ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 вересня 2014 року м. Київ

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі:

головуючого Кривенка В.В.,суддів:Гриціва М.І., Гусака М.Б., Коротких О.А., Кривенди О.В., Маринченка В.Л., Прокопенка О.Б., Тітова Ю.Г., -

розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» (далі - банк) до відділу державної виконавчої служби Дніпровського районного управління юстиції м. Києва (далі - ВДВС Дніпровського РУЮ) про скасування розпорядження,

в с т а н о в и л а:

У грудні 2011 року банк звернувся до суду з позовом, у якому просив скасувати розпорядження ВДВС Дніпровського РУЮ № 795/13 від 7 листопада 2011 року, яким розподілено кошти в сумі 295 317 грн, отримані від реалізації нерухомого майна - однокімнатної квартири АДРЕСА_1, - на виконання виконавчого напису нотаріуса від 15 листопада 2010 року № 5581; зобов'язати повернути на розрахунковий рахунок філії банку кошти, які були отримані в якості виконавчого збору у розмірі 29 531 грн 70 коп.

На обґрунтування позовних вимог послався на те, що за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, а тому, оскільки відкриття виконавчого провадження відбулося до моменту набрання чинності Законом України від 4 листопада 2010 року № 2677-VI «Про внесення змін до Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження» та деяких інших законодавчих актів України щодо вдосконалення процедури примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб)», виконавчий збір не підлягає стягненню з суми, що надійшла до Державної виконавчої служби України від продажу предмету іпотеки.

Суди встановили, що 8 листопада 2007 року між банком та ОСОБА_9 укладено іпотечний договір № 1172, за умовами якого в іпотеку банку передано квартиру АДРЕСА_1.

15 листопада 2010 року приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу вчинив виконавчий напис № 5581 про звернення стягнення на вказане нерухоме майно для погашення заборгованості перед банком у розмірі 516 676 грн 37 коп.

25 листопада 2010 року постановою державного виконавця ВДВС Дніпровського РУЮ за заявою банку відкрито виконавче провадження ВП № 22831356 з виконання виконавчого напису нотаріуса від 15 листопада 2010 року № 5581 про звернення стягнення на однокімнатну квартиру загальною площею 31,8 кв. м., жилою площею 18,6 кв. м., яка розташована АДРЕСА_1, що належала на праві власності ОСОБА_9

У процесі виконавчого провадження звернено стягнення на квартиру шляхом її реалізації на прилюдних торгах 24 жовтня 2011 року; квартиру реалізовано за 310 800 грн.

Переможцем торгів ОСОБА_10 перераховано 295 317 грн на рахунок ВДВС Дніпровського РУЮ (попередньо внесений гарантійний внесок у розмірі 15 538 грн 8 коп. залишено в якості винагороди спеціалізованій організації ПП «СП Юстиція»).

7 липня 2011 року державним виконавцем винесено розпорядження про розподіл стягнутих з боржника грошових сум, згідно з яким перераховано: 265 774 грн 35 коп. на користь банку як борг за виконавчим документом від 15 листопада 2010 року № 5581; 29 531 грн 70 коп. на користь держави як погашення виконавчого збору згідно з постановою про стягнення з боржника виконавчого збору від 20 жовтня 2011 року; 10 грн 95 коп. на спеціальний реєстраційний рахунок як погашення витрат на проведення виконавчих дій.

Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 2 березня 2012 року, залишеною без змін ухвалами Київського апеляційного адміністративного суду міста Києва від 20 червня 2012 року та Вищого адміністративного суду України від 20 березня 2014 року, у задоволенні позову відмовив.

Не погоджуючись із рішенням суду касаційної інстанції, банк звернувся із заявою про його перегляд Верховним Судом України з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України, та, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 28, частини першої статті 43, частин першої та другої статті 44, частин першої, третьої, восьмої статті 52 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження» (у редакції, чинній на час відкриття виконавчого провадження) та пункту 5.3.1 Інструкції про проведення виконавчих дій, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 15 грудня 1999 року № 74/5 (у редакції, чинній на час відкриття виконавчого провадження; далі - Інструкція № 74/5), просить скасувати ухвалу Вищого адміністративного суду України від 20 березня 2014 року і прийняти нове судове рішення, яким позов задовольнити та стягнути з ВДВС Дніпровського РУЮ судовий збір у розмірі 51 грн 16 коп.

Вищий адміністративний суд України, допускаючи цю справу до провадження Верховного Суду України, виходив із того, що заявник додав копію ухвали Вищого адміністративного суду України від 19 липня 2012 року (К/9991/10197/13), в якій інакше, ніж у справі, що розглядається, застосовано норми матеріального права, на неоднакове застосування яких судом касаційної інстанції посилається заявник.

Так, у справі, що розглядається, суд касаційної інстанції, погоджуючись з рішеннями судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позову, виходив із того, що Закон № 606-XIV (у редакції, чинній на час розподілу стягнутих з боржника грошових сум) не містить заборони стягнення виконавчого збору з вартості реалізованого предмету іпотеки.

Натомість у доданій до заяви ухвалі від 19 липня 2012 року касаційний суд, погодившись з висновком суду апеляційної інстанції, вказав, що оскільки суми грошових коштів, отриманих від реалізації заставленого майна, недостатньо для задоволення вимог стягувача-заставодержателя (іпотекодержателя), при розподілі коштів, стягнутих з боржника за рахунок реалізації вказаного майна, що перебуває в іпотеці позивача, державний виконавець не мав права стягувати виконавчий збір.

Аналіз наведених рішень суду касаційної інстанції дає підстави вважати, що він неоднаково застосував одні і ті самі норми матеріального права у подібних правовідносинах, при цьому у справі, що розглядається, - правильно.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України виходить із такого.

Статтею 1 Закону № 606-XIV (у редакції, чинній на час розподілу стягнутих з боржника грошових сум) встановлено, що виконавче провадження - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Згідно з частинами 1, 8 статті 54 Закону № 606-XIV звернення стягнення на заставлене майно в порядку примусового виконання допускається за виконавчими документами для задоволення вимог стягувача-заставодержателя. Примусове звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється державним виконавцем з урахуванням положень Закону України «Про іпотеку».

Статтею 41 Закону України від 5 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (у редакції, чинній на час розподілу стягнутих з боржника грошових сум) встановлено, що реалізація предмета іпотеки, на який звертається стягнення за рішенням суду або за виконавчим написом нотаріуса, проводиться, якщо інше не передбачено рішенням суду, шляхом продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження», з дотриманням вимог цього Закону.

Відповідно до статті 8 Закону № 606-XIV сторонами у виконавчому провадженні є стягувач і боржник. Стягувачем є фізична або юридична особа, на користь чи в інтересах якої видано виконавчий документ.

Державну виконавчу службу України при вчиненні дій по стягненню виконавчого збору не можна вважати стягувачем в розумінні вищезазначеної норми закону, оскільки вона не є стороною у виконавчому провадженні.

Зважаючи на наведене, стягнення виконавчого збору не може регулюватися статтею 44 Закону № 606-XIV, яка встановлює черговість задоволення вимог стягувачів у разі недостатності стягнутої суми для задоволення всіх вимог стягувачів та передбачає, що у разі якщо сума, стягнута з боржника, недостатня для задоволення всіх вимог за виконавчими документами, вона розподіляється державним виконавцем між стягувачами в порядку черговості, встановленому цією статтею.

Стягнення виконавчого збору регулюється пунктом 3 частини першої статті 43 Закону № 606-XIV, який відносить вимоги стягувача та стягнення виконавчого збору у розмірі 10 відсотків фактично стягнутої суми до однієї черги та, статтею 28 Закону № 606-XIV, частина 5 якої встановлює, що у разі якщо стягнутої з боржника суми недостатньо для задоволення в повному обсязі вимог стягувача, виконавчий збір сплачується пропорційно до стягнутої суми.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами, 24 жовтня 2011 року на депозитний рахунок ВДВС Дніпровського РУЮ надійшли кошти, стягнуті у зв'язку з примусовим виконанням виконавчого напису № 5581 від 15 листопада 2010 року у розмірі 295 317 грн, з яких на користь держави було перераховано суму 29 531 грн 70 коп. виконавчого збору. Тобто виконавчий збір був стягнутий у розмірі 10 відсотків від суми, фактично стягнутої з боржника.

За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України.

Як вбачається, зокрема, з рішення Конституційного суду України від 9 лютого 1999 року № 1-рп/99 [у справі за конституційним зверненням Національного банку України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 58 Конституції України (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів)] до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

Враховуючи вищезазначене, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України приходить до висновку, що у справі, яка розглядається, судами вірно застосовано до спірних відносин положення Закону № 606-XIV у редакції, чинній на час розподілу стягнутих з боржника грошових сум - 7 липня 2011 року, а саме у новій редакції, що набула чинності з 9 березня 2011 року.

Пункт 5.3.1. Інструкції № 74/5, відповідно до якого за постановою державного виконавця про стягнення виконавчого збору, винесеною у виконавчому провадженні про звернення стягнення на заставлене майно, стягнення звертається на вільне від застави майно боржника, не підлягає застосуванню у спірних відносинах, оскільки зазначене положення не узгоджується з вимогами Закону № 606-XIV.

З вищевикладеного вбачається, що висновок суду касаційної інстанції у справі, що розглядається, ґрунтується на правильному застосуванні норм матеріального права, а тому у задоволенні заяви банку про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 20 березня 2014 року слід відмовити.

Керуючись статтями 241, 242, 244 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

У задоволенні заяви публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» відмовити.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 2 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий В.В. Кривенко Судді: М.І. Гриців В.Л. Маринченко М.Б. Гусак О.Б. Прокопенко О.А. Коротких Ю.Г. Тітов О.В. Кривенда