П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 січня 2016 року м. Київ

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

головуючого Лященко Н.П., суддів:Гуменюка В.І.,Романюка Я.М.,Сімоненко В.М., Охрімчук Л.І.,Сеніна Ю.Л.,Яреми А.Г.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_8 в інтересах малолітньої ОСОБА_9 до ОСОБА_10, ОСОБА_11, треті особи: приватний нотаріус Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Стратілат Парасковія Іларіонівна, служба у справах дітей Києво-Святошинської районної адміністрації Київської області, про визнання недійсним договору купівлі-продажу будинку за заявою ОСОБА_8 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 квітня 2015 року,

в с т а н о в и л а:

У червні 2014 року ОСОБА_8 звернувся до суду в інтересах малолітньої ОСОБА_9 з позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу будинку.

Зазначав, що перебував у шлюбі з відповідачкою ОСОБА_10 з 2004 року. Від шлюбу вони мають дочку ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_1.

Разом із сім'єю вони проживали в будинку АДРЕСА_1, що з 2001 року належав у порядку спадкування його дружині.

13 січня 2007 року між ОСОБА_10 та ОСОБА_11 було укладено договір купівлі-продажу зазначеного будинку, за умовами якого остання придбала вищевказаний житловий будинок у ОСОБА_10 за 65 500 грн. Договір посвідчено приватним нотаріусом Києво-Святошинського нотаріального округу Київської області.

Посилаючись на те, що договір купівлі-продажу було укладено без попередньої згоди органу опіки і піклування, чим порушені житлові права неповнолітньої дитини, єдиним місцем проживання якої був спірний будинок, із червня 2012 року дитина проживає з позивачем в орендованій кімнаті гуртожитку, не має належних умов для повноцінного розвитку, постійно перебуває у стресі через відсутність власного місця проживання, позивач просив суд визнати недійсним договір купівлі-продажу житлового будинку 10а на вул. Комарова в селі Білогородці Києво-Святошинського району Київської області, укладений 13 січня 2007 року між ОСОБА_10 та ОСОБА_11

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 1 жовтня 2014 року в задоволенні вищезазначеного позову ОСОБА_8 відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду Київської області від 29 січня 2015 року вказане рішення суду першої інстанції було скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено: визнано недійсним договір купівлі-продажу будинку АДРЕСА_1, укладений 13 січня 2007 року між ОСОБА_14 і ОСОБА_11, який посвідчений приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Стратілат П.І. та зареєстрований у реєстрі за № 20; вирішено питання про розподіл судових витрат.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 квітня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_11 задоволено: рішення суду апеляційної інстанції скасовано та залишено в силі рішення суду першої інстанції.

У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судового рішення ОСОБА_8 порушує питання про скасування рішення суду касаційної інстанції та залишення в силі рішення суду апеляційної інстанції з передбачених пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підстав - неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, зокрема статті 17 Закону України «Про охорону дитинства», статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», статті 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постановах Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_8 посилається на рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 лютого 2014 року, ухвали цього ж суду від 4 і 12 лютого 2014 року та від 28 січня 2015 року, постанову Верховного Суду України від 1 липня 2015 року.

Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Скасовуючи рішення суду апеляційної інстанції про задоволення позову про визнання недійсним договору купівлі-продажу будинку та залишаючи в силі рішення суду першої інстанції про відмову в позові, суд касаційної інстанції виходив із того, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що на момент укладення спірного договору ОСОБА_9 не була власником або співвласником будинку, фактично спірним будинком не користувалася, а проживала за іншою адресою.

Проте таких висновків рішення суду першої інстанції не містить.

Погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, суд касаційної інстанції не звернув уваги на те, що воно ухвалене з грубим порушенням вимог статей 213, 214 ЦПК України, суд взагалі не застосував закон, який має застосовуватися до спірних правовідносин та не встановив фактів, з якими законодавець пов'язує вирішення спору.

У наданих для підтвердження неоднакового застосування судом норм матеріального права рішеннях, що виникли з аналогічних правовідносин, міститься висновок про те, що відповідно до статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» та статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» при вчиненні правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, потрібна попередня згода органів опіки та піклування.

Отже існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Відповідно до частини четвертої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає.

Статтею 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» передбачено, що реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

Відповідно до частини четвертої статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна.

Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону.

Отже, відсутність попередньої згоди органу опіки та піклування на здійснення будь-якого правочину стосовно нерухомого майна, право власності або користування яким мають діти, є підставою для визнання такого правочину недійсним. Відсутність реєстрації дитини не є підставою для відмови в позові.

У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 13 січня 2007 року між ОСОБА_10 та ОСОБА_11 було укладено договір купівлі-продажу будинку АДРЕСА_1.

Установлено також, що ОСОБА_10 і ОСОБА_8 на той час перебували в зареєстрованому шлюбі, від якого мають доньку ОСОБА_9, 2005 року народження.

Проте всупереч вищезазначеним нормам закону, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, не встановив, чи був спірний будинок місцем проживання на той час малолітньої дитини, де та з ким вона проживала.

Усупереч вимогам статей 212-213 ЦПК України суд не надав будь-якої оцінки зібраним у справі доказам.

З огляду на викладене, визнати законним рішення суду касаційної інстанції не можна, воно підлягає скасуванню.

Не може залишатися в силі й рішення суду апеляційної інстанції, оскільки будь-яких доказів на підтвердження своїх висновків про те, що на час укладення оскаржуваного правочину батьки дитини були зареєстровані та разом з нею проживали в спірному будинку, суд не навів.

Відповідно до вимог частини першої статті 3602 ЦПК України Верховний Суд України розглядає справи за правилами перегляду судових рішень у касаційному порядку, а тому згідно зі статтею 335 цього Кодексу не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та давати їм оцінку.

Допущені судами порушення не дозволяють Верховному Суду України прийняти рішення по суті спору.

Ураховуючи викладене, ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603 , частинами першою та другою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

Заяву ОСОБА_8 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 квітня 2015 року задовольнити частково.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 квітня 2015 року, рішення Апеляційного суду Київської області від 29 січня 2015 року та рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 1 жовтня 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк Ю.Л. Сенін Л.І. Охрімчук В.М. СімоненкоЯ.М. Романюк А.Г. Ярема