ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 червня 2016 року м. Київ

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі:

головуючого Волкова О.Ф.,суддів:Гриціва М.І., Коротких О.А., Маринченка В.Л., Прокопенка О.Б., Самсіна І.Л., Терлецького О.О., -розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_8 до старшого інспектора дорожньо-патрульної служби взводу № 2 м. Лисичанська Горобця Олександра Сергійовича (далі - інспектор ДПС) про визнання дій неправомірними, скасування постанови,

в с т а н о в и л а:

У квітні 2015 року ОСОБА_8 звернувся до суду з позовом, у якому просив скасувати постанову інспектора ДПС від 31 січня 15 року (ПС 2 № 180622), якою на нього накладено адміністративне стягнення за частиною першою Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - КпАП) у вигляді штрафу в сумі 323 грн.

На обґрунтування позову послався на те, що був зупинений інспектором ДПС на перехресті вулиць Комунарів та Шевченка, а не на вул. Привокзальній, 6, як вказано у протоколі, в його діях не було складу адміністративного правопорушення, передбаченого частиною першою статті 122 КпАП, відповідач не ознайомив його з правами, передбаченими нормами КпАП, та не зазначив у протоколі про адміністративне правопорушення даних про застосування як доказу відеокамери.

Суди встановили, що зі змісту протоколу про адміністративне правопорушення від 31 січня 2015 року серії АВ № 047191 вбачається, що 31 січня 2015 року об 11 год. 20 хв. в Луганській області у м. Старобільську по вул. Привокзальній водій (позивач), керуючи транспортним засобом ВАЗ 21011, державний номерний знак НОМЕР_1, не поступився дорогою пішоходу, який переходив проїжджу частину по нерегульованому пішохідному переходу, позначеному дорожнім знаком 5.35(1).5.35(2), чим порушив вимоги пункту 18.1 Правил дорожнього руху, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 2001 року № 1306, за що передбачена відповідальність за частиною першою статті 122 КпАП.

Старобільський районний суд Луганської області постановою від 19 червня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Донецького апеляційного адміністративного суду від 4 серпня 2015 року, у задоволенні позовних вимог відмовив.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суди виходили з того, що відеокамера не є засобом вимірювальної техніки та повірці не підлягає, а тому є належним доказом у розумінні статті 70 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС).

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 10 вересня 2015 року відмовив у відкритті касаційного провадження.

Не погоджуючись із рішенням Вищого адміністративного суду України, ОСОБА_8 звернувся із заявою про його перегляд Верховним Судом України з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої статті 237 КАС, посилаючись на неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

У заяві просить скасувати ухвалу Вищого адміністративного суду України від 10 вересня 2015 року та ухвалити нове рішення, яким задовольнити його скаргу та скасувати постанову Старобільського районного суду Луганської області від 19 червня 2015 року й ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 4 серпня 2015 року.

На обґрунтування мотивів перегляду судового рішення заявник додав копію рішення Вищого адміністративного суду України від 2 вересня 2010 року (К-16031/10).

Перевіривши наведені заявником доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України вважає, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи, перевірка правильності встановлення яких не належить до компетенції Верховного Суду України.

У справі, яка розглядається, суди встановили, що відповідач доказував правомірність своїх дій шляхом надання відеозапису, який досліджений судом. Законність фіксування відеозапису підтверджується документами про відсутність необхідності сертифікації й повірки вимірювальної техніки, а саме листами державного підприємства «Луганський регіональний науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації» Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики від 26 червня 2009 року № 2036/41 та 27 березня 2012 року № 1160/38/1.

Натомість у рішенні, наданому заявником на підтвердження наведених у заяві доводів, касаційний суд, вирішуючи спір у подібних правовідносинах, вказав, що відповідач, ні в протоколі про адміністративне правопорушення, ні в судовому засіданні не надав доказів правомірності застосування відеокамери, на яку був здійснений запис маневру позивача. Таким чином, інспектор ДАІ вийшов за межі своїх повноважень, встановлених законом, з чого випливає, що такий запис на відеокамеру не може братись до уваги як доказ у цій справі. Оскільки відповідачем не надано доказів на підтвердження законності оскаржуваної постанови, вона є протиправною.

Оскільки обставини, встановлені у справі, що розглядається, не є подібними до обставин, встановлених у справі, рішення у якій додано до заяви, то у задоволенні заяви ОСОБА_8 слід відмовити.

Керуючись статтями 241, 242, 244 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України

постановила:

У задоволенні заяви ОСОБА_8 відмовити.

Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім випадку, передбаченого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий О.Ф. ВолковСудді: М.І. ГрицівО.А. КороткихВ.Л. МаринченкоО.Б. ПрокопенкоІ.Л. СамсінО.О. Терлецький