П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

22 лютого 2016 року м. КиївВерховний Суд України в складі:

головуючого Сімоненко В.М., суддів:Барбари В.П., Берднік І.С., Волкова О.Ф., Вус С.М., Глоса Л.Ф., Гошовської Т.В., Гриціва М.І., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Заголдного В.В., Кліменко М.Р., Ковтюк Є.І., Колесника П.І., Короткевича М.Є., Кривенди О.В., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Пивовара В.Ф., Потильчака О.І., Пошви Б.М., Прокопенка О.Б., Редька А.І., Романюка Я.М., Самсіна І.Л., Школярова В.Ф., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_27 до Тернопільської міської ради, третя особа - ОСОБА_28, про визнання незаконним рішення про надання земельної ділянки та зобов'язання надати в постійне користування земельну ділянку, за позовом ОСОБА_28 до ОСОБА_27 про визнання права власності на жилий будинок за заявою ОСОБА_29 - правонаступника ОСОБА_27 про перегляд Верховним Судом України рішення Чемеровецького районного суду Хмельницької області від 19 січня 2001 року, ухвали Хмельницького обласного суду від 1 березня 2001 року, ухвали Верховного Суду України від 22 серпня 2002 року та ухвали Верховного Суду України від 14 березня 2008 року,

в с т а н о в и в:

У липні 1997 року ОСОБА_27 звернулася в суд з позовом до Тернопільської міської ради про визнання незаконним рішення ХІХ сесії Тернопільської міської ради від 23 липня 1997 року про надання земельної ділянки на АДРЕСА_1 ОСОБА_28 для завершення будівництва й обслуговування частини будинку, зобов'язання надати їй у постійне користування земельну ділянку площею 0,04 га на АДРЕСА_1 та відшкодування моральної шкоди.

На обґрунтування вимог ОСОБА_27 зазначала, що в 1989 році її чоловік і син ОСОБА_30 та ОСОБА_29 стали членами будівельно-ремонтного кооперативного підприємства «Кооператор» (далі - кооператив "Кооператор").

22 травня 1990 року виконком Тернопільської міської ради виділив кооперативу дві земельні ділянки в м. Тернополі під будівництво трьох будинків. Рішенням від 14 листопада 1990 року виконком передав частину ділянки її чоловікові та сину для будівництва двоквартирного будинку. Подібне рішення було прийняте 27 листопада 1990 року на загальних зборах кооперативу.

2 грудня 1991 року на загальних зборах кооперативу було вирішено припинити його діяльність та поділити майно кооперативу між його членами. Зокрема, ОСОБА_29 було виділено праву частину будинку (у 1991 році існував тільки фундамент).

У вересні 1995 року скасовано державну реєстрацію кооперативу.

Спірний будинок було збудовано восени 1994 року.

Протягом 1995-1997 років ОСОБА_30 звертався до Тернопільської міської ради із заявами про надання йому права користування земельною ділянкою, на якій розташований спірний будинок.

ОСОБА_27 зазначала також, що будівельні роботи були проведені за її кошти та її чоловіка.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_30 помер. Після його смерті ОСОБА_27 успадкувала все його майно, у тому числі ліву частину спірного будинку.

8 квітня 1997 року міська рада надала ОСОБА_29 право користування земельною ділянкою, на якій збудовано праву частину будинку.

У червні 1997 року ОСОБА_27 звернулася до Тернопільського міського суду з адміністративною скаргою на те, що Тернопільська міська рада не розглядала її вимогу про надання права користування земельною ділянкою, на якій збудовано ліву частину будинку. 9 липня 1997 року суд ухвалив рішення про зобов'язання Тернопільської міської ради розглянути по суті вимогу ОСОБА_27 23 липня 1997 року Тернопільська міська рада прийняла рішення про надання земельної ділянки, на якій була збудована ліва частина спірного будинку, ОСОБА_28 для подальшого будівництва.

Ухвалою Тернопільського міського суду Тернопільської області від 28 липня 1997 року провадження у справі в частині відшкодування моральної шкоди закрито у зв'язку з відмовою ОСОБА_27 від позову в цій частині.

У грудні 2000 року ОСОБА_28 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_27 про визнання за ним права власності на жилий будинок АДРЕСА_1.

На обґрунтування вимог ОСОБА_28 зазначав, що згідно з угодою від 18 березня 1993 року кооператив «Кооператор» в особі голови ОСОБА_29 продав йому фундамент лівої частини спірного будинку та частину будівельних матеріалів.

ОСОБА_28 також зазначав, що збудував ліву частину будинку за власні кошти.

У 1993-1994 роках він сплатив ОСОБА_29 як голові кооперативу приблизно 10 тис. доларів частинами.

Ухвалою Тернопільського міського суду Тернопільської області від 1 грудня 2000 року позови ОСОБА_27 та ОСОБА_28 об'єднано в одне провадження.

Рішенням Чемеровецького районного суду Хмельницької області від 19 січня 2001 року, залишеним без змін ухвалою Хмельницького обласного суду від 1 березня 2001 року, у задоволенні позову ОСОБА_27 відмовлено, позов ОСОБА_28 задоволено.

Ухвалою Верховного Суду України від 22 серпня 2002 року рішення Чемеровецького районного суду Хмельницької області від 19 січня 2001 року та ухвалу Хмельницького обласного суду від 1 березня 2001 року залишено без змін.

ОСОБА_27 звернулася до Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ).

Рішенням ЄСПЛ від 3 травня 2007 року у справі «ОСОБА_27 проти України», що набуло статусу остаточного, скарги щодо несправедливості провадження та порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - перший протокол до Конвенції, Конвенція відповідно) оголошено прийнятними, решту скарги - неприйнятною. Постановлено, що в цій справі було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції». Постановлено, що: а) протягом трьох місяців з дня, коли рішення стане остаточним відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити заявниці 2 тис. євро відшкодування моральної шкоди плюс будь-який податок, який може бути стягнуто із зазначеної суми, ця сума повинна бути конвертована в національну валюту держави-відповідача на день здійснення платежу; б) зі спливом зазначеного тримісячного строку і до повного розрахунку на цю суму нараховуватиметься простий відсоток у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в цей період, плюс три відсотки. Відхилено інші вимоги заявниці щодо справедливої сатисфакції.

Ухвалою Верховного Суду України від 14 березня 2008 року відмовлено ОСОБА_27 в задоволенні скарги про перегляд рішення Чемеровецького районного суду Хмельницької області від 19 січня 2001 року, ухвали Апеляційного суду Хмельницької області від 1 березня 2001 року та ухвали колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 22 серпня 2002 року за винятковими обставинами.

ОСОБА_27 звернулася до ЄСПЛ зі скаргою на ухвалу Верховного Суду України від 14 березня 2008 року про перегляд судових рішень у зв'язку з винятковими обставинами на підставі рішення ЄСПЛ від 3 травня 2007 року у попередній справі заявниці.

Рішенням Європейського суду з прав людини від 5 лютого 2015 року у справі «ОСОБА_27 проти України (№ 2)», що набуло статусу остаточного, скаргу заявниці за пунктом 1 статті 6 Конвенції на несправедливість провадження, що закінчилося ухвалою Верховного Суду України від 14 березня 2008 року, та її скаргу за статтею 1 Першого протоколу про незаконне позбавлення її майна у зв'язку із цим провадженням оголошено прийнятними, решту скарг у заяві - неприйнятними. Постановлено, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції; немає потреби розглядати скаргу за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції; що а) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявниці 10 тис. євро відшкодування моральної шкоди та додатково суму податків, що можуть нараховуватися; ця сума повинна бути конвертована у валюту держави-відповідача за курсом станом на день здійснення платежу; б) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти. Відхилено решту вимог заявниці щодо справедливої сатисфакції.

У заяві про перегляд рішення Чемеровецького районного суду Хмельницької області від 19 січня 2001 року, ухвали Хмельницького обласного суду від 1 березня 2001 року, ухвал Верховного Суду України від 22 серпня 2002 року та 14 березня 2008 року ОСОБА_29 як правонаступник померлої 19 березня 2009 року ОСОБА_27 просить скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове рішення про визнання незаконним і скасування рішення ХІХ сесії Тернопільської міської ради від 24 липня 1997 року про надання земельної ділянки на АДРЕСА_1 ОСОБА_28 для завершення будівництва й обслуговування частини будинку та відмову ОСОБА_28 в задоволенні позову про визнання за ним права власності на жилий будинок АДРЕСА_1 з передбаченої пунктом 2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (у редакції Закону № 2453-VI від 7 липня 2010 року) (далі - ЦПК України) підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом, а саме пункту 1 статті 6 Конвенції.

Підставою для перегляду зазначених судових рішень заявник вважає рішення ЄСПЛ від 5 лютого 2015 року у справі «ОСОБА_27 проти України (№ 2)».

Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2015 року цивільну справу за позовом ОСОБА_27 до Тернопільської міської ради, третя особа - ОСОБА_28, про визнання незаконним рішення про надання земельної ділянки та зобов'язання надати в постійне користування земельну ділянку, за позовом ОСОБА_28 до ОСОБА_27 про визнання права власності на жилий будинок допущено до провадження Верховного Суду України.

За змістом пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII «Про забезпечення права на справедливий суд» (далі - Закон №192-VIII) заяви про перегляд Верховним Судом України рішень судів, що надійшли до судів касаційних інстанцій для вирішення питання про допуск справи до провадження Верховного Суду України та рішення за якими не було прийнято на день набрання чинності цим Законом, розглядаються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Ураховуючи викладене, заява ОСОБА_27, яка надійшла до суду касаційної інстанції для вирішення питання про допуск справи до провадження Верховного Суду України та рішення за якою не було прийнято на день набрання чинності Законом № 192-VIII, підлягає розгляду Верховним Судом України в порядку, передбаченому главою 3 розділу V ЦПК України зі змінами, внесеними згідно із Законом № 1876-VI від 11 лютого 2010 року, в редакції Закону № 2453-VI від 7 липня 2010 року.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_29 доводи, Верховний Суд України дійшов висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що рішенням виконкому Тернопільської міської ради від 24 серпня 1988 року було зареєстровано статут кооперативу «Кооператор» з надання платних послуг населенню.

Рішеннями виконкому Тернопільської міської ради від 26 січня, 22 травня та 14 листопада 1990 року вказаному кооперативу було виділено земельну ділянку площею 0,18 га на вул. 9 січня (на даний час Енергетична) в м. Тернополі під будівництво двох двоквартирних і одного одноквартирного жилих будинків.

На підставі рішення міськвиконкому від 14 листопада 1990 року та рішення загальних зборів кооперативу «Кооператор» від 27 листопада 1990 року за членами кооперативу, які потребують покращення житлових умов, закріплено земельні ділянки, у тому числі під будівництво двоквартирного будинку на вул. 9 січня (на даний час Енергетична) в м. Тернополі площею 0,08 га ОСОБА_30 та ОСОБА_29

Рішенням загальних зборів членів кооперативу «Кооператор» від 8 грудня 1991 року ухвалено ліквідувати кооператив, а майно кооперативу розподілити між його членами, у тому числі зазначений будинок виділити ОСОБА_29 - праву частину від входу, ОСОБА_30 - спірну ліву частину від входу.

Розпорядженням виконкому міськради від 12 вересня 1995 року прийнято рішення про скасування державної реєстрації кооперативу «Кооператор».

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_27, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, вважав, що ОСОБА_28, придбавши фундамент, продовжив та закінчив будівництво половини спірного будинку за власний рахунок і став його власником, та дійшов висновку про те, що рішенням ХІХ сесії Тернопільської міської ради від 23 липня 1997 року з урахованням клопотання кооперативу «Кооператор» про перезакріплення земельної ділянки фактичному забудовнику ОСОБА_28 на підставі статей 27, 67 Земельного кодексу України йому правомірно надано ділянку площею 0,04 га на АДРЕСА_1 для завершення будівництва та обслуговування лівої частини будинку. Крім того, суд зазначив, що оскільки ОСОБА_28 став добросовісним набувачем (стаття 145 Цивільного кодексу України) незакінченого будівництвом будинку АДРЕСА_1, за власні кошти закінчував будівництво і користується ним, його позовні вимоги про визнання права власності на цей жилий будинок підлягають задоволенню.

ЄСПЛ у своєму рішенні від 3 травня 2007 року у справі "ОСОБА_27 проти України" установив такі обставини.

27 серпня 1997 року Тернопільській міській суд задовольнив позов ОСОБА_27, скасував рішення Тернопільської міської ради від 23 липня 1997 року, зобов'язав міську раду надати заявниці право безстрокового користування спірною земельною ділянкою. При цьому міський суд установив, що ОСОБА_28 не може набути це право, оскільки він не був членом кооперативу й відсутня інформація про те, що кооператив передав йому цю земельну ділянку.

29 вересня 1997 року Тернопільський обласний суд повідомив Верховний Суд України про клопотання міської ради передати справу до іншого суду, оскільки син ОСОБА_27 є членом сім'ї одного із суддів Тернопільського обласного суду.

7 жовтня 1997 року Верховний Суд України змінив територіальну підсудність справи та направив апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції до Хмельницького обласного суду замість Тернопільського обласного суду. Заявниці не було повідомлено про клопотання міської ради та ухвалу про зміну підсудності.

20 листопада 1997 року Хмельницький обласний суд залишив рішення Тернопільського міського суду від 27 серпня 1997 року без змін.

27 квітня 1998 року президія Хмельницького обласного суду задовольнила протест заступника прокурора Хмельницької області та скасувала зазначені рішення від 27 серпня і 20 листопада 1997 року з направленням справи на новий розгляд до Тернопільського міського суду.

22 червня 1998 року Верховний Суд України ухвалив передати справу з Тернопільського міського суду до Хмельницького обласного суду, останній мав визначити суд першої інстанції, який буде розглядати справу. Тернопільський міській суд не виконав вказівки Верховного Суду України і справу не передав.

Рішенням Тернопільського міського суду від 3 липня 1998 року, залишеним без змін ухвалою Тернопільського обласного суду від 25 серпня 1998 року, позов ОСОБА_27 задоволено

12 жовтня 1998 року заступник Голови Верховного Суду України звернувся до Тернопільського міського суду із вказівкою передати справу до Верховного Суду України для перегляду її в порядку нагляду та повідомив про зупинення виконання рішення від 3 липня 1998 року.

22 грудня 1998 року заступник Голови Верховного Суду України подав протест до Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України, вимагаючи відкриття провадження в порядку нагляду у справі.

24 березня 1999 року колегія суддів Судової палати Верховного Суду України задовольнила протест, скасувала рішення Тернопільського міського суду від 3 липня 1998 року та ухвалу Тернопільського обласного суду від 25 серпня 1998 року з направленням справи на новий розгляд.

Рішенням Тернопільського міського суду від 25 серпня 1999 року, залишеним без змін ухвалою Тернопільського обласного суду від 28 вересня 1999 року, позовні вимоги ОСОБА_27 задоволено.

6 червня 2000 року заступник Голови Верховного Суду України подав протест до Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України, вимагаючи знову ініціювати провадження в порядку нагляду в цій справі.

5 липня 2000 року колегія суддів Верховного Суду України задовольнила протест, скасувала рішення Тернопільського міського суду від 25 серпня 1999 року та ухвалу Тернопільського обласного суду від 28 вересня 1999 року з направленням справи на новий розгляд.

9 жовтня 2000 року Верховний Суд України, задовольнивши клопотання ОСОБА_28, зобов'язав Хмельницький обласний суд направити справу до одного із судів першої інстанції в Хмельницькій області. 1 листопада 2000 року обласний суд передав справу до Чемеровецького міського суду.

У листопаді 2000 року ОСОБА_28 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_27 про визнання за ним права власності на ліву частину будинку.

Рішенням Чемеровецького районного суду Хмельницької області від 19 січня 2001 року в задоволенні позову ОСОБА_27 відмовлено, позов ОСОБА_28 задоволено.

16 лютого 2001 року ОСОБА_27 звернулася з клопотанням до Верховного Суду України передати справу до іншого суду у зв'язку з тим, що їй буде складно брати участь у слуханнях у Чемеровецькому міському суді, беручи до уваги її вік, стан здоров'я та відстань між місцем її проживання і місцем проведення слухань. 25 лютого 2001 року Верховний Суд України відхилив її клопотання.

Ухвалою Хмельницького обласного суду від 1 березня 2001 року залишено без змін рішення Чемеровецького районного суду Хмельницької області від 19 січня 2001 року.

У ході проваджень у Чемеровецькому міському суді та Хмельницькому обласному суді ОСОБА_27 зверталася з клопотанням про виклик у судове засідання свідків, на письмові свідчення яких посилався ОСОБА_28, щоб довести, що він збудував ліву частину будинку. Вона стверджувала, що ці свідчення підроблені і дехто зі свідків може підтвердити її свідчення про те, що деякі будівельні роботи були проведені за її кошти та кошти її померлого чоловіка. Суди не відреагували на це клопотання.

У вересні 2001 року заявниця звернулася з касаційною скаргою на рішення Чемеровецького районного суду Хмельницької області від 19 січня 2001 року та ухвалу Хмельницького обласного суду від 1 березня 2001 року.

Ухвалою Верховного Суду України від 22 серпня 2002 року рішення Чемеровецького районного суду Хмельницької області від 19 січня 2001 року та ухвалу Хмельницького обласного суду від 1 березня 2001 року залишено без змін. При цьому Верховний Суд України встановив, що ОСОБА_28 законно придбав частину фундаменту будинку та має законні підстави користуватися земельною ділянкою, на якій збудовано ліву частину будинку. Суд також установив, що письмові свідчення свідків, які підтверджують, що ОСОБА_28 закінчив будівництво, були на законних підставах досліджені та враховані під час розгляду справи.

Розглядаючи питання щодо прийнятності та суті заяви ОСОБА_27, ЄСПЛ у рішенні від 3 травня 2007 року у справі «ОСОБА_27 проти України» зазначив, зокрема, про таке.

ОСОБА_27 не скаржилася на відсутність особистої безсторонності суддів, які брали участь у розгляді її справи. З іншого боку, вона стверджувала, що поєднання різних чинників викликають сумніви щодо незалежності та безсторонності суддів Верховного Суду України та суддів, яким справа була передана 9 жовтня 2000 року. Зокрема, це такі чинники: зміна територіальної підсудності справи Верховним Судом України, який категорично не погодився з установленими судами нижчих інстанцій фактами, а також те, що Верховний Суд України не взяв до уваги клопотання ОСОБА_27 та не обгрунтував таку зміну підсудності (пункт 67 цього рішення).

Розглядаючи ці питання, ЄСПЛ зауважив, що підставою для повторних скасувань рішень, винесених на користь заявниці, та для перегляду справи була незгода Хмельницького обласного суду та Верховного Суду України з оцінкою фактів судами нижчих інстанцій. Більше того, в ухвалі від 5 липня 2000 року Верховний Суд України висловив свою позицію щодо одного з основних питань у справі, а саме чи мав право кооператив передавати частину будинку і земельну ділянку третій стороні (пункт 69 цього рішення).

ЄСПЛ також зазначив, що після того, як суди двох інстанцій, а саме Тернопільський міський суд та Тернопільський обласний суд, удруге зробили висновки, протилежні висновкам Верховного Суду України, останній направив справу до судів іншої територіальної підсудності. Жодного процесуального рішення у зв'язку із цим винесено не було (пункт 70 рішення ЄСПЛ від 3 травня 2007 року).

На думку ЄСПЛ, зміна територіальної підсудності справи як така не є проблемою в значенні Конвенції. Проте суд зазначив, що ОСОБА_27 не було повідомлено про підстави перенаправлення її справи і вона не мала можливості надати свої зауваження з цього питання. За відсутності будь-якого процесуального рішення щодо зміни територіальної підсудності залишається неясним, чи розглядалися судами належним чином аргументи ОСОБА_27 щодо можливих перешкод для її участі у провадженні у зв'язку з її віком та станом здоров'я (пункт 72 цього рішення).

На різних стадіях провадження Верховний Суд України зробив багато спроб, одна з яких була безуспішною, передати справу іншим судам в іншій області. Таким чином, можна припустити, що існували законні підстави для такої зміни підсудності, які були вагоміші за аргументи заявниці щодо можливих для неї труднощів доступу до судів нижчої інстанції. Проте ЄСПЛ зазначив, що невиконання Тернопільським міським судом вказівок Верховного Суду України від 22 червня 1998 року про зміну підсудності справи не згадувалося в жодному наступному рішенні і тільки за клопотанням ОСОБА_28 у 1999 році справу було передано на розгляд до іншого суду. Така зміна територіальної підсудності була здійснена Верховним Судом України після вираження категоричної незгоди з висновками судів нижчих інстанцій щодо фактів у справі та після висловлення своєї позиції щодо одного з головних аспектів справи, а саме щодо компетенції кооперативу передавати право власності, навіть до здійснення судами нижчих інстанцій нової оцінки фактів і дослідження доказів. Крім того, ураховуючи той факт, що Верховний Суд України не обґрунтував своє рішення щодо зміни територіальної підсудності справи, ЄСПЛ вважав, що побоювання ОСОБА_27 про те, що судді Верховного Суду України, включаючи заступника Голови, мали попередньо сформовану позицію щодо результату розгляду справи, та що судді, яким було передано справу 9 жовтня 2000 року, будуть розглядати справу відповідно до висновків Верховного Суду України, можна вважати об'єктивно обґрунтованими (пункт 74 рішення ЄСПЛ від 3 травня 2007 року).

ЄСПЛ вважав, що така процесуальна ситуація в цілому також порушує принцип юридичної визначеності. Той факт, що позиція Верховного Суду України по суті у цій справі відрізняється від позицій нижчих інстанцій, не може бути єдиною підставою для повторних переглядів справи. Повноваження Верховного Суду України щодо перегляду справи повинне здійснюватися для виправлення юридичних та судових помилок, а не змінювати оцінку фактів судів нижчих інстанцій (пункт 75 цього рішення).

ЄСПЛ зазначив, що спір у цій справі стосувався права власності на частину будинку та, як наслідок, на земельну ділянку, на якій була розташована ця частина будинку. Національні суди повинні були встановити, чи мала ОСОБА_27 законні підстави стверджувати, що її померлий чоловік був власником оспорюваної частини будинку до смерті (пункт 79 цього рішення)

Вимоги ОСОБА_27 ґрунтувалися на двох основних аргументах: по-перше, ліва частина будинку була збудована за її та її чоловіка кошти; по-друге, її чоловік законно отримав право власності на ліву частину будинку відповідно до рішення загальних зборів кооперативу від 2 грудня 1991 року і, таким чином, ні кооператив, ні ОСОБА_29 не мали права продавати цю частину будинку (пункт 80 цього рішення).

Національні суди відхилили перший аргумент заявниці, посилаючись на письмові показання шістнадцяти свідків, проте суди не розглянули клопотання ОСОБА_27 про виклик цих свідків, щоб вона могла їх допитати, і жодного з шістнадцяти свідків не було викликано. Така ситуація зашкодила використанню права ОСОБА_27 ефективно представляти справу в суді в значенні пункту 1 статті 6 Конвенції (пункти 81, 82 цього рішення).

Крім того, ЄСПЛ вважав, що національні суди, відхиливши другий аргумент ОСОБА_27 щодо будівництва лівої частини будинку, не прокоментували законності рішення загальних зборів кооперативу від 2 грудня 1991 року. Більше того, вони не прокоментували її твердження про те, що відповідно до висновків правоохоронних органів від 15 липня 1997 року угода від 1993 року, за якою кооператив продав той самий об'єкт ОСОБА_28, була підробленою (пункт 83 рішення ЄСПЛ від 3 травня 2007 року).

ЄСПЛ зазначив, що питання законності рішення загальних зборів кооперативу від 2 грудня 1991 року та угоди від 1993 року було вирішальним для результату розгляду справи і, таким чином, вимагало особливої уваги та коментарів. Національні суди, ігноруючи твердження ОСОБА_27 щодо згаданих вище питань у цілому, незважаючи на те, що ці питання були специфічними, важливими і стосувалися справи, не дотрималися своїх зобов'язань за пунктом 1 статті 6 Конвенції щодо достатньої вмотивованості своїх рішень (пункт 84 цього рішення).

Беручи до уваги обставини справи, за яких Верховний Суд України змінив територіальну підсудність, а також відсутність достатнього обґрунтування у рішеннях національних судів та розглядаючи ці питання разом і в їх сукупності, ЄСПЛ вважав, що право ОСОБА_27 на справедливий розгляд справи незалежним і безстороннім судом у значенні пункту 1 статті 6 Конвенції було порушено. Відповідно мало місце порушення цього положення (пункт 85 цього рішення).

Разом з тим ЄСПЛ вважав, що період розгляду цієї справи не становить порушення вимоги розумного строку за пунктом 1 статті 6 Конвенції, відповідно ця частина скарги є явно необґрунтованою у значенні пункту 3 статті 35 і має бути відхилена відповідно до пункту 4 статті 35 Конвенції (пункт 87 цього рішення).

ЄСПЛ також зазначив, що заявниця має право відповідно до українського законодавства на повторний розгляд справи національним судом у світлі встановленого ЄСПЛ порушення щодо недотримання національними судами статті 6 Конвенції у цій справі (пункт 97 цього рішення).

ОСОБА_27 звернулася зі скаргою про перегляд рішення Чемеровецького районного суду Хмельницької області від 19 січня 2001 року, ухвали Апеляційного суду Хмельницької області від 1 березня 2001 року та ухвали колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 22 серпня 2002 року за винятковими обставинами, посилаючись на визнання судового рішення міжнародною установою, юрисдикція якої визнана Україною, таким, що порушує міжнародні зобов'язання України.

Відмовляючи ОСОБА_27 у задоволенні скарги про перегляд рішення Чемеровецького районного суду Хмельницької області від 19 січня 2001 року, ухвали Хмельницького обласного суду від 1 березня 2001 року, ухвали Верховного Суду України від 22 серпня 2002 року за винятковими обставинами в ухвалі від 14 березня 2008 року Верховний Суд України виходив з того, що угода від 18 березня 1993 року, відповідно до якої ОСОБА_28 купив у ОСОБА_29 половину фундаменту та частину будівельних матеріалів, ніким не оспорювалася і є чинною. Крім того, у матеріалах справи є довідка, яка підтверджує, що ліва частина будинку збудована за кошти ОСОБА_28 й розписка, відповідно до якої ОСОБА_29 одержав від ОСОБА_28 кошти в розмірі 1 млрд 550 млн крб за цоколь лівої частини будинку. Достовірність цих обставин не спростовується проведеною у справі експертизою.

При цьому Верховний суд України вказав, що ЄСПЛ у своєму рішенні від 3 травня 2007 року також зазначив, що заявниця (ОСОБА_27.), стверджуючи, про піддання її дискримінації щодо реалізації її права власності, усупереч статті 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу у зв'язку з результатами першого цивільного провадження, не надала достатніх доказів щодо цих тверджень і дійшов висновку про те, що скарги заявниці відповідно до цих норм повинні бути відхилені як явно необґрунтовані відповідно до пунктів 3, 4 статті 35 Конвенції. Тобто ЄСПЛ дійшов висновку про законність і обґрунтованість судових рішень і стягнув грошову компенсацію в розмірі 2 тис. євро лише за порушення судами України «розумних строків» розгляду справи.

ОСОБА_27 звернулася до ЄСПЛ зі скаргою, у якій, посилаючись на пункт 1 статті 6 Конвенції та статтю 1 Першого протоколу, скаржилася на передбачене чинним законодавством України провадження за її скаргою про перегляд судових рішень у зв'язку з винятковими обставинами на підставі рішення ЄСПЛ у попередній справі (рішення Європейського суду з прав людини від 3 травня 2007 року у справі «ОСОБА_27 проти України»).

ЄСПЛ у своєму рішенні від 5 лютого 2015 року у справі «ОСОБА_27 проти України (№ 2)» зазначив, що у своїй ухвалі від 14 березня 2008 року Верховний Суд України грубо викривив висновки рішення ЄСПЛ від 3 травня 2007 року. Зокрема, Верховний Суд України зазначив, що рішення національних судів у справі ОСОБА_27 були законними та обґрунтованими і що їй було присуджено відшкодування у зв'язку з порушенням гарантії щодо «розумного строку», а ці твердження є явно некоректними (пункт 63 цього рішення ЄСПЛ).

ЄСПЛ зауважив, що обґрунтування Верховного Суду України становило не просто інше розуміння правового документа, а це обґрунтування можна тлумачити лише як «грубе свавілля» або «відмову у правосудді» у тому розумінні, що викривлений виклад рішення 2007 року в першій справі «ОСОБА_27 проти України» призвів до руйнування намагань ОСОБА_27 домогтися розгляду в рамках передбаченої національним законодавством процедури касаційного типу її майнових вимог на підставі рішення ЄСПЛ у попередній справі. У зв'язку із цим слід зазначити, що у своєму рішенні 2007 року ЄСПЛ установив, що зважаючи на обставини, за яких Верховний Суд України передавав справу ОСОБА_27 до судів нижчих інстанцій, її сумніви щодо безсторонності суддів, які розглядали справу, включаючи суддів Верховного Суду України, були об'єктивно обґрунтованими (пункт 64 рішення ЄСПЛ від 5 лютого 2015 року).

З огляду на висновки ЄСПЛ щодо характеру та наслідків недоліків ухвали Верховного Суду України від 14 березня 2008 року слід зробити висновок, що оскаржуване провадження не відповідало пункту 1 статті 6 Конвенції щодо «справедливого суду» і що було порушення цього положення (пункт 65 цього рішення).

Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Згідно зі статтею 46 Конвенції держави, які ратифікували вказану Конвенцію, взяли на себе зобов'язання виконувати остаточні рішення ЄСПЛ у будь-яких справах, у яких вони є сторонами.

Порядок виконання рішення ЄСПЛ, яке набуло статусу остаточного, визначається Законом України від 23 лютого 2006 року № 3477-ІV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», Законом України від 21 квітня 199 року № 606-ХІV «Про виконавче провадження», іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до статті першої Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» виконання рішення ЄСПЛ передбачає: а) виплату стягувачеві відшкодування та вжиття додаткових заходів індивідуального характеру; б) вжиття заходів загального характеру.

Згідно зі статтею 10 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» з метою забезпечення відновлення порушених прав стягувача, крім виплати відшкодування, вживаються додаткові заходи індивідуального характеру: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні ЄСПЛ.

Відновлення попереднього юридичного стану стягувача здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом.

У справі, що переглядається, рішеннями ЄСПЛ від 3 травня 2007 року у справі «ОСОБА_27 проти України» та від 5 лютого 2015 року у справі «ОСОБА_27 проти України (№ 2)» встановлено, що право ОСОБА_27 на справедливий розгляд справи незалежним і безстороннім судом у значенні пункту 1 статті 6 Конвенції було порушено.

Відповідно до частини третьої статті 3604 ЦПК України (у редакції Закону № 2453-VI від 7 липня 2010 року; зі змінами, внесеними згідно із Законом № 3932-VI від 20 жовтня 2011 року), якщо судове рішення у справі переглядається з підстави, визначеної пунктом 2 частини першої статті 355 цього Кодексу, суд скасовує оскаржуване рішення повністю або частково і направляє справу на новий розгляд до суду, який виніс оскаржуване рішення.

Отже, ЄСПЛ установив порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом; при цьому суд першої інстанції не встановив усіх обставин справи, зокрема: чи мала ОСОБА_27 законні підстави стверджувати, що її померлий чоловік був власником оспорюваної частини будинку до смерті (пункт 79 рішення ЄСПЛ); чи була ліва частина будинку збудована за її та її чоловіка кошти; чи законно її чоловік отримав право власності на ліву частину будинку відповідно до рішення загальних зборів кооперативу від 2 грудня 1991 року; чи мали право кооператив та ОСОБА_29 продавати цю частину будинку; чи є законним рішення загальних зборів кооперативу від 2 грудня 1991 року; чи була підробленою відповідно до висновків правоохоронних органів від 15 липня 1997 року угода від 1993 року, за якою кооператив продав той самий об'єкт ОСОБА_28 (при цьому ЄСПЛ зазначив, що питання законності рішення загальних зборів кооперативу від 2 грудня 1991 року та угоди від 1993 року було вирішальним для результату розгляду справи і, таким чином, вимагало особливої уваги та коментарів), тому справа підлягає направленню на новий розгляд до суду першої інстанції. Крім того, суд не розглянув відповідних клопотань ОСОБА_27 (пункти 81, 82, 83, 85 рішення Європейського суду з прав людини).

Ураховуючи викладене, рішення Чемеровецького районного суду Хмельницької області від 19 січня 2001 року, ухвала Хмельницького обласного суду від 1 березня 2001 року, ухвала Верховного Суду України від 22 серпня 2002 року та ухвала Верховного Суду України від 14 березня 2008 року підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 355, 3603 , 3604 ЦПК України (у редакції Закону № 2453-VI від 7 липня 2010 року) та частиною третьою статті 3603 цього Кодексу, Верховний Суд України

п о с т а н о в и в:

Заяву ОСОБА_29 задовольнити частково.

Рішення Чемеровецького районного суду Хмельницької області від 19 січня 2001 року, ухвалу Хмельницького обласного суду від 1 березня 2001 року, ухвалу Верховного Суду України від 22 серпня 2002 року та ухвалу Верховного Суду України від 14 березня 2008 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

Головуючий В.М. Сімоненко

Судді: В.П. Барбара О.В. Кривенда

І.С. Берднік М.Є. Короткевич

О.Ф. Волков Н.П. Лященко

С.М. Вус Л.І. Охрімчук

Л.Ф. Глос В.Ф. Пивовар

Т.В. Гошовська О.І. Потильчак

М.І. Гриців Б.М. Пошва

А.А. Ємець О.Б. Прокопенко

Т.Є. Жайворонок А.І. Редька

В.В. Заголдний Я.М. Романюк

М.Р. Кліменко І.Л. Самсін

Є.І. Ковтюк В.Ф. Школяров

П.І. Колесник