили відсутність малолітніх та неповнолітніх дітей, а також інших непрацездатних осіб, які б згідно із законом, мали право користуватися приміщенням, що є предметом цього договору і чиї права та охоронювані законом інтереси порушувалися б унаслідок укладення цього договору. Крім того, у цій заяві вказано адресу ОСОБА_7: АДРЕСА_1, що підтверджує наявності у батьків неповнолітньої ОСОБА_8 іншого житла та можливість проживання в ньому.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову суд виходив з того, що за відсутності доказів наявності у малолітньої ОСОБА_8 права користуватися спірним жилим приміщенням, а саме будинком АДРЕСА_2, відсутні й підстави вважати порушеними її права та законні інтереси.

З таких висновків виходив і Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, постановляючи ухвали від 20 травня 2015 року (справа № 6-9905св15), 29 квітня 2015 року (справа № 6-8669св15), 25 березня 2015 року (справа № 6-39841св15), 17 вересня 2014 року (справа № 622447св14), 10 вересня 2014 року (справа № 6-19488св14), 15 січня 2014 року (справа № 6-41762св13), 3 квітня 2013 року (справа № 6-619св13), 16 січня 2013 року (справа № 6-32971св12), 25 липня 2012 року (справа № 6-12187св12), 6 червня 2012 року (справа № 6-14111св12), 7 вересня 2011 року (справа №6-25855св11), 1 жовтня 2010 року (справа № 17492св10), а також Верховний Суд України (як суд касаційної інстанції), ухвалюючи рішення від 27 травня 2009 року (справа № 6-6193св09).

Крім того, суд установив, що предмет іпотеки, а саме жилий будинок АДРЕСА_2, не був єдиним місцем постійного проживання батьків неповнолітніх дітей і що самі батьки на час укладення договору іпотеки не визнавали право малолітньої доньки на проживання в жилому приміщенні, про що повідомляли іпотекодержателя.

У разі виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» застосовуються як положення статті 40 цього Закону, так і норма статті 109 ЖК УРСР. Тобто особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки, у зв'язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, інше постійне житло надається в тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла.

Отже, суд не мав підстав для задоволення позову про визнання недійсним іпотечного договору, оскільки його укладення хоч і відбулося без попереднього дозволу органу опіки та піклування, проте не призвело до звуження обсягу, зменшення чи обмеження існуючого права малолітньої на час його укладення ОСОБА_8 на користування житлом - будинком АДРЕСА_2.

Європейський суд з прав людини в своїй практиці (рішення від 9 жовтня 1979 року у справі «Ейрі проти України» (пункт 24), рішення від 13 травня 1980 року в справі «Артіко проти Італії» (пункт 35), рішення від 30 травня 2013 року в справі «Наталія Михайленко проти України» (пункт 32) констатує, що Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод призначена для гарантування не теоретичних або примарних прав, а прав практичних та ефективних.

Порушення умов кредитних договорів і у зв'язку із цим звернення банком стягнення на предмет іпотеки - можливі. Проте можливість виникнення такої ситуації в майбутньому не повинна слугувати достатньою підставою для висновку про необхідність захисту шляхом визнання недійсними іпотечних договорів примарного права малолітніх чи неповнолітніх дітей на збереження саме цієї квартири як місця їх проживання.

Таким чином, у справі, яка переглядається, суди дійшли помилкового висновку про те, що укладення спірного договору іпотеки без отримання згоди органу опіки та піклування порушує права та законні інтереси малолітньої на час його укладення ОСОБА_8

За таких обставин відсутні підстави для задоволення позову про визнання недійсним договору іпотеки, тому ухвалені в справі судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в позові.

Керуючись статтею 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, пунктом 2 частини другої статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

Заяву публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» задовольнити.

Рішення Дніпровського районного суду м. Херсона від 6 квітня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Херсонської області від 28 травня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 вересня 2015 року скасувати.

У позові ОСОБА_7 в інтересах малолітньої ОСОБА_8 до ОСОБА_9, публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк», треті особи: приватний нотаріус Херсонського міського нотаріального округу Воєводіна Ірина Миколаївна, орган опіки та піклування виконавчого комітету Дніпровської районної у місті Херсоні ради, про визнання недійсним договору іпотеки відмовити.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий В.М. Сімоненко

Судді : В.І. Гуменюк

Н.П. Лященко

Л.І. Охрімчук

Я.М. Романюк

А.Г. Ярема