ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 січня 2016 року м. Київ

Судова палата у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

головуючого Сеніна Ю.Л.,суддів:Гуменюка В.І.,Лященко Н.П., Охрімчук Л.І.,Яреми А.Г.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Квартирно-експлуатаційного відділу м. Полтави до ОСОБА_6 про виселення зі службового приміщення за заявою ОСОБА_6 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 вересня 2015 року,

в с т а н о в и л а :

У червні 2014 року Квартирно-експлуатаційний відділ м. Полтави (далі - КЕВ м. Полтави) звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що ОСОБА_6 працював у Полтавській квартирно-експлуатаційній частині слюсарем теплового господарства з 5 січня 1994 року, а 1 жовтня 2002 року звільнився з роботи за власним бажанням. Під час трудових відносин ОСОБА_6 на підставі ордера від 24 липня 1995 року було надано службове жиле приміщення площею 15,1 кв.м з однієї ізольованої кімнати, розташованої за адресою: АДРЕСА_1. У подальшому адреса була змінена на АДРЕСА_2. Зазначена квартира рішенням виконавчого комітету Полтавської міської ради від 14 червня

1995 року визнана службовою. У зв'язку з тим, що трудові відносини з ОСОБА_6 припинені 1 жовтня 2002 року, КЕВ м. Полтави просив виселити відповідача зі службового приміщення без надання іншого житла.

Заочним рішенням Київського районного суду м. Полтави від 21 липня

2014 року позов КЕВ м. Полтави задоволено: постановлено виселити

ОСОБА_6 з квартири АДРЕСА_4 без надання іншого жилого приміщення.

Рішенням Апеляційного суду Полтавської області від 5 травня 2015 року заочне рішення місцевого суду скасовано, постановлено нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 вересня 2015 року рішення апеляційного суду скасовано, заочне рішення суду першої інстанції залишено в силі.

У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_6 просить скасувати ухвалу суду касаційної інстанції, а рішення апеляційного суду залишити в силі, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме частини першої статті 261, статей 256, 257, частин третьої, четвертої статті 267 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

На підтвердження своїх доводів ОСОБА_6 наводить ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

від 11 квітня 2012 року та 15 квітня 2015 року.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Згідно з пунктом 1 статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Суди під час розгляду справи встановили, що ОСОБА_6 працював у Полтавській квартирно-експлуатаційній частині слюсарем теплового господарства з 5 січня 1994 року до 1 жовтня 2002 року, звільнившись з роботи за власним бажанням.

Згідно з протоколом засідання виконавчого комітету Полтавської міської ради від 14 червня 1995 року квартиру АДРЕСА_1

Під час трудових відносин ОСОБА_6 на підставі ордера від 24 липня 1995 року було надано службове жиле приміщення площею 15,1 кв.м з однієї ізольованої кімнати за адресою: АДРЕСА_3; у подальшому адреса була змінена на АДРЕСА_2.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач працював на підприємстві менше 10 років, звільнений за власним бажанням, а не у зв'язку з ліквідацією підприємства чи скороченням чисельності штату працівників, а тому він підлягає виселенню зі службового приміщення без надання іншого житла.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позову, апеляційний суд керувався тим, що відповідач був позбавлений можливості заявляти будь-які клопотання у зв'язку із заочним розглядом справи в місцевому суді. Відповідач подав заяву про застосування строків позовної давності в порядку перегляду заочного рішення, однак у задоволенні цієї заяви було відмовлено. Таким чином, заява відповідача про застосування строку позовної давності підлягає розгляду в суді апеляційної інстанції. Оскільки право на звернення до суду з позовом у КЕВ м. Полтави виникло з моменту звільнення ОСОБА_6 з роботи, тобто з 1 жовтня 2002 року, та тривало до 1 жовтня 2005 року, то слід вважати, що позивач звернувся до суду з позовом після спливу позовної давності.

Скасовуючи рішення апеляційного суду й залишаючи в силі заочне рішення місцевого суду, касаційний суд дійшов висновку про те, що відносини, які виникають у зв'язку з наймом житла, що перебуває в державній або комунальній власності, регулюються Житловим кодексом Української РСР (далі - ЖК УРСР) та іншими актами житлового законодавства, тому норми ЦК України про позовну давність до них застосовуватися не можуть.

Проте в наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ зроблено такі висновки:

- в ухвалі від 11 квітня 2012 року суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій та направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, керувався тим, що відповідачка під час розгляду справи заявляла клопотання про застосування позовної давності. Однак суди, порушивши вимоги частин третьої, четвертої статті 267 ЦК України, не перевірили дотримання позивачем строку позовної давності й не вирішили питання про застосування наслідків пропущення такого строку;

- в ухвалі від 15 квітня 2015 року суд касаційної інстанції виходив з того, що на порушення вимог статей 261, 256, 257, 267 ЦК України суд першої інстанції не надав оцінки заяві відповідачів про застосування позовної давності, не перевірив, чи могла позивачка дізнатися про порушення її права власника спірного будинку з 2006 року.

Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 256, 257, 267 ЦК України.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

ЖК УРСР не містить окремих положень про строки позовної давності, проте, як передбачено статтею 62 цього Кодексу, при розгляді спорів, що випливають з договору найму жилого приміщення, суд застосовує норми цивільного законодавства.

Відповідно до пункту 6 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України правила цього Кодексу про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред'явлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності цим Кодексом.

Згідно зі статтею 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Аналогічна правова норма містилася і в статті 71 ЦК Української РСР.

Таким чином, оскільки право на звернення до суду із зазначеним позовом у КЕВ м. Полтави виникло після звільнення ОСОБА_6 з роботи -

з 1 жовтня 2002 року, то трирічний строк позовної давності закінчився 1 жовтня 2005 року.

Суд касаційної інстанцій на зазначені положення закону належної уваги не звернув та дійшов помилкового висновку про те, що норми ЦК України про позовну давність не підлягають застосовуванню до спірних правовідносин.

Разом з тим, аналізуючи застосування апеляційним судом статті 267 ЦК України, судова палата виходить з такого.

Відповідно до частини першої статі 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Нові матеріально-правові вимоги, які не були предметом розгляду в суді першої інстанції, судом апеляційної інстанції не приймаються та не розглядаються.

Оскільки стаття 267 ЦК України є нормою матеріального права, то суд апеляційної інстанції не мав права розглядати заяву про застосування цієї норми.

Така правова позиція була висловлена у постанові Верховного Суду України від 30 вересня 2015 року у справі № 6-780цс15.

Відповідно до статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.

Ураховуючи викладене, ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтею 3603 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

Заяву ОСОБА_6 задовольнити частково.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 вересня 2015 року, рішення Апеляційного суду Полтавської області від 5 травня 2015 року та заочне рішення Київського районного суду м. Полтави від 21 липня 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий Ю.Л. Сенін

Судді: В.І. Гуменюк

Н.П. Лященко

Л.І. Охрімчук

А.Г. Ярема