П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 вересня 2015 року м. Київ

Судові палати у цивільних та господарських справах

Верховного Суду України в складі:

головуючогоЛященко Н.П.,суддів:Барбари В.П., Берднік І.С., Гуменюка В.І., Ємця А.А.,Колесника П.І., Охрімчук Л.І., Потильчака О.І., Романюка Я.М.,Сеніна Ю.Л., Сімоненко В.М., Шицького І.Б., Яреми А.Г.,Жайворонок Т.Є.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом прокурора м. Ірпеня Київської області в інтересах держави до Коцюбинської селищної ради Київської області, ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа - комунальне підприємство «Святошинське лісопаркове господарство», про визнання недійсним рішення, державного акта на право власності на землю, визнання права власності на земельну ділянку за заявою заступника Генерального прокурора України про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 липня 2014 року,

в с т а н о в и л и:

У лютому 2013 року прокурор м. Ірпеня Київської області в інтересах держави звернувся до суду з позовом до Коцюбинської селищної ради Київської області, ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання недійсними рішення, державного акта на право власності на землю, визнання права власності на земельну ділянку.

Зазначав, що рішенням Коцюбинської селищної ради від 25 грудня 2008 року НОМЕР_1 «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення та передачу у приватну власність земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1 ОСОБА_1 затверджено проект землеустрою щодо відведення та передачі у приватну власність земельної ділянки площею S_1 для вказаних цілей, на підставі цього рішення видано державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_2 (кадастровий НОМЕР_3) для будівництва й обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.

На підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 24 квітня 2009 року НОМЕР_4 земельну ділянку площею S_1 на АДРЕСА_1 придбала ОСОБА_2, у зв'язку із чим на державному акті на право власності на земельну ділянку зроблено відмітку про перехід до неї права власності на земельну ділянку.

У подальшому на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 9 березня 2011 року НОМЕР_5 спірну земельну ділянку придбав ОСОБА_3, про що на державному акті на право власності на земельну ділянку зроблено відмітку про перехід до нього права власності на земельну ділянку.

Прокурор зазначав, що рішення селищної ради прийняте, а державні акти видані з порушенням вимог чинного законодавства, оскільки земельна ділянка знаходиться за межами смт Коцюбинського, її передано за рахунок земель, що перебувають у постійному користуванні Святошинського лісопаркового господарства.

Позивач просив визнати недійсним рішення Коцюбинської селищної ради Київської області від 25 грудня 2008 року НОМЕР_1; визнати недійсним державний акт серії НОМЕР_2 на право власності на земельну ділянку за кадастровим НОМЕР_3 на ім'я ОСОБА_1 з відмітками про перехід права власності до ОСОБА_2 та в подальшому до ОСОБА_3 і скасувати його державну реєстрацію; визнати право власності держави на зазначену вище земельну ділянку.

Заочним рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 27 червня 2013 року позов прокурора м. Ірпеня Київської області задоволено частково: визнано недійсним державний акт серії НОМЕР_2 на право власності на земельну ділянку за кадастровим НОМЕР_3 на ім'я ОСОБА_1 з відмітками про перехід права власності до ОСОБА_2 і в подальшому до ОСОБА_3 та скасовано його державну реєстрацію. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду Київської області від 11 червня 2014 року вказане рішення суду першої інстанції в частині визнання недійсним та скасування державного акта серії НОМЕР_2 на право власності на земельну ділянку за АДРЕСА_1, виданий на ім'я ОСОБА_1, з відмітками про перехід права власності до ОСОБА_2 та до ОСОБА_3 скасовано, ухвалено в цій частині нове рішення про відмову в позові. У решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 липня 2014 року відмовлено у відкритті касаційного провадження у справі за касаційною скаргою заступника прокурора Київської області на підставі пункту 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 липня 2014 року заступник Генерального прокурора України порушує питання про скасування ухвалених у справі судових рішень апеляційної та касаційної інстанцій та залишення в силі рішення суду першої інстанції з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України підстави, - неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статей 125, 126, 152 та 155 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), статей 215, 216 та 228 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Для обґрунтування зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення заступник Генерального прокурора України посилається на постанови Верховного Суду України від 26 вересня 2012 року, 25 червня 2014 року, 24 вересня 2014 року та 28 січня 2015 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 грудня 2014 року, 24 січня 2015 року, 25 лютого 2015 року, від 11 березня 2015 року та 22 квітня 2015 року, постанови Вищого господарського суду України від 15 вересня 2011 року та 15 листопада 2011 року.

Заступник Генерального прокурора України указує на те, що правові висновки Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ про застосування зазначених норм матеріального права, не є однаковими з висновками, зробленими судами касаційної інстанції в наданих для прикладу судових рішеннях, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Заслухавши доповідь судді,пояснення прокурора, перевіривши наведені в заяві доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України вважають, що заява підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

За змістом статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 цього кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.

У справі, яка переглядається, судами встановлено, що рішенням Коцюбинської селищної ради Київської області від 25 грудня 2008 року НОМЕР_1 затверджено проект землеустрою щодо відведення та передачі у власність ОСОБА_1 земельної ділянки площею S_1 для будівництва й обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, яка розташована на АДРЕСА_1. На підставі вказаного рішення ОСОБА_1 видано державний акт серії НОМЕР_2 (кадастровий НОМЕР_3) на право власності на вказану земельну ділянку.

Згідно з договором купівлі-продажу від 24 квітня 2009 року ОСОБА_1 здійснив відчуження земельної ділянки ОСОБА_2, у зв'язку із чим на виданому ОСОБА_1 державному акті на право власності на земельну ділянку вчинено відмітку про перехід права власності на земельну ділянку до ОСОБА_2

9 березня 2011 року ОСОБА_2 відчужила цю земельну ділянку ОСОБА_3, про що на державному акті на право власності на земельну ділянку зроблено відмітку про перехід права власності на земельну ділянку до ОСОБА_3.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог прокурора, суд першої інстанції виходив з того, що селищна рада вийшла за межі своїх повноважень та розпорядилася земельною ділянкою, розташованою поза межами смт Коцюбинського. При цьому суд зазначив, що оскільки рішення Коцюбинської селищної ради визнане недійсним, то й державний акт на право власності на земельну ділянку, виданий ОСОБА_1 на його підставі, також має бути визнаний недійсним. Відмовляючи в задоволенні позову про визнання права власності держави на спірну земельну ділянку, суд визнав ці вимоги безпідставними; питання про витребування земельної ділянки від ОСОБА_3 судом не вирішувалось.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині визнання недійсним державного акта на право власності на зазначену земельну ділянку, виданого ОСОБА_1, з відміткою про перехід права власності до ОСОБА_2, а в подальшому до ОСОБА_3, апеляційний суд, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанції, керуючись положеннями статті 204 ЦК України, зазначив, що земельну ділянку відчужено іншій особі за договором купівлі-продажу, який недійсним не визнавався.

Разом з тим у судових рішеннях, наданих заявником як приклад неоднакового застосування судом норм матеріального права, суд касаційної інстанції дійшов таких висновків.

Так, постановою Верховного Суду України від 28 січня 2015 року № 6-221цс14, відмовляючи в задоволенні заяви про перегляд рішення суду касаційної інстанції, Верховний Суд України погодився з висновками Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, який скасував рішення апеляційного суду й залишив у силі рішення районного суду про визнання недійсним державного акта про право власності на земельну ділянку з відміткою про перехід права власності до іншої особи; визнав обґрунтованим висновок суду касаційної інстанції щодо визнання такого державного акта недійсним на підставі статей 125, 126 ЗК України.

Аналогічна правова позиція викладена й у постановах Верховного Суду України від 25 червня 2014 року № 6-67цс14 та від 24 вересня 2014 року № 6-146цс14.

Крім того, в постанові Верховного Суду України від 26 вересня 2012 року № 6-103цс13 зазначено, що у спорах, пов'язаних із правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватися як рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки.

В ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 грудня 2014 року, 21 січня 2015 року, 25 лютого 2015 року, 11 березня 2015 року та 22 квітня 2015 року суд дійшов висновку щодо визнання державного акта про право власності на землю з відміткою про перехід права власності до іншої особи недійсним на підставі статей 125, 126 ЗК України.

У постанові Вищого господарського суду України від 15 вересня 2011 року міститься висновок про те, що оскільки Дергачівська райдержадміністрація, приймаючи розпорядження про продаж земельної ділянки, перевищила свої повноваження, то нікчемним у розумінні статті 228 ЦК України є не тільки правочин, укладений на підставі цього розпорядження, а й наступний - між першим та другим набувачами. Вирішуючи питання про нікчемність зазначених правочинів, Вищий господарський суд України дійшов висновку про необхідність застосування до спірних правовідносин положень статей 215, 216 ЦК України.

У постанові Вищого господарського суду України від 15 листопада 2011 року залишено без змін судові рішення, якими визнано недійсними рішення Київської міської ради та державні акти про право власності на земельні ділянки як первинного, так і наступних набувачів; зроблено висновок про те, що оскільки первинний набувач набув право власності на землю незаконно, то наступні правочини щодо відчуження цієї землі є такими, що порушують публічний порядок, тобто є нікчемними.

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 215, 216, 228 ЦК України, статей 125, 126, 152, 155 ЗК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вказаних норм матеріального права, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 173 ЗК України визначено, що межа району, села, селища, міста, району у місті - це умовна замкнена лінія на поверхні землі, що відокремлює територію району, села, селища, міста, району у місті від інших територій.

Відповідно до пункту «б» частини першої статті 12 ЗК України до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу.

Згідно із частинами першою, другою статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Як передбачено частиною першою статті 122 ЗК України, сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

Відповідно до статті 21 Закону України від 16 листопада 1992 року № 2780-XII «Про основи містобудування» (у редакції, яка була чинною на час прийняття селищною радою рішення) визначення територій і вибір земель для містобудівних потреб здійснюється на підставі затвердженої містобудівної документації та планів земельно-господарського устрою.

Згідно із частиною другою статті 12 Закону України від 20 квітня 2000 року № 1699-III «Про планування і забудову територій» (який був чинним на час прийняття селищною радою рішення) сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи в межах повноважень, визначених законом, відповідно до генеральних планів населених пунктів, зокрема, вирішують питання вибору, вилучення (викупу), надання у власність чи в користування земельних ділянок.

Відповідно до пункту 12 розділу X «Перехідні положення» ЗК України (який був чинним на час прийняття селищною радою рішення) до розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзаці третьому цього пункту) у межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади.

Згідно із частиною третьою статті 152 ЗК України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів.

Частиною першою статті 155 ЗК України передбачено, що в разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.

Установивши у справі, яка переглядається, факт відсутності на час прийняття селищною радою рішення про надання ОСОБА_1 земельної ділянки будь-якої містобудівної чи іншої, передбаченої законом, документації, яка б установлювала межі смт Коцюбинського Київської області, суд на підставі статей 116, 122, частини першої статті 155 ЗК України, пункту 12 розділу X «Перехідні положення» ЗК України (який був чинним на час прийняття селищною радою рішення) дійшов обґрунтованого висновку про перевищення селищною радою повноважень щодо розпорядження землями, які розташовані за межами населеного пункту, та недійсність такого рішення селищної ради.

Відповідно до частини першої статті 125, частини першої статті 126 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час прийняття селищною радою рішення) право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку виникло з моменту отримання ним державного акта та його державної реєстрації.

Таким чином, оскільки зазначені норми встановлювали нерозривний зв'язок між виникненням права власності на земельну ділянку з обов'язковим одержанням її власником державного акта, який посвідчував його право власності, то суд першої інстанції на підставі зазначених норм дійшов обґрунтованого висновку про визнання недійсним і державного акта, виданого ОСОБА_1 на підставі недійсного рішення селищної ради.

Крім того, відповідно до статті 125, частини другої статті 126 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час укладення договору купівлі-продажу) право власності на земельну ділянку виникає з моменту державної реєстрації цих прав, а у випадках набуття права власності на земельну ділянку за цивільно-правовою угодою щодо відчуження земельної ділянки посвідчується не державним актом, а відповідною цивільно-правовою угодою щодо відчуження земельної ділянки, укладеною в установленому законом порядку.

Відповідно до статті 19 Закону України від 1 липня 2004 року № 1952-ІV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (у редакції, яка була чинною на час укладення договору купівлі-продажу) підставою для державної реєстрації права власності на земельну ділянку є саме нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу нерухомого майна, а не державний акт (частина друга статті 126 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час укладення договору купівлі-продажу)).

Вчинення в такому разі на державному акті (визнаному судом недійсним) відмітки про відчуження земельної ділянки на підставі договору купівлі-продажу не змінює суті такого державного акта як недійсного.

Отже доводи апеляційного суду про те, що після переходу права власності на земельну ділянку до ОСОБА_2, а в подальшому до ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу (який судом не визнано недійсним) цей державний акт посвідчує його право власності, є безпідставними з огляду на положення вищезазначених норм права. Тому висновки суду апеляційної інстанції, з якими погодився касаційний суд, про те, що без установлення судом недійсності правочину як правової підстави придбання громадянином земельної ділянки позовні вимоги про визнання недійсним державного акта, виданого на підставі цього правочину, не підлягають задоволенню, є такими, що не ґрунтуються на законі.

Отже, у справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції, погодившись із висновками апеляційного суду, неправильно застосував норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору, а тому рішення суду апеляційної інстанції та ухвала касаційного суду підлягають скасуванню, а рішення суду першої інстанції - залишенню в силі.

Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л и :

Заяву заступника Генерального прокурора України задовольнити.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 липня 2014 року та рішення Апеляційного суду Київської області від 11 червня 2014 року в частині відмови у визнанні недійсним та скасуванні державного акта серії НОМЕР_2 (кадастровий номер НОМЕР_3) на право власності на земельну ділянку за АДРЕСА_1, що виданий на ім'я ОСОБА_1, з відміткою про перехід права власності до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 скасувати, рішення Ірпінського міського суду Київської області від 27 червня 2013 року в цій частині залишити в силі.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

Головуючий Судді Верховного Суду України:Н.П. Лященко В.П. Барбара І.С. Берднік В.І. Гуменюк А.А. Ємець Т.Є. Жайворонок П.І. Колесник Л.І. Охрімчук О.І. Потильчак Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко І.Б. Шицький А.Г. Ярема

Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 16 вересня 2015 року у справі

№ 6-664цс15

Статтями 116, 118 ЗК України визначено підстави й порядок набуття громадянами і юридичними особами права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності.

Установивши факт відсутності на час прийняття селищною радою рішення про надання громадянину земельної ділянки затвердженої в установленому законом порядку документації, яка б встановлювала межі селища, суд на підставі статей 116, 122, частини першої статті 155, пункту 12 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України (який був чинним на час прийняття селищною радою рішення) дійшов обґрунтованого висновку про перевищення селищною радою повноважень щодо розпорядження землями, які розташовані за межами населеного пункту, та недійсність такого рішення селищної ради.

Державний акт на право власності на земельну ділянку видається на підставі рішення органу місцевого самоврядування або органу виконавчої влади, тому вирішення питання про правомірність видачі державного акта безпосередньо залежить від законності рішення, на підставі якого такий акт виданий, і дотримання вимог, передбачених земельним законодавством, зокрема статтями 116, 118 ЗК України.