П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
16 вересня 2015 року м. Київ
Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі:
головуючогоКривенка В.В.,суддів:Гриціва М.І., Коротких О.А., Кривенди О.В., Маринченка В.Л., Панталієнка П.В., Прокопенка О.Б., Самсіна І.Л., Терлецького О.О., -розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до управління Міністерства внутрішніх справ України у Волинській області (далі - УМВС) про визнання незаконним та скасування наказу, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,
в с т а н о в и л а :
У травні 2012 року ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом, у якому просив: визнати незаконним та скасувати наказ УМВС від 4 квітня 2012 року № 100 о/с «По особовому складу» (далі - наказ № 100 о/с) в частині накладення на нього дисциплінарного стягнення - звільнення з органів внутрішніх справ; зобов'язати відповідача поновити його на посаді начальника сектору боротьби з незаконним обігом наркотиків Ковельського міського відділу УМВС (далі - начальник сектору БНОН) та допустити до негайного виконання службових обов'язків; стягнути на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу з 4 квітня 2012 року до дня поновлення на роботі.
На обґрунтування позовних вимог послався на те, що його звільнення проведено з порушенням пункту 66 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів Української РСР від 29 липня 1991 року № 114 (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі - Положення).
Суди встановили, що ОСОБА_1 проходив службу в органах внутрішніх справ із 15 лютого 2007 року, а з 25 червня 2011 року перебував на посаді начальника сектору БНОН.
Наказом № 100 о/с старший лейтенант міліції, начальник сектору БНОН ОСОБА_1 звільнений з 5 квітня 2012 року у запас Збройних Сил України за пунктом 66 Положення за скоєння вчинку, що дискредитує звання рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ.
Волинський окружний адміністративний суд постановою від 24 травня 2012 року позов задовольнив: визнав протиправним та скасував вищевказаний наказ про звільнення; постановив поновити ОСОБА_1 на посаді з 5 квітня 2012 року; постановив стягнути з УМВС на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 5813 грн 12 коп.
Львівський апеляційний адміністративний суд постановою від 2 жовтня 2012 року скасував постанову Волинського окружного адміністративного суду і прийняв нове рішення - про відмову у задоволенні позову.
Вищий адміністративний суд України ухвалою від 28 жовтня 2014 року постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 2 жовтня 2012 року залишив у силі.
Не погоджуючись із рішенням суду касаційної інстанції, ОСОБА_1 звернувся із заявою про його перегляд Верховним Судом України з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України, в якій просить скасувати ухвалу Вищого адміністративного суду України, посилаючись на неоднакове застосування ним однієї і тієї ж норми права у подібних правовідносинах, а саме пункту 66 Положення.
На обґрунтування заяви додано копії ухвал Вищого адміністративного суду України від 10 березня 2009 року, 13 листопада 2013 року, 18 листопада 2014 року, які, на думку заявника, підтверджують неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм права у подібних правовідносинах.
Вищий адміністративний суд України, допускаючи справу до провадження, виходив із того, що в доданих до заяви ухвалах суду касаційної інстанції по-іншому, ніж у справі, що розглядається, застосовано пункт 66 Положення.
Перевіривши наведені у заяві ОСОБА_1 доводи, колегія суддів вважає, що вона не підлягає задоволенню з таких підстав.
У справі, копію ухвали Вищого адміністративного суду України від 18 листопада 2014 року в якій додано до заяви, суд касаційної інстанції зазначив, що звільнення позивача проведено з порушенням вимог Дисциплінарного статуту органів внутрішніх справ України, затвердженого Законом України від 22 лютого 2006 року № 3460-IV, оскільки з матеріалів службового розслідування та матеріалів дослідчої перевірки не вдалося встановити обставини виникнення та перебігу конфлікту, які б підтверджували скоєння позивачем вчинку, що дискредитує звання рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ.
У справі, копію рішення в якій від 13 листопада 2012 року додано до заяви, Вищий адміністративний суд України дійшов висновку про необґрунтованість звільнення особи на підставі пункту 66 Положення, оскільки скоєння вчинку, що дискредитує звання працівника органів внутрішніх справ, який став підставою для звільнення, а саме факт одержання позивачем хабара, вважається доведеним, якщо він встановлений обвинувальним вироком суду, а не службовим розслідуванням.
У справі, копію рішення в якій від 10 березня 2009 року додано до заяви, Вищий адміністративний суд України зазначив, що суди дійшли правильного висновку щодо неправомірності звільнення особи на підставі пункту 66 Положення, оскільки кримінальну справу, порушену за ознаками злочину, передбаченого частиною другою статті 286 Кримінального кодексу України, щодо позивача за фактом дорожньо-транспортної пригоди було закрито за відсутністю в його діях цього складу злочину на підставі пункту 2 статті 6 Кримінально-процесуального кодексу України.
Натомість у справі, що розглядається, суд касаційної інстанції погодився із висновками суду апеляційної інстанції про те, що висновком службового розслідування було встановлено факт скоєння позивачем вчинку, що дискредитує звання рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ.
Аналіз наведених судових рішень дає підстави вважати, що касаційний суд ухвалив їх за різних фактичних обставин справ, установлених судами, у зв'язку з чим не можна дійти висновку про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах.
Враховуючи те, що обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, у задоволенні заяви ОСОБА_1 слід відмовити.
Керуючись підпунктом 2 пункту 2 Прикінцевих і перехідних положень Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VII «Про забезпечення права на справедливий суд», статтями 241, 242, 244 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України
п о с т а н о в и л а :
У задоволенні заяви ОСОБА_1 відмовити.
Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім випадку, встановленого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України
Головуючий В.В. Кривенко Судді: М.І. ГрицівО.А. КороткихО.В. КривендаВ.Л. МаринченкоП.В. Панталієнко О.Б. Прокопенко І.Л. СамсінО.О. Терлецький