ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 березня 2016 року м. Київ

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі:

головуючого Гриціва М.І.,суддів:Волкова О.Ф., Коротких О.А., Кривенди О.В., Маринченка В.Л., Панталієнка П.В., Прокопенка О.Б., Терлецького О.О., -розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_9 до Верховного Суду України, третя особа - Голова Верховного Суду України Романюк Ярослав Михайлович, про визнання незаконним і скасування наказу та стягнення недорахованої суддівської винагороди,

встановила:

У лютому 2015 року ОСОБА_9 звернувся до суду з позовом, в якому просив визнати незаконним і скасувати наказ Голови Верховного Суду України від 8 серпня 2014 року № 612-к «Про встановлення максимального місячного розміру суддівської винагороди» (далі - наказ № 612-к) та стягнути на його користь суддівську винагороду за період з вересня по грудень 2014 року в сумі 47 524 грн 8 коп.

Зазначив, що наказ № 612-к прийнято з порушенням положень статті 129 Закону України від 7 липня 2010 року № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі - Закон № 2453-VI).

Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 14 квітня 2015 року позов задовольнив. Рішення обґрунтував тим, що відповідно до частини першої статті 126 Конституції України та Закону № 2453-VI розмір суддівської винагороди не підлягає обмеженню іншими нормативно-правовими актами, крім як Законом № 2453-VI та Законом України від 16 жовтня 1996 року № 422/96-ВР «Про Конституційний Суд України». Позаяк Закон № 2453-VI в частині визначення розміру суддівської винагороди не змінювався, прийняття наказу № 612-к на підставі Закону України від 31 липня 2014 року № 1622-VII «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2014 рік» (далі - Закон № 1622-VII) є неправомірним.

Із наведеним обґрунтуванням не погодився Київський апеляційний адміністративний суд, який своєю постановою від 19 листопада 2015 року постанову суду першої інстанції скасував і ухвалив нову - про відмову в задоволенні позовних вимог. Посилаючись на пункт 14 статті 92 Конституції України, частину першу статті 129 Закону № 2453-VI, зазначив, що складові суддівської винагороди окремо скороченню не підлягають, а визначене Законом № 1622-VII обмеження максимального розміру суддівської винагороди застосовується не до складових суддівської винагороди, а до її загальної суми, нарахованої відповідно до вимог статті 129 Закону № 2453-VI.

Послався суд і на те, що обмеження максимального місячного розміру суддівської винагороди п'ятнадцятьма розмірами заробітної плати, яке введено в дію з 1 січня 2014 року на підставі Закону № 1622-VII, передбачено Прикінцевими положеннями Закону України від 16 січня 2014 року № 719-VІІ «Про Державний бюджет України на 2014 рік» (далі - Закон № 719-VІІ). Відповідно до статей 22, 26 Бюджетного кодексу України (далі - БК) Голова Верховного Суду України як керівник розпорядника бюджетних коштів на підставі Закону № 1622-VII зобов'язаний був прийняти наказ № 612-к, оскільки в протилежному випадку його як керівника бюджетної установи за порушення бюджетного законодавства може бути притягнено до цивільної, дисциплінарної, адміністративної або кримінальної відповідальності, залежно від характеру вчинених діянь (стаття 121 БК).

Наголосив суд і на тому, що Закон № 1622-VII і наказ № 612-к не суперечать Конституції України, на підтвердження чого послався, зокрема, на рішення Європейського суду з прав людини від 15 жовтня 2013 року у справі «Савіцкас та інші проти Литви». У цьому рішенні, з-поміж іншого, зазначено, що в разі дуже серйозної економічної та фінансової ситуації бюджетне фінансування всіх державних установ слід переглянути і зменшити. Якщо в разі дуже серйозної економічної ситуації правові акти зазначатимуть, що фінансування судів і заробітної плати не може бути зменшено тільки щодо суддів, це означатиме, що суди необґрунтовано відрізнятимуться від інших державних установ і судді необґрунтовано виділятимуться серед інших осіб, які здійснюють функції в державних установах.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 26 листопада 2015 року відмовив у відкритті касаційного провадження.

У заяві про перегляд ОСОБА_9 з підстави, встановленої пунктом 5 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України, просить скасувати ухвалу суду касаційної інстанції та залишити в силі постанову суду першої інстанції.

На думку позивача, оскаржене судове рішення не відповідає викладеному в постанові Верховного Суду України від 10 грудня 2013 року (справа № 21-348а13) висновку про те, що згідно зі статтею 22 Конституції України закріплені нею права і свободи не є вичерпними, гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законодавчих актів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

В аспекті заявленого неоднакового правозастосування колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку про таке.

У рішенні, про перегляд якого подано заяву, предметом спору є правомірність наказу № 612-к - про обмеження місячного розміру суддівської винагороди. Цей наказ видано на підставі Закону № 1622-VII, яким Прикінцеві положення Закону № 719-VІІ доповнено пунктом 64 , відповідно до якого максимальний місячний розмір суддівської винагороди обмежується п'ятнадцятьма розмірами мінімальної заробітної плати.

У постанові Верховного Суду України від 10 грудня 2013 року (справа № 21-348а13) висновок стосувався умов та порядку пенсійного забезпечення прокурорів та слідчих, визначених статтею 501 Закону України від 5 листопада 1991 року № 1789-ХІІ «Про прокуратуру» (далі - Закон № 1789-ХІІ).

Вирішуючи питання про застосування цього Закону, Верховний Суд України сформулював правовий висновок про те, що внесені Законом України від 8 липня 2011 року № 3668-VI «Про заходи щодо законодавчого забезпечення реформування пенсійної системи» зміни до статті 501 Закону № 1789-ХІІ щодо розміру пенсії у відсотках стосуються порядку призначення пенсії прокурорам і слідчим у разі реалізації ними права на пенсійне забезпечення, а не перерахунку вже призначеної пенсії.

З аналізу правозастосування у рішенні, яке переглядається, випливає, що це рішення ґрунтується на фактичних обставинах, які зумовили застосування норм матеріального права, щодо яких у наданій для порівняння постанові Верховний Суд України не висловлював правового висновку.

З огляду на те, що обставини, які стали підставою для перегляду справи Верховним Судом України, не підтвердилися, в задоволенні заяви ОСОБА_9 слід відмовити.

Керуючись статтями 241, 242, 244 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України

постановила:

У задоволенні заяви ОСОБА_9 відмовити.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий М.І. Гриців

Судді: О.Ф. Волков О.А. Коротких

О.В. Кривенда В.Л. Маринченко

П.В. Панталієнко О.Б. Прокопенко

О.О. Терлецький