П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 квітня 2016 року м. Київ

Судова палата у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

головуючого Гуменюка В.І., суддів Лященко Н.П.,Романюка Я.М., Охрімчук Л.І.,Яреми А.Г.,за участю прокурора Сахно Наталії Вікторівни,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом Бердянського міжрайонного прокурора в інтересах держави до Бердянської міської ради, управління Держземагентства у Бердянському районі Запорізької області, ОСОБА_1, ОСОБА_2, третя особа - реєстраційна служба Бердянського міськрайонного управління юстиції Запорізької області, про визнання державного акта про право власності на земельну ділянку недійсним, скасування державної реєстрації та повернення земельної ділянки за заявою ОСОБА_2 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 жовтня 2015 року,

в с т а н о в и л а:

У червні 2013 року Бердянський міжрайонний прокурор Запорізької області в інтересах держави звернувся до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що пунктами 5, 5.75 рішення Бердянської міської ради Запорізької області від 25 лютого 2010 року № 41 «Про передачу в оренду та у власність земельних ділянок, продовження терміну розробки проекту відведення та надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок» затверджено проект відведення земельної ділянки та передано ОСОБА_1 у власність земельну ділянку для індивідуального дачного будівництва в межах норм безоплатної приватизації площею 0,0608 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1. На підставі вказаного рішення 4 червня 2010 року за ОСОБА_1 проведено державну реєстрацію державного акта на право власності серії НОМЕР_1 на зазначену земельну ділянку, яку

18 липня 2012 року ОСОБА_1 відчужила ОСОБА_2 за договором купівлі-продажу.

Позивач зазначив, що в ході прокурорської перевірки було встановлено, що проект відведення земельної ділянки для індивідуального дачного будівництва ОСОБА_1 погоджено та затверджено з порушенням водного, земельного та містобудівного законодавства; земельна ділянка знаходиться в межах м. Бердянська, на території Бердянської коси в межах двокілометрової зони прибережної захисної смуги Азовського моря та згідно з положеннями -статті 51 Земельного кодексу України (далі ЗК України <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_308/ed_2014_09_06/pravo1/T012768.html?pravo=1>) відноситься до земель рекреаційного призначення; проектна документація із землеустрою щодо відведення зазначеної земельної ділянки затверджена оскаржуваним рішенням Бердянської міської ради без проведення обов'язкової державної експертизи землевпорядної документації; позитивні висновки про погодження проекту землеустрою щодо відведення у власність ОСОБА_1 цієї земельної ділянки відкликані управлінням Держкомзему у м. Бердянську й управлінням архітектури та земельних відносин Бердянської міської ради.

Уточнивши неодноразово позовні вимоги та посилаючись на зазначені обставини, прокурор просив суд: визнати незаконним та скасувати пункти 5, 5.75 рішення Бердянської міської ради Запорізької області від 25 лютого

2010 року № 41 «Про передачу в оренду та у власність земельних ділянок, продовження терміну розробки проекту відведення та надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок»; визнати недійсним державний акт на право власності серії НОМЕР_1 від 4 червня 2010 року на земельну ділянку площею 0,0608 га, що виданий на ім'я ОСОБА_1 для ведення індивідуального дачного будівництва за адресою: АДРЕСА_1; визнати недійсним договір купівлі-продажу цієї земельної ділянки, укладений 18 липня 2012 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2; зобов'язати управління Держземагентства у Бердянському районі Запорізької область скасувати запис у Поземельній книзі на земельну ділянку за вказаною адресою; витребувати з незаконного володіння ОСОБА_2 земельну ділянку вартістю 48 тис. 451 грн 52 коп., площею 0,0608 га, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, межі якої визначені в державному акті на право власності на землю серії НОМЕР_1, виданому ОСОБА_1, та передати її територіальній громаді м. Бердянська.

Бердянський міськрайонний суд Запорізької області рішенням від

19 червня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 16 квітня 2015 року, позов Бердянського міжрайонного прокурора задовольнив частково: визнав незаконними та скасував пункти 5, 5.75 рішення Бердянської міської ради Запорізької області від 25 лютого 2010 року «Про передачу в оренду та у власність земельних ділянок, продовження терміну розробки проекту відведення та надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок»; визнав недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку, виданий на ім'я ОСОБА_1, для ведення індивідуального дачного будівництва, що розташована за адресою: АДРЕСА_1; зобов'язав ОСОБА_2 повернути зазначену земельну ділянку територіальній громаді м. Бердянська в особі Бердянської міської ради; у задоволенні решти позовних вимог відмовив.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 8 жовтня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_2 відхилила, рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області 19 червня 2014 року та ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 16 квітня

2015 року залишила без змін.

У грудні 2015 року до Верховного Суду України звернувся

ОСОБА_2 із заявою про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 вересня 2015 року з підстави неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 215, 216, 1212 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а також з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

На підтвердження своїх доводів заявник надав ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 й 29 січня 2014 року, 24 червня й 21 жовтня 2015 року, а також постанови Верховного Суду України від 15 жовтня 2013 року, 25 червня, 29 жовтня, 5 й 19 листопада 2014 року, 29 квітня, 13 травня та 16 вересня 2015 року.

У зв'язку із цим ОСОБА_2 просить ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 жовтня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 16 квітня 2015 року та рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області 19 червня 2014 року скасувати й закрити провадження у справі.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення прокурора Сахно Н.В., дослідивши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява задоволенню не підлягає з огляду на таке.

Відповідно до пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

При цьому під застосуванням норм матеріального права у подібних правовідносинах слід розуміти такі правовідносини, де тотожними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини справи, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин.

За змістом пункту 1 частини першої статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно.

Суди першої та апеляційної інстанцій установили, що ОСОБА_1 звернулася до органу місцевого самоврядування - Бердянської міської ради щодо надання їй земельної ділянки для індивідуального дачного будівництва в межах норм безоплатної приватизації.

Бердянська міська рада задовольнила заяву ОСОБА_1, відповідно до пунктів 5, 5.75 рішення від 25 лютого 2010 року № 41 «Про передачу в оренду та у власність земельних ділянок, продовження терміну розробки проекту відведення та надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок» затверджено проект відведення земельної ділянки та передано ОСОБА_1 у власність земельну ділянку для індивідуального дачного будівництва в межах норм безоплатної приватизації площею 0,0608 га з присвоєнням поштової адреси: АДРЕСА_1 (т.1, а.с. 12).

На підставі цього рішення ОСОБА_1 отримала державний акт на право власності на вказану земельну ділянку серії НОМЕР_1, який зареєстровано в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі 4 червня 2010 року за № НОМЕР_2 (т.1, а.с. 13).

18 липня 2012 року між ОСОБА_1 (продавець) та ОСОБА_2 (покупець) укладено договір купівлі-продажу, за яким останній набув у власність земельну ділянку, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, про що на державному акті зроблено відмітку про перехід права власності (т.1, а.с. 84-85).

Задовольняючи частково позовні вимоги Бердянського міжрайонного прокурора, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, зазначив про те, що передача земельної ділянки із земель водного фонду, до якого відноситься спірна земельна ділянка, що знаходиться у межах прибережної захисної смуги, з урахуванням конкретної ситуації громадянину для індивідуального дачного будівництва без зміни її цільового призначення в установленому законом порядку суперечить вимогам статті 20 ЗК України та згідно з пунктом «а» статті 21 цього Кодексу є підставою для визнання рішення Бердянської міської ради Запорізької області про передачу у власність ОСОБА_1 земельної ділянки недійсним. При цьому суди встановили, що обов'язкової державної експертизи проекту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки згідно зі статтею 9 Закону України «Про державну експертизу землевпорядної документації» проведено не було. Дійшли висновку, що спірна земельна ділянка підлягає поверненню територіальній громаді

м. Бердянська.

Надана для порівняння постанова Верховного Суду України від

15 жовтня 2013 року прийнята у справі за позовом фізичної особи до державної нотаріальної контори та комунального підприємства «Бюро технічної інвентаризації» про визнання бездіяльності неправомірною, скасування рішення про державну реєстрацію.

Постанову Верховного Суду України від 29 квітня 2015 року прийнято у справі про визнання недійсними правочинів щодо відчуження малого комплексу обслуговування автотранспорту.

У постанові від 25 червня 2014 року Верховний Суд України зазначив, що, встановивши на час прийняття селищною радою рішення про надання громадянину земельної ділянки факт відсутності затвердженої у визначеному законом порядку документації, яка б установлювала межі селища, суд на підставі статей 116, 122, частини першої статті 155, пункту 12 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України дійшов обґрунтованого висновку про перевищення селищною радою повноважень щодо розпорядження землями, які знаходяться за межами населеного пункту, та недійсність такого рішення селищної ради. Державний акт на право приватної власності на землю видається на підставі рішення органу місцевого самоврядування або органу виконавчої влади, тому вирішення питання про правомірність видачі державного акта безпосередньо залежить від законності рішення, на підставі якого такий акт виданий, і дотримання вимог, передбачених земельним законодавством, зокрема статтями 116, 118 ЗК України.

Постановою від 5 листопада 2014 року Верховний Суд України скасував рішення, яким відмовлено в задоволенні позову прокурора, та передав справу на новий розгляд, зазначивши, що при наданні земельної ділянки без проекту землеустрою зі встановлення прибережної захисної смуги необхідно виходити з нормативних розмірів прибережних захисних смуг, визначених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, передбачених ????????ою ???????? ????????? ??????? ??? 8 ?????? 1996 ???? ? 486 «??? ???????????? ??????? ?????????? ???????? ? ??? ????????????? ??? ?? ?????? ??????? ????????????? ?????????? ? ???» <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/ed_2013_08_07/pravo1/KP960486.html?pravo=1> (далі - постанова № 486); тобто сама по собі відсутність землевпорядної документації не змінює правового режиму захисної смуги.

У постанові Верховного Суду України від 29 жовтня 2014 року (справа № 6-155цс14) міститься висновок про те, що при наданні в користування земельних ділянок навколо водних об'єктів у разі відсутності землевпорядної документації (документації із землеустрою, проекту землеустрою) та встановлених у натурі (на місцевості) меж щодо прибережних захисних смуг водних об'єктів збереження водних об'єктів повинне досягатися шляхом урахування нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до постанови № 486, з урахуванням конкретної ситуації. При цьому, Верховний Суд України скасував рішення, яким відмовлено в задоволенні позову прокурора, та передав справу на новий розгляд.

У постанові від 16 вересня 2015 року Верховний Суд України зробив висновок про те, що з огляду на статус держави та її органів як суб'єктів владних повноважень положення пункту 4 частини першої статті 268 ЦК України не поширюються на позови прокуратури, які пред'являються від імені держави і направлені на захист права державної власності, порушеного незаконними правовими актами органу державної влади. На такі позови поширюється положення статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, і на підставі частини першої статті 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб'єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів.

Верховний Суд України у постановах від 29 жовтня (справа № 6-164цс14), 19 листопада 2014 року, 13 травня 2015 року зробив правовий висновок про те, що права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до набувача з використанням правового механізму, установленого статями 215, 216 ЦК України. Такий спосіб захисту можливий лише шляхом подання віндикаційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати в набувача це майно.

Порівняння змісту зазначених постанов Верховного Суду України зі змістом ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 жовтня 2015 року, про перегляд якої подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що зазначена ухвала суду касаційної інстанції не відповідає викладеним у вказаних постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

У наданих для порівняння ухвалах від 15 й 29 січня 2014 року,

24 червня й 21 жовтня 2015 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшов таких висновків:

- скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій та направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, суд касаційної інстанції виходив з того, що оскільки спірна земельна ділянка, яка була передана у власність особі рішенням міської ради, належала до земель житлової та громадської забудови, а не до земель сільськогосподарського призначення, то задовольняючи частково позов, суд апеляційної інстанції не зазначив, яким чином вказаним рішенням порушуються, не визнаються або оспорюються права Державної інспекції сільського господарства в Кіровоградській області. Крім того, суд виходив із того, що спірна земельна ділянка належить до земель житлової та громадської забудови та передача її особі з іншим цільовим призначенням обмежує права інших громадян міста, які бажають отримати земельні ділянки для будівництва житла. При цьому прокурор звернувся до суду з позовом не в інтересах конкретних громадян (15 січня 2014 року);

- скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій та направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, суд касаційної інстанції виходив з того, що суди, вирішуючи справу, не звернули уваги на те, що Бердянський міжрайонний прокурор не надав належних доказів на підтвердження того, що спірна земельна ділянка належить до земель водного фонду; суди не з'ясували фактичних обставин справи, а саме не витребували з Держкомзему інформацію про те, до якої саме категорії земель відноситься спірна земельна ділянка, у зв'язку із чим дійшли передчасного висновку про належність вказаної ділянки до земель водного фонду. Питання щодо наявності розроблених проектів зовнішніх меж водоохоронних зон та належності спірної земельної ділянки до земель прибережної захисної смуги мають суттєве значення для правильного вирішення спору (29 січня

2014 року);

- суд касаційної інстанції виходив з того, що норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають застосуванню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчиненні після недійсного правочину. Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до набувача з використанням правового механізму, установленого статтями 215, 216 ЦК України. Такий спосіб захисту можливий лише шляхом подання віндикаційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати в набувача це майно (24 червня 2015 року);

- у зв'язку з порушенням норм процесуального права, а саме статей 10, 60, 179 ЦПК України, що унеможливило встановлення фактичних обставин справи, які мають значення для її правильного вирішення, у хвалені у справі рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд з підстав, передбачених статтею 338 ЦПК України. При цьому суд касаційної інстанції зазначив, що положення статті 1212 ЦК України не застосовуються до договірних зобов'язань; захист права позивача за наявності підстав, передбачених статтею 388 ЦК України, можливий шляхом пред'явлення віндикаційного позову (21 жовтня 2015 року).

Порівняння зазначених судових рішень, наданих заявником на підтвердження вимог, із судовим рішенням, про перегляд якого подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ неоднаково застосував норми матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Оскільки обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про відмову в задоволенні заяви ОСОБА_2 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 жовтня 2015 року.

Керуючись статтями 355, 3603 та 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

У задоволенні заяви ОСОБА_2 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 жовтня 2015 року відмовити.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті

355 ЦПК України.

Головуючий В.І. Гуменюк

Судді: Н.П. Лященко

Л.І. Охрімчук

Я.М. Романюк

А.Г. Ярема