П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 грудня 2015 року м. Київ

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

головуючого Яреми А.Г., суддів Гуменюка В.І.,Охрімчук Л.І.,Сеніна Ю.Л., Лященко Н.П.,Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" до ОСОБА_7, третя особа - ОСОБА_8, про звернення стягнення на предмет іпотеки; за зустрічним позовом ОСОБА_7 до публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк", третя особа - ОСОБА_8, про визнання іпотечного договору припиненим за заявою ОСОБА_7 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 квітня 2015 року,

в с т а н о в и л а:

У квітні 2013 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду із зазначеною позовною заявою, посилаючись на те, що 11 березня 2008 року між

закритим акціонерним товариством комерційним банком «ПриватБанк» (далі - ЗАТ КБ «ПриватБанк»), який змінив назву на ПАТ КБ «ПриватБанк», та

ОСОБА_8 було укладено договір про іпотечний кредит (далі - кредитний договір), за умовами якого останній отримав кредит у розмірі 152 тис. грн зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 15 % річних на суму залишку заборгованості за кредитним договором з кінцевим терміном повернення до 11 березня 2017 року.

За умовами додаткової угоди до укладеного кредитного договору від

11 березня 2008 року кредитний договір переведено з валюти «гривня» у валюту «долар США», після чого розмір кредиту склав 32 тис. 183 долари США

70 центів, зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 14,04 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом.

11 березня 2008 року на виконання зобов'язання ОСОБА_8 між

ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_7 було укладено іпотечний договір, предметом якого є будинок АДРЕСА_1 загальною площею 64,2 кв. м та земельна ділянка за цією ж адресою площею 0,1 га.

У зв'язку з неналежним виконанням умов кредитного договору утворилася заборгованість, яка станом на 28 січня 2013 року складала 39 тис. 166 доларів США 55 центів.

Ураховуючи вказане, позивач просив у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором звернути стягнення на предмет іпотеки, а саме зазначені будинок та земельну ділянку, шляхом її продажу з укладенням від імені відповідача договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем з отриманням витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (далів - Державний реєстр) та виселити відповідача й інших осіб, які зареєстровані та проживають у вказаному житловому будинку, зі зняттям їх з реєстраційного обліку.

У жовтні 2013 року ОСОБА_7 звернулася до суду із зустрічним позовом до ПАТ КБ «ПриватБанк» про визнання іпотечного договору припиненим, в обґрунтування якого посилалась на те, що будинок, який перебуває в іпотеці, є її єдиним місцем реєстрації та проживання.

ОСОБА_7 просила припинити іпотечний договір від 11 березня 2008 року та зняти з Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна заборону на відчуження житлового будинку з надвірними будівлями та земельної ділянки, що є предметом цього іпотечного договору.

Рішенням Костопільського районного суду Рівненської області від

23 квітня 2014 року позов ПАТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково: ухвалено в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 11 березня 2008 року в сумі 39 тис. 166 доларів США 55 центів, що за курсом Національного банку України (далі - НБУ) станом на 6 березня 2013 року становила 312 тис. 940 грн 76 коп., звернути стягнення на предмет іпотеки за іпотечним договором від 11 березня 2008 року, а саме: будинок загальною площею 64,2 кв. м та земельну ділянку на АДРЕСА_1, шляхом продажу ПАТ КБ «ПриватБанк» з укладенням від імені ОСОБА_7 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем з отриманням витягу з Державного реєстру, з реєстрацією правочину купівлі-продажу предмета іпотеки в цьому реєстрі, з проведенням дій щодо коригування технічної документації відповідно до поточного стану нерухомості, її перепланування та перебудови, з проведенням дій щодо оформлення та отримання кадастрового номера земельної ділянки, дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливістю здійснення ПАТ КБ «ПриватБанк» усіх передбачених нормативно-правовими актами дій, необхідних для здійснення продажу; в задоволенні решти позовних вимог відмовлено; вирішено питання про розподіл судових витрат; у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_7 відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду Рівненської області від 14 січня 2015 року рішення суду першої інстанції змінено, викладено другий абзац резолютивної частини рішення в іншій редакції, зокрема в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 11 березня 2008 року в сумі 39 тис. 166 доларів США 55 центів, що включає в себе: заборгованість за кредитом у сумі 28 тис. 625 доларів США 32 центи, заборгованість за відсотками в сумі 5 тис.

363 долари США 5 центів, заборгованість з комісії в сумі 1 тис. 81 долар США 49 центів, пеню за несвоєчасність виконання зобов'язання за договором у сумі

2 тис. 201 долар США 82 центи, штраф у розмірі 1 тис. 894 долари США

87 центів, і становила за курсом НБУ станом на 6 березня 2013 року 312 тис.

940 грн 76 коп., звернуто стягнення на предмет іпотеки за договором від

11 березня 2008 року, а саме: житловий будинок площею 64,2 кв. м і земельну ділянку площею 0,1 га загальною вартістю 220 тис. грн на АДРЕСА_1, шляхом продажу ПАТ КБ «ПриватБанк» з укладенням від імені ОСОБА_7 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем з отриманням витягу з Державного реєстру, з реєстрацією правочину купівлі-продажу предмета іпотеки в цьому реєстрі, з проведенням дій щодо коригування технічної документації відповідно до поточного стану нерухомості, її перепланування та перебудови, дій щодо оформлення та отримання кадастрового номера земельної ділянки, дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливістю здійснення ПАТ КБ «ПриватБанк» усіх передбачених нормативно-правовими актами дій, необхідних для здійснення продажу; в іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від

1 квітня 2015 року рішення суду першої інстанції в незміненій частині та рішення апеляційного суду залишено без змін.

У заяві ОСОБА_7 про перегляд судового рішення порушується питання про скасування ухвали суду касаційної інстанції та передачу справи на новий розгляд до цього ж суду з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), зокрема неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме положень Закону України від 3 червня 2014 року № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» (далі - Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті»); статей 38, 39 Закону України від 5 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (далі - Закон України «Про іпотеку») стосовно визначення початкової ціни продажу предмета іпотеки.

Для підтвердження зазначеної підстави подання заяви ОСОБА_7 посилається на:

ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від

1 жовтня 2014 року (№ 6-29183св14), 10 грудня 2014 року (№ 6-38042св14),

18 березня 2015 року (№ 6-44834св14 і № 6-3110св15) стосовно неоднакового застосування судом касаційної інстанції положень Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті»;

ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від

12 червня 2013 (№ 6-14201св13), 25 вересня 2013 року (№ 6-19635св13),

3 вересня 2014 року (№ 6-28821св14) та рішення цього ж суду від 17 вересня 2014 року (№ 6-22496св14) стосовно неоднакового застосування судом касаційної інстанції статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку» щодо визначення початкової ціни продажу предмета іпотеки.

Так, постановляючи ухвали від 1 жовтня 2014 року у справі № 6-29183св14 й 10 грудня 2014 року у справі № 6-38042св14 та скасовуючи судові рішення і передаючи справи на новий судовий розгляд, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що сам по собі Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не може бути підставою для скасування апеляційним судом рішення суду першої інстанції, оскільки на час його ухвалення місцевий суд не міг його застосувати, тому що його ще не існувало, натомість апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду з огляду на те законодавство, яке існувало на час його ухвалення.

За результатами розгляду касаційних скарг у справах № 6-44834св14 і

№ 6-3110св15 суд касаційної інстанції постановив ухвали від 18 березня

2015 року про скасування судових рішень і передачу справ на новий судовий розгляд. При цьому суд касаційної інстанції виходив з того, що суди не перевірили наявності чи відсутності умов для застосування Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» на стадії апеляційного провадження, оскільки у такому разі при ухваленні власного судового рішення апеляційний суд застосовує закон, який є чинним на час ухвалення такого рішення.

У справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції, залишаючи без змін рішення апеляційного суду, погодився з висновками цього суду, який, крім іншого, виходив з того, що норми Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» самі по собі не можуть бути підставою для скасування рішення суду, оскільки цей Закон набрав чинності 7 червня 2014 року, тобто після ухвалення рішення суду першої інстанції.

Наведені правові висновки суду касаційної інстанції про застосування положень Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», зазначені в судовому рішенні, яке переглядається, є неоднаковими з висновками, зробленими в указаних для прикладу судових рішеннях у справах № 6-44834св14 і № 6-3110св15.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявниці, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції положень Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого.

Відповідно до частини першої статті 1054 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові в розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

За змістом статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства.

Частинами першою, третьою статті 33 та частиною першою статті 39 Закону «Про іпотеку» передбачено право іпотекодержателя задовольнити свої вимоги за основними зобов'язаннями шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Саме зі статті 33 цього Закону та змісту положень іпотечного договору, відповідно до яких іпотекодержатель має право звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо з настанням терміну виконання позичальником забезпечених іпотекою зобов'язань вони не будуть виконані чи виконані належним чином, виходив суд першої інстанції, задовольняючи вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки.

7 червня 2014 року набув чинності Закон «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», згідно з підпунктом 1 пункту 1 якого не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: воно використовується як місце постійного проживання, загальна площа його не перевищує 140 кв. м для квартири та 250 кв. м для житлового будинку.

За змістом статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують юридичну відповідальність особи.

У рішенні Конституційного Суду України від 9 лютого 1999 року

№ 1-рп/99 у справі про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів наголошується на тому, що до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або відбулися.

Заборона зворотної дії є однією з важливих складових принципу правової визначеності.

Водночас Конституція України передбачає зворотну дію законів та інших нормативно-правових актів у часі лише у випадках, коли вони пом'якшують або скасовують юридичну відповідальність особи.

Проте поняття «мораторій» у юридичному розумінні має значення відстрочки виконання певних обов'язків, відкладення певних дій на визначений чи невизначений період на підставі спеціального акта.

У частині першій статті 303 ЦПК України встановлено, що під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Норми Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», який набрав чинності 7 червня 2014 року, тобто після ухвалення рішення суду першої інстанції, самі по собі не можуть бути підставою для скасування рішення суду.

Рішення суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки не підлягає виконанню на час дії цього Закону.

Такого по суті висновку дійшли суди апеляційної та касаційної інстанцій під час розгляду справи, яка переглядається. Зазначений висновок судів є правильним.

Однак у наданому для підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права щодо визначення початкової ціни продажу предмета іпотеки рішенні колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 вересня 2014 року у справі про звернення стягнення на предмет іпотеки (№ 6-22496св14) суд касаційної інстанції дійшов висновку, що зазначену в судовому рішенні початкову ціну продажу предмета іпотеки як його заставну вартість, вказану в договорі іпотеки, визначено апеляційним судом з порушенням вимог статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку».

Ухвалами колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від

12 червня 2013 року у справі № 6-14201св13 і 3 вересня 2014 року у справі

№ 6-28821св14 суд касаційної інстанції скасував судові рішення і передав справи на новий судовий розгляд, оскільки на порушення вимог статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку» у судовому рішенні при зверненні стягнення на предмет іпотеки не було визначено початкової ціни продажу предмета іпотеки.

Постановляючи ухвалу від 25 вересня 2013 року у справі № 6-19635св13 та залишаючи без змін рішення апеляційного суду, суд касаційної інстанції дійшов висновку про обґрунтованість зміни апеляційним судом рішення суду першої інстанції, у якому не було вказано початкової ціни продажу предмета іпотеки.

У справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції, залишаючи без змін рішення апеляційного суду, погодився з висновками цього суду, який указав початковою ціною продажу предмета іпотеки вартість предмета іпотеки, зазначену в іпотечному договорі від 11 березня 2008 року.

Наведені правові висновки суду касаційної інстанції про застосування судами норм матеріального права (частини шостої статті 38, статті 39 Закону України «Про іпотеку»), зазначені в судовому рішенні, яке переглядається, є неоднаковими з висновками, зробленими в указаному для прикладу рішенні суду касаційної інстанції від 17 вересня 2014 року (№ 6-22496св14).

Суди у справі, яка переглядається, встановили, що 11 березня 2008 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк», який змінив назву на ПАТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_8 було укладено кредитний договір, за умовами якого останній отримав кредит у розмірі 152 тис. грн зі сплатою відсотків за його користування у розмірі 15 % річних на суму залишку заборгованості за кредитним договором та кінцевим терміном повернення до 11 березня 2017 року.

11 березня 2008 року на виконання зобов'язання ОСОБА_8 між

ЗАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_7 було укладено іпотечний договір, предметом якого є будинок АДРЕСА_1 загальною площею 64,2 кв. м та земельна ділянка за цією ж адресою площею 0,1 га.

За змістом пункту 1.3.2 іпотечного договору оціночна вартість предмета іпотеки становила 220 тис. грн і була визначена на підставі звіту про оцінку від 28 лютого 2008 року, складеного ЗАТ КБ «ПриватБанк».

Згідно з пунктом 1.4 зазначеного договору сторони погодилися з тим, що у випадку задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предмета іпотеки його вартість визначатиметься на підставі акта незалежної оцінки нерухомого майна або встановлюватиметься за домовленістю сторін.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції частини шостої статті 38, статті 39 Закону України «Про іпотеку», Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

За змістом статті 39 Закону України «Про іпотеку» в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, крім іншого, початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації.

Відповідно до частини шостої статті 38 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, чинній на момент ухвалення судових рішень) ціна продажу предмета іпотеки встановлюється за згодою між іпотекодавцем і іпотекодержателем або на підставі оцінки майна суб'єктом оціночної діяльності, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. У разі невиконання цієї умови іпотекодержатель несе відповідальність перед іншими особами згідно з пріоритетом та розміром їх зареєстрованих прав чи вимог та перед іпотекодавцем в останню чергу за відшкодування різниці між ціною продажу предмета іпотеки та звичайною ціною на нього.

Отже, у разі задоволення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки резолютивна частина рішення суду має відповідати вимогам частини шостої статті 38, статті 39 Закону України «Про іпотеку» та положенням пункту 4 частини першої статті 215 ЦПК України й у ній повинна зазначатись, крім іншого, початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. При цьому суд повинен указати, що початкова ціна встановлюється на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій).

Такого по суті висновку дійшов суд касаційної інстанції під час касаційного розгляду справи № 6-22496св14.

Однак у справі, яка переглядається, апеляційний суд не врахував вимоги частини шостої статті 38, статті 39 Закону України «Про іпотеку» та дійшов помилкового висновку про визначення початкової ціни продажу предмета іпотеки, з огляду на указану в іпотечному договорі від 11 березня 2008 року оціночну вартість предмета іпотеки, а суд касаційної інстанції вказане порушення не усунув.

За таких обставин судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 355, 360-3, 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

Заяву ОСОБА_7 задовольнити частково.

Рішення Костопільського районного суду Рівненської області від

23 квітня 2014 року, рішення Апеляційного суду Рівненської області від 14 січня 2015 року й ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від

1 квітня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

Головуючий Судді Верховного Суду України:А.Г. Ярема В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін