П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 грудня 2016 року м. Київ

Судова палата у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

головуючого Лященко Н.П., суддів:Гуменюка В.І.,Романюка Я.М., Охрімчук Л.І.,Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7 про виселення та за зустрічним позовом ОСОБА_7 до ОСОБА_6 про визнання недійсним договору дарування квартири за заявою ОСОБА_7 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 листопада 2015 року,

в с т а н о в и л а:

У жовтні 2013 року ОСОБА_6 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_7 про виселення з квартири АДРЕСА_1. ОСОБА_6 зазначала, що відповідно до договору дарування квартири від 9 квітня 2003 року вона є власником спірної квартири, проте ОСОБА_7, яка подарувала їй свою квартиру, перешкоджає їй у володінні та користуванні власністю, а вимоги про добровільне звільнення квартири ОСОБА_7 проігнорувала.

Заперечуючи проти позову, ОСОБА_7 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_6 про визнання недійсним договору дарування квартири. В обґрунтування зустрічних позовних вимог зазначала, що вищезазначений договір дарування квартири не відповідає вимогам закону, було укладено усупереч її волі, наміру дарувати квартиру вона не мала, оскільки спірна квартира є її єдиним місцем проживання, у ній вона проживає дотепер, несе всі витрати з її утримання, з відповідачкою до укладення договору взагалі не була знайома. ЇЇ знайомий ОСОБА_8 мав намір укласти з ОСОБА_6 договір позики 1 тис. доларів США для своїх потреб, остання поставила вимогу про укладення договору на забезпечення виконання ОСОБА_8 договору позики, на що вона погодилася.

Посилаючись на те, що оспорюваний договір не відповідає вимогам закону, укладений усупереч її волі та вчинений з метою приховати іншу угоду, ОСОБА_7 просила визнати його недійсним з підстав статей 48, 58, 181 Цивільного кодексу УРСР (далі - ЦК УРСР).

Рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 14 липня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Чернівецької області від 19 серпня 2015 року, позов ОСОБА_6 задоволено; у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_7 відмовлено. Виселено ОСОБА_7 з квартири АДРЕСА_1.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 листопада 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_7 відхилено, рішення судів залишено без змін.

У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_7 просить скасувати ухвалу суду касаційної інстанції та направити справу на новий касаційний розгляд з передбачених пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статей 48, 58 Цивільного кодексу УРСР та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування в подібних правовідносинах норм матеріального права.

На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_7 посилається на ухвали Верховного Суду України від 4 квітня 2007 року та 26 листопада 2008 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 вересня 2012 року, 16 жовтня, 13 листопада 2013 року, 24 грудня 2014 року та 2 вересня 2015 року, постанову Верховного Суду України від 19 березня 2014 року.

Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

За положеннями пунктів 1 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що на підставі договору дарування квартири від 9 квітня 2003 року ОСОБА_7 подарувала, а ОСОБА_6 прийняла в дар квартиру АДРЕСА_1.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_7 про визнання договору дарування квартири недійсним та задовольняючи позов ОСОБА_6 про виселення, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що під час укладення оспорюваного договору дарування було дотримано всіх вимог, необхідних для чинності правочину відповідно до вимог цивільного законодавства України, яке діяло на час укладення оспорюваної угоди, а ОСОБА_7 не надала належних доказів того, що договір було укладено внаслідок п <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_711/ed_2004_01_01/pravo1/KD0008.html?pravo=1>омилки та всупереч її волі. Не надано також доказів того, що договір укладено під впливом обману з боку ОСОБА_6

Водночас у наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 вересня 2012 року, 24 грудня 2014 року та 2 вересня 2015 року, постанові Верховного Суду України від 19 березня 2014 року міститься висновок про те, що за удаваним правочином сторони умисно оформлюють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. За удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.

Відповідно до частини другої статті 58 ЦК УРСР, на підставі якої заявлено позов, якщо угоду укладено з метою приховати іншу угоду (удавана угода), то застосовуються правила, що регулюють ту угоду, яку сторони дійсно мали на увазі.

Отже, правова норма з підстав якої заявлено позов регулює правові наслідки удаваного правочину.

Свої позовні вимоги вчиненням правочину під впливом помилки чи обману позивачка не обґрунтовувала, з цих підстав позов не заявляла.

Таким чином, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Проте ухвала Верховного Суду України від 26 листопада 2008 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 жовтня, 13 листопада 2013 року не є прикладами неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, оскільки позов про визнання угоди недійсною в них вирішувався з інших підстав - статті 229 ЦК України (правові наслідки правочину, який вчинено під впливом помилки).

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Відповідно до статті 243 ЦК УРСР (чинної на час виникнення спірних правовідносин) за договором дарування одна сторона передає другій стороні майно у власність і він вважається укладеним з моменту передачі майна обдарованому.

Судом установлено, що позивачка ніколи не передавала спірну квартиру позивачці, а весь час сама продовжувала в ній проживати, іншого житла не має.

Проте належної правової оцінки цим обставинам суд не дав.

Крім того, судами не встановлено обставини, а обдарованою за спірним договором не наведено жодних мотивів передачі їй у дар квартири ОСОБА_7, з якою вона навіть не була знайома.

Оскільки головним елементом правочину є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, то основним юридичним фактом, що підлягав установленню судами є дійсна спрямованість волі сторін на укладення договору дарування та з'ясування питання про те, чи не укладена ця угода з метою приховати іншу угоду та яку саме.

Згідно зі статтею 243 ЦК УРСР договір дарування є безоплатним. Встановлення будь-якого взаємного обов'язку обдарованого позбавляє дарування ознаки безоплатності, а отже, перетворює в будь-який інший оплатний договір.

За таких обставин ухвалені у справі рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, установленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.

Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з'ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України.

Керуючись пунктами 1 і 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603 , частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

Заяву ОСОБА_7 задовольнити частково.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 листопада 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Чернівецької області від 19 серпня 2015 року та рішення Шевченківського районного суду м. Чернівців від 14 липня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова Верховного Суду України є остаточною й може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий Н.П. ЛященкоСудді: В.І. Гуменюк Я.М. Романюк Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко