П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 грудня 2015 року м. Київ

Судова палата у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

головуючого Гуменюка В.І., суддів:Лященко Н.П.,Романюка Я.М.,Сімоненко В.М., Охрімчук Л.І.,Сеніна Ю.Л.,Яреми А.Г., за участю представників ОСОБА_8, ОСОБА_9 та ОСОБА_10 - ОСОБА_11 і ОСОБА_12,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_10 до фізичної особи ‒ підприємця ОСОБА_13, фізичної особи ‒ підприємця ОСОБА_14, ОСОБА_15, товариства з обмеженою відповідальністю «Аліма-Т», треті особи: ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, ОСОБА_9, ОСОБА_8, ОСОБА_23, ОСОБА_24, ОСОБА_25, про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартир та витребування майна за заявами ОСОБА_8, ОСОБА_9 та ОСОБА_10 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 квітня 2014 року,

в с т а н о в и л а:

У травні 2013 року ОСОБА_10 звернувся до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що на підставі договору купівлі-продажу від 15 грудня 2009 року він є власником квартир у будинку АДРЕСА_1, а саме: 1‒7, 14‒16, 18‒22, 24, 25, 30, 39, 42, 45, 52‒54, 60‒64, 69, 70, 74, 75, 77, 78, 85, 86, 91, 94, 100‒103, 112, 113, 115, 117‒119. У листопаді 2010 року він дізнався, що 11 вересня 2009 року між фізичною особою - підприємцем ОСОБА_14 (далі - ФОП ОСОБА_14), фізичною особою - підприємцем ОСОБА_15 (далі - ФОП ОСОБА_15) та фізичною особою - підприємцем ОСОБА_13 (далі - ФОП ОСОБА_13) укладено договір купівлі-продажу квартир у будинку АДРЕСА_1, а 22 вересня 2009 року між ними укладено додаткову угоду до цього договору, за умовами якої передано у власність ФОП ОСОБА_13 80 квартир, до складу яких входять і квартири, що перебувають у власності позивача.

На підставі рішення Господарського суду Харківської області від 27 січня 2011 року, яке набрало законної сили, визнано дійсним договір купівлі-продажу квартир, укладений 11 вересня 2009 року між ФОП ОСОБА_14, ФОП ОСОБА_15 та ФОП ОСОБА_13, і визнано за ФОП ОСОБА_13 право власності на 80 квартир у будинку АДРЕСА_1. На підставі договору купівлі-продажу майнових прав від 31 березня 2010 року ФОП ОСОБА_13 відчужив майнові права на 80 квартир товариству з обмеженою відповідальністю «Аліма-Т» (далі - ТОВ «Аліма-Т»).

Згідно з рішенням Господарського суду Харківської області від 26 квітня 2011 року договір купівлі-продажу майнових прав від 31 березня 2010 року визнано дійсним і визнано право власності на 80 квартир за ТОВ «Аліма-Т». Проте постановою Харківського апеляційного господарського суду від 10 травня 2012 року, яка набрала законної сили, рішення Господарського суду Харківської області від 26 квітня 2011 року скасовано й ухвалено нове рішення, яким відмовлено в задоволенні позову ТОВ «Аліма-Т».

Позивач зазначає, що договір купівлі-продажу від 11 вересня 2009 року є недійсним, оскільки він нотаріально не посвідчувався та не проводилася його державна реєстрація, до того ж продавцями за цим договором були ФОП ОСОБА_14 і ФОП ОСОБА_15, хоча на підставі судового рішення право власності на будинок, у якому розташовані квартири, що були предметом спірного договору, визнано за фізичними особами ОСОБА_14 і ОСОБА_15 Незважаючи на чинне рішення господарського суду, яким визнано дійсним договір купівлі-продажу від 11 вересня 2009 року, особі, чиї права цим договором порушені, не заборонено оскаржувати цей договір з метою захисту своїх прав та інтересів. Крім того, незважаючи на скасування судового рішення про визнання за ТОВ «Аліма-Т» права власності на об'єкти нерухомості, на даний час право власності зареєстровано за ТОВ «Аліма-Т».

Посилаючись на те, що він фактично позбавлений можливості реалізувати своє право щодо об'єктів нерухомості, ОСОБА_10 просив на підставі частини першої статті 203, частин першої та третьої статті 215, статей 319, 321, 640 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) визнати недійсним договір купівлі-продажу від 11 вересня 2009 року та на підставі статей 387, 388 ЦК України витребувати від ТОВ «Аліма-Т» квартири, розташовані в будинку за адресою: АДРЕСА_1, а саме квартири 4, 5, 7, 15, 16, 21, 30, 39, 42, 53, 54, 60, 61, 63, 69, 70, 74, 91, 94, 100, 101, 117, 119.

Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 22 жовтня 2013 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 17 грудня 2013 року, відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_10

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 квітня 2014 року касаційну скаргу ОСОБА_10 відхилено, рішення Московського районного суду м. Харкова від 21 жовтня 2013 року та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 17 грудня 2013 року залишено без змін.

22 квітня 2015 року до Верховного Суду України звернулася ОСОБА_8 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 квітня 2014 року, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 388 ЦК України та частини третьої статті 61 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), унаслідок чого ухвалено різні за змістом судові рішення в подібних правовідносинах, та на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

22 квітня 2015 року до Верховного Суду України звернулася ОСОБА_9 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 квітня 2014 року, посилаючись на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 388 ЦК України.

23 квітня 2015 року до Верховного Суду України звернувся ОСОБА_10 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 квітня 2014 року, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме частини третьої статті 640 ЦК України, унаслідок чого ухвалено різні за змістом судові рішення в подібних правовідносинах.

На підтвердження вимог про перегляд судових рішень заявники надали ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 і 28 січня та 24 березня 2015 року, а також постанову Верховного Суду України від 11 лютого 2015 року (справа № 6-1 цс 15).

У своїх заявах ОСОБА_8, ОСОБА_9 та ОСОБА_10 просять скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 квітня 2014 року, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників заявників, перевіривши наведені в заявах доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про їх задоволення з таких підстав.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до пунктів 1 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

За змістом статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.

Суди під час розгляду справи встановили, що 11 вересня 2009 року між ФОП ОСОБА_14, ФОП ОСОБА_15 та ФОП ОСОБА_13 укладено договір купівлі-продажу, за умовами якого ФОП ОСОБА_14 і ФОП ОСОБА_15 передали, а ФОП ОСОБА_13 прийняв у власність 89 квартир у будинку АДРЕСА_1, а саме квартири 1-16, 18-28, 30, 31, 37-39, 41-49, 51-54, 60-64, 67, 69, 70, 72, 73-80, 82, 85-87, 91, 94, 97-103, 107, 110-113, 115-123.

Зазначений договір укладено у письмовій формі, без нотаріального посвідчення та державної реєстрації.

22 вересня 2009 року між сторонами укладено додаткову угоду до договору купівлі-продажу від 11 вересня 2009 року, згідно з умовами якої ФОП ОСОБА_13 прийняв у власність 80 квартир у будинку АДРЕСА_1, а саме квартири 1-16, 18-26, 30, 31, 38, 39, 41, 42-48, 51-54, 60-64, 67, 69, 70, 74-80, 85-87, 91, 94, 98-103, 107, 110, 112, 113, 115-123.

Рішенням Господарського суду Харківської області від 6 листопада 2009 року визнано дійсним договір купівлі-продажу від 11 вересня 2009 року, укладений між ФОП ОСОБА_14, ФОП ОСОБА_15 та ФОП ОСОБА_13, і визнано за ФОП ОСОБА_13 право власності на квартири 1-16, 18-26, 30, 31, 38, 39, 41, 42-48, 51-54, 60-64, 67, 69, 70, 74-80, 85-87, 91, 94, 98-103, 107, 110, 112, 113, 115-123 (загальна кількість - 80 квартир) у будинку АДРЕСА_1.

15 грудня 2009 року між ОСОБА_26 і ОСОБА_10 укладено договір купівлі-продажу квартир, за умовами якого останній придбав однокімнатні квартири в будинку АДРЕСА_1, а саме квартири 1-7, 14-16, 18-22, 24, 25, 30, 39, 42, 45, 52-54, 60-64, 69, 70, 74, 75, 77, 78, 85, 86, 91, 94, 100-103, 112, 113, 115, 117-119.

Договір нотаріально посвідчений та проведено його державну реєстрацію.

Рішенням Господарського суду Харківської області від 29 червня 2010 року задоволено заяву ОСОБА_15 про перегляд рішення цього ж суду від 6 листопада 2009 року у зв'язку з нововиявленими обставинами, рішення господарського суду Харківської області від 6 листопада 2009 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_13

Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 18 серпня 2010 року рішення Господарського суду Харківської області від 29 червня 2010 року скасовано й відмовлено в задоволенні заяви ОСОБА_15 про перегляд рішення Господарського суду Харківської області від 6 листопада 2009 року.

Рішенням Господарського суду Харківської області від 27 січня 2011 року заяву ФОП ОСОБА_13 про перегляд рішення господарського суду Харківської області від 29 червня 2010 року у зв'язку з нововиявленими обставинами задоволено, рішення Господарського суду Харківської області від 29 червня 2010 року скасовано, визнано дійсним договір купівлі-продажу від 11 вересня 2009 року, укладений між ФОП ОСОБА_14, ФОП ОСОБА_15 та ФОП ОСОБА_13; визнано за ФОП ОСОБА_13 право власності на квартири 1-16, 18-26, 30, 31, 38, 39, 41, 42-48, 51-54, 60-64, 67, 69, 70, 74-80, 85-87, 91, 94, 98-103, 107, 110, 112, 113, 115-123 (загальна кількість - 80 квартир) у будинку АДРЕСА_1.

Рішення набрало законної сили.

31 березня 2010 року між ФОП ОСОБА_13 і ТОВ «Аліма-Т» укладено договір купівлі-продажу майнових прав на квартири 1-16, 18-26, 30, 31, 38, 39, 41, 42-48, 51-54, 60-64, 67, 69, 70, 74-80, 85-87, 91, 94, 98-103, 107, 110, 112, 113, 115-123 (загальна кількість - 80 квартир) у будинку АДРЕСА_1 та акт приймання-передачі до цього договору.

Рішенням Господарського суду Харківської області від 26 квітня 2011 року визнано дійсним договір купівлі-продажу майнових прав від 31 березня 2010 року, укладений між ФОП ОСОБА_13 і ТОВ «Аліма-Т»; визнано за ТОВ «Аліма-Т» право власності на квартири 1-16, 18-26, 30, 31, 38, 39, 41, 42-48, 51-54, 60-64, 67, 69, 70, 74-80, 85-87, 91, 94, 98-103, 107, 110, 112, 113, 115-123 (загальна кількість - 80 квартир) у будинку АДРЕСА_1.

Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 10 травня 2012 року рішення Господарського суду Харківської області від 26 квітня 2011 року скасовано й ухвалено нове рішення, яким відмовлено в задоволенні позову ТОВ «Аліма-Т».

На підставі договорів про врегулювання зобов'язань сторін від 1 серпня 2013 року, укладених між ОСОБА_10 і ОСОБА_25, ОСОБА_24, ОСОБА_21, ОСОБА_17, ОСОБА_16, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_20, ОСОБА_23, ОСОБА_19, ОСОБА_22 та ОСОБА_18, останні постійно проживають у квартирах 7, 15, 126, 21, 30, 39, 54, 60, 61, 69, 94 та 100-101.

ОСОБА_10 не може реалізувати своє право щодо відчуження вказаних квартир особам, які в них проживають, оскільки є дійсний договір купівлі-продажу від 11 вересня 2009 року, а право власності на ці об'єкти нерухомості зареєстровано за ТОВ «Аліма-Т».

Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_10, суд першої інстанції, з висновком якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що на підставі судового рішення, яке набрало законної сили, визнано дійсним договір купівлі-продажу квартир від 11 вересня 2009 року і за ФОП ОСОБА_13 визнано право власності на квартири, які були предметом цього договору. Зазначене судове рішення є преюдиціальним, а обставини, встановлені ним, на підставі частини третьої статті 61 ЦПК України не підлягають доказуванню. Оскільки на момент набуття ОСОБА_10 права власності на спірні об'єкти нерухомості, ці об'єкти перебували у власності ФОП ОСОБА_13 на підставі договору купівлі-продажу, який судовим рішенням визнано дійсним, і ФОП ОСОБА_13 є їх власником на підставі судового рішення, яке є чинним, то підстави для задоволення позову до ТОВ «Аліма-Т» відсутні.

У постанові Верховного Суду України від 11 лютого 2015 року (справа № 6-1цс15) зазначено, що спірний об'єкт нерухомості був предметом судового розгляду про визнання іпотечного договору дійсним та визнання права власності на нього, однак дійсний власник не був стороною цього договору та не був учасником указаного судового розгляду, при цьому в межах цього судового процесу не відбулося примусового вилучення майна в дійсного власника з подальшим продажем у порядку виконання судового рішення, а також не ухвалювались рішення щодо припинення права власності на підставі статті 346 ЦК України. Тому Верховний Суд України висловив правову позицію, що згідно з вимогами статей 330 <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_843376/ed_2012_07_03/pravo1/T030435.html?pravo=1>, 388 <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_843439/ed_2012_07_03/pravo1/T030435.html?pravo=1> ЦК України <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_843733/ed_2012_07_03/pravo1/T030435.html?pravo=1> майно, яке було предметом судового розгляду про визнання іпотечного договору дійсним і за рішенням суду право власності визнано за іншою особою, проте дійсний власник не був стороною зазначеного правочину, не був учасником судового розгляду і майно відчужено поза його волею, то право власності на майно не набувається добросовісним набувачем, оскільки це майно може бути в нього витребуване. Право власності дійсного власника в такому випадку презюмується і не припиняється із утратою ним цього майна.

Порівняння змісту постанови Верховного Суду України від 11 лютого 2015 року зі змістом ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 квітня 2014 року, про перегляд якої подано заяви, не дає підстав для висновку про те, що зазначена ухвала суду касаційної інстанції не відповідає викладеному у вказаній постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

ОСОБА_8, ОСОБА_9 та ОСОБА_10 зазначають, що суд касаційної інстанції під час розгляду справ з подібним предметом спору, підставою позову, змістом позовних вимог та встановленими судом фактичними обставинами й однаковим матеріально-правововим регулюванням спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу цих судових рішень.

У наданих для порівняння судових рішеннях Вищого спеціалізованого суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційний суд дійшов таких висновків:

- в ухвалі від 21 січня 2015 року, постановленій у справі про визнання договору купівлі-продажу дійсним та визнання права власності на майно, зазначено, що відповідно до статей 210, 640 ЦК України момент вчинення правочинів, які підлягають і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, пов'язується з державною реєстрацією, тому в разі укладення договору купівлі-продажу без вчинення необхідних дій для його укладення такий договір є неукладеним і не створює прав та обов'язків для його сторін і не підлягає визнанню дійсним у судовому порядку на підставі частини другої статті 220 ЦК України;

- в ухвалі від 28 січня 2015 року, постановленій у справі про витребування майна із чужого незаконного володіння, зазначено, що задовольняючи позов, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що спірний об'єкт нерухомості вибув з комунальної власності поза волею власника, внаслідок ухвалення судових рішень, які в подальшому були скасовані (частина третя статті 61 ЦПК України), та укладення договорів купівлі-продажу особами, які не мали на це права (стаття 388 ЦК України);

- в ухвалі від 24 березня 2015 року, постановленій в справі про визнання недійсним договору купівлі-продажу та витребування майна, зазначено, що вирішуючи спір судом встановлено, що судове рішення, на підставі якого за ОСОБА_4 і ОСОБА_5 визнано право спільної сумісної власності на спірний об'єкт нерухомості, скасовано, а їх позов залишено без розгляду; на підставі судового рішення відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_2 про визнання дійсним договору купівлі-продажу, укладеного між ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_2. Оскільки зазначені судові рішення набрали законної сили, а встановлені ними обставини згідно із частиною третьою статті 61 ЦПК України не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи, тому суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про недоведеність ОСОБА_2, ОСОБА_4, ОСОБА_5 прав на розпорядження спірним майном, при цьому суд правомірно застосував статтю 388 ЦК України щодо витребування майна із чужого незаконного володіння.

Ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 січня 2015 року не може бути прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, оскільки вона постановлена в справі з іншим предметом спору, підставами позову, змістом позовних вимог, ніж у справі, яку просять переглянути заявники.

Порівнюючи ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 січня та 24 березня 2015 року із ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 квітня 2014 року, про перегляд якої подано заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного суду України вважає, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно із частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

У статті першій Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованого Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97‒ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», зазначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Згідно із частиною першою статті 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Положеннями статей 15, 16 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Таким чином порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.

Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені у статті 16 ЦК України.

Способами захисту цивільних прав та інтересів, зокрема, можуть бути визнання права, визнання правочину недійсним (частина друга статті 16 ЦК України).

За змістом частин другої та третьої статті 16 ЦК України суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин другої ‒ п'ятої статті 13 цього Кодексу.

Нормами цивільного законодавства передбачені засади захисту права власності.

Зокрема стаття 387 ЦК України надає власнику право витребувати майно із чужого незаконного володіння.

Якщо є підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати майно у добросовісного набувача, захист прав особи, яка вважає себе власником майна, можливий шляхом задоволення віндикаційного позову.

Відповідно до частини третьої статті 61 ЦПК України обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Оскільки обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ лише в тому разі, коли в них беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, чи їх правонаступники, то в інших випадках - ці обставини встановлюються на загальних підставах. За змістом частини третьої статті 14 ЦПК України, частини третьої статті 61, частини другої статті 223 ЦПК України особи, які не брали участі в цивільній, господарській або адміністративній справі, в якій судом ухвалено відповідне судове рішення, мають право при розгляді іншої цивільної справи за їх участю оспорювати обставини, встановлені цими судовими рішеннями. У даному випадку суд ухвалює рішення на основі досліджених у судовому засіданні доказів (пункт 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі»).

Звертаючись до суду із позовом ОСОБА_10 зазначав, що на підставі договору купівлі-продажу об'єктів нерухомого майна від 15 грудня 2009 року він є власником цих об'єктів. Цей договір ніким не оспорюється, в судовому порядку його не визнано недійсним. Вважаючи, що йому чиняться перешкоди у розпорядженні своєю власністю, він звернувся до суду за захистом свого права, яке на його думку порушується ТОВ «Аліма-Т».

Вирішуючи спір суди дійшли висновку, що рішення Господарського суду Харківської області від 27 січня 2011 року, яким визнано дійсним спірний договір купівлі-продажу, є преюдиціальним, тому встановлені ним обставини не підлягають доказуванню.

Проте зазначене судове рішення ухвалено в справі за позовом ФОП ОСОБА_13 до ФОП ОСОБА_15 та ФОП ОСОБА_14 про визнання дійсним договору купівлі-продажу та визнання права власності.

ОСОБА_10, а також треті особи, в тому числі і ОСОБА_8 та ОСОБА_9, не брали участі при розгляді цієї справи.

Не встановивши дійсних обставин справи, зокрема, хто є дійсним власником спірних квартир, надавши перевагу одним доказам над іншими, суди дійшли передчасного висновку про відмову у задоволенні позову.

З наведених підстав оскаржувані судові рішення не можна визнати законними й обґрунтованими.

Відповідно до підпункту «а» пункту 2 частини другої статті 3604 ЦПК України за наявності підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу та в разі неправильного застосування судом (судами) норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору, Верховний Суд України має право скасувати судове рішення (судові рішення) та ухвалити нове судове рішення чи змінити судове рішення.

Разом з тим для правильного застосування до правовідносин сторін зазначених норм матеріального права необхідно встановити факти, без яких ухвалити законне й обґрунтоване рішення неможливо. Оскільки суди попередніх інстанцій не встановили ці обставини, а Верховний Суд України відповідно до положень статей 355, 3602 ЦПК України не може встановлювати обставини, збирати і перевіряти докази та надавати їм оцінку, то це перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове рішення у справі.

Тому судові рішення у справі підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 355, 3603 , 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

Заяви ОСОБА_8, ОСОБА_9 та ОСОБА_10 задовольнити.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 квітня 2014 року, ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 17 грудня 2013 року та рішення Московського районного суду м. Харкова від 22 жовтня 2013 року скасувати, передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті

355 ЦПК України.

Головуючий В.І. Гуменюк

Судді: Н.П. Лященко

Л.І. Охрімчук

Я.М. Романюк

Ю.Л. Сенін

В.М. Сімоненко

А.Г. Ярема