П ОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 березня 2016 року м. Київ

Судова палата у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

головуючого Сімоненко В.М.,суддів:Гуменюка В.І., Сеніна Ю.Л., Охрімчук Л.І.,Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» до ОСОБА_6 про звернення стягнення на предмет застави, за заявою ОСОБА_6 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 квітня 2015 року,

в с т а н о в и л а :

У вересні 2013 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду із зазначеним позовом, у якому просило у рахунок погашення заборгованості ОСОБА_6 за кредитним договором № ZP0NAE0000097 від 21 квітня 2006 року, розмір якої станом на 28 серпня 2013 року складав 21 тис. 977 доларів США 54 центів, звернути стягнення на предмет застави - автомобіль марки «Mercedes-Benz», модель 313CDI типу ТЗ, державний номерний знак НОМЕР_1, належний відповідачу на праві власності, шляхом продажу банком з укладенням від імені ОСОБА_6 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, зі зняттям вказаного автомобіля з обліку в органах Державної автомобільної інспекції Міністерства внутрішніх справ України (далі - ДАІ МВС України), а також з наданням всіх повноважень, необхідних для здійснення продажу та витребування автомобіля від заставодавця разом з реєстраційним посвідченням та комплектом ключів.

Заочним рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 8 грудня 2014 року позов задоволено. Постановлено у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № ZP0NAE0000097 від 21 квітня 2006 року вилучено у ОСОБА_6 та передати у заставу ПАТ КБ «ПриватБанк»: автомобіль марки Mercedes-Benz», модель 313CDI типу ТЗ, що належить на праві власності ОСОБА_6; комплект ключів, свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу (технічний паспорт) автомобіля марки «Mercedes-Benz», модель 313CDI типу ТЗ, 2001 року випуску, автобус пасажирський, № кузова/шасі НОМЕР_2, що належить на праві власності ОСОБА_6 Звернути стягнення на предмет застави - автомобіль марки «Mercedes-Benz», модель 313CDI типу ТЗ, 2001 року випуску, автобус пасажирський, що належить на праві власності ОСОБА_6, шляхом продажу вказаного автомобіля ПАТ КБ «ПриватБанк» з укладенням від імені ОСОБА_6 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, з наданням повноважень на отримання дубліката свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу замість втраченого, зі зняттям вказаного автомобіля з обліку в органах ДАІ МВС України відповідно до свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу або його дубліката для його подальшої реалізації, а також наданням ПАТ КБ «ПриватБанк» всіх повноважень, необхідних для здійснення продажу та зняття вказаного автомобіля з обліку в органах ДАІ МВС України. Вирішено питання про судові витрати.

Рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 24 березня 2015 року рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 8 грудня 2014 року змінено, доповнено абзац третій після слів «…в органах ДАІ» такими словами: «, на погашення заборгованості за кредитним договором від 21 квітня 2006 року № ZP0NAE0000097 у розмірі 19 тис. 624 доларів США 37 центів, із якої: заборгованість за кредитом - 7 920, 69 доларів США, заборгованість за процентами - 7 тис. 594 доларів США 29 центів, заборгованість за комісією - 260 доларів США 39 центів та пеня - 3 тис. 849 доларів США». В іншій частині рішення суду залишено без змін.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 квітня 2015 року відмовлено ОСОБА_6 у відкритті касаційного провадження за його касаційною скаргою на рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 8 грудня 2014 року та рішення Апеляційного суду Запорізької області від 24 березня 2015 року.

У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_6 просить скасувати ухвалені в справі судові рішення і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), - неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції норм матеріального права та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції висновку викладеному у постановах Верховного Суду України щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме частини другої статті 258, частин першої, третьої статті 549, частини третьої 551 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статті 20 Закону України «Про заставу» та статті 25 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень».

На підтвердження своїх доводів ОСОБА_6 наводить ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 липня 2014 року, 15 травня 2013 року, 7 листопада 2012 року, ухвали Верховного Суду України, постановлені в касаційному порядку від 20 травня 2009 року, 3 листопада 2010 року та постанову Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року (№6-116цс13).

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява задоволенню не підлягає огляду на наступне.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

Згідно з пунктами 1, 4 статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції норм матеріального права та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 21 квітня 2006 року між ОСОБА_6 та ПАТ КБ «ПриватБанк» було укладено кредитний договір № ZP0NAE0000097, згідно з яким відповідач отримав кредит на придбання автомобіля в розмірі 32 тис. 239 доларів США 5 центів зі сплатою 10,56 % річних строком до 21 квітня 2011 року.

На забезпечення цього договору між сторонами того ж дня було укладено договір застави рухомого майна, за умовами якого ОСОБА_6 передав у заставу банку належний йому на праві власності автомобіль марки «Mercedes-Benz», модель 313CDI типу ТЗ, 2001 року випуску, автобус пасажирський.

Унаслідок неналежного виконання ОСОБА_6 взятих на себе грошових зобов'язань виникла заборгованість за кредитним договором, розмір якої станом на 28 серпня 2013 року складав 21 тис. 977 доларів США 54 центів.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що з вини відповідача, який належним чином не виконував зобов'язань за кредитним договором щодо його своєчасного й повного погашення, виникла заборгованість, у рахунок погашення якої позивач відповідно до умов кредитного договору та вимог статей 572, 589, 590 ЦК України та статті 20 Закону України «Про заставу» має право звернути стягнення на предмет застави.

Змінюючи частково рішення суду першої інстанції, апеляційний суд зазначив про необхідність визначення усіх складових заборгованості за кредитним договором та стягнення пені нарахованої за період визначений статтею 258 ЦК України.

Суд касаційної інстанції переглядаючи справу в касаційному порядку, погодився з висновками суду першої та апеляційної інстанцій, указавши на правильне застосування судами норм матеріального права.

Разом з тим в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 травня 2013 року, касаційний суд скасовуючи рішення суду першої та апеляційної інстанцій, зазначив, що суди не з'ясували періоду нарахування банком штрафних санкцій та не встановили відповідності розміру нарахування строку позовної давності в один рік, визначеного статтею 258 ЦК України.

У наданій для порівняння постанові від 6 листопада 2013 року (№6-116цс13) Верховний Суд України, аналізуючи норми статті 266, частини другої статті 258 ЦК України, зробив висновок про те, що стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, а починається від дня (місяця), з якого вона нараховується, у межах строку позовної давності за основною вимогою.

Отже, суд касаційної інстанції неоднаково застосував норми статті 258 ЦК України і рішення цього суду не відповідає викладено у постанові Верховного Суду України висновку, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції статті 258 ЦК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Відповідно до статті 611 ЦК України <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_843683/ed_2015_05_14/pravo1/T030435.html?pravo=1> в разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки.

За правилами частин першої, третьої статті 549 ЦК України <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_843619/ed_2015_05_14/pravo1/T030435.html?pravo=1>)статті 549 ЦК України <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_843619/ed_2015_05_14/pravo1/T030435.html?pravo=1> неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Відповідно до частини першої статті 550 ЦК України <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_843620/ed_2015_05_14/pravo1/T030435.html?pravo=1> право на неустойку (штраф, пеню) виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання.

Таким чином, пеня - це санкція, яка нараховується від першого дня прострочення виконання зобов'язання й до того дня, доки зобов'язання не буде виконане.

Відповідно до статті 256 ЦК України <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_843297/ed_2015_05_14/pravo1/T030435.html?pravo=1> позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого права або інтересу. Тобто протягом часу дії позовної давності особа може розраховувати на примусовий захист свого цивільного права чи інтересу судом.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_843308/ed_2015_05_14/pravo1/T030435.html?pravo=1>).

Чинне цивільне законодавство передбачає два види позовної давності - загальну і спеціальну.

Загальна позовна давність установлена тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_843298/ed_2015_05_14/pravo1/T030435.html?pravo=1>).

Спеціальна позовна давність установлена законом для окремих видів вимог. Так, спеціальна позовна давність тривалістю в один рік передбачена, зокрема, для вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) (пункт 1 частини другої статті 258 ЦК України <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_843299/ed_2015_05_14/pravo1/T030435.html?pravo=1>).

Нормою частини третьої статті 267 ЦК України <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_843308/ed_2015_05_14/pravo1/T030435.html?pravo=1> встановлено, що суд застосовує позовну давність лише за заявою сторони у спорі, зробленою до ухвалення судом рішення.

Тлумачення частини третьої статті 267 ЦК України <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_843308/ed_2015_05_14/pravo1/T030435.html?pravo=1>, положення якої сформульоване з використанням обмежувальної частки «лише» (зі значенням «тільки», «виключно»), та відсутність будь-якого іншого нормативно-правового акта, який би встановлював інше правило застосування позовної давності, дає підстави стверджувати, що із цього положення виплаває безумовний висновок, відповідно до якого за відсутності заяви сторони у спорі позовна давність судом не застосовується.

Тобто ця норма встановленює суб'єктивні межі застосування позовної давності, а саме передбачає випадки, до яких позовна давність не застосовується судом у зв'язку з відсутністю відповідної заяви сторони у спорі.

Отже, як загальна, так і спеціальна позовна давність має диспозитивний, а не імперативний характер застосування.

У матеріалах справи немає заяви ОСОБА_6 про застосування строків позовної давності, поданої до винесення місцевим судом рішення, згідно з вимогами частини третьої статті 267 ЦК України <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_843308/ed_2015_05_14/pravo1/T030435.html?pravo=1>.

З огляду на основні засади цивільного права, які характеризуються загальним підходом до певної групи цивільних правовідносин, принципу рівності правового регулювання окремого виду правовідносин та виходячи з аналізу норм розділу V ЦК України <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_988/ed_2015_05_14/pravo1/T030435.html?pravo=1> «Строки та терміни. Позовна давність» у їх сукупності, можна зробити висновок про поширення норми частини третьої статті 267 ЦК України <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_843308/ed_2015_05_14/pravo1/T030435.html?pravo=1> як на загальну, так і спеціальну позовну давність.

Отже, лише за наявності заяви сторони може застосовуватися позовна давність як загальна та і спеціальна.

Таким чином, суд за власною ініціативою не має права застосувати позовну давність.

Така правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду України від 24 червня 2015 року (6-738цс15).

У наданій для порівняння ухвалі Верховного Суду України, постановленій у касаційному порядку від 3 листопада 2010 року, на яку як на приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції статті 20 Закону України «Про заставу» посилається у своїй заяві ОСОБА_6, касаційний суд, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій щодо задоволення вимог банку про дострокове повернення суми кредиту та звернення стягнення на предмет застави в рахунок погашення кредитної заборгованості, виходив з того, що звернення стягнення на заставлене майно відповідно до вимог статті 20 цього Закону здійснюється за рішенням суду, реалізація заставленого майна, на яке звернуто стягнення, провадиться державним виконавцем на підставі виконавчого листа суду або наказу господарського суду, або виконавчого напису нотаріуса в установленому порядку, якщо інше не передбачено цим Законом чи договором. При цьому суди не дали правової оцінки співмірності визначеного банком розміру заборгованості за кредитом з вартістю заставленого майна, не зазначили початкової ціни предмета забезпечувального обтяження для його подальшої реалізації на публічних торгах у порядку виконавчого провадження.

В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 липня 2014 року касаційний суд, передаючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, зазначив про те, що суди попередніх інстанції не оцінили співмірності розміру заборгованості за кредитним договором з вартістю предмета іпотеки.

В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 листопада 2013 року касаційний суд зауважив, що суд апеляційної інстанції правильно встановив, що підвищений розмір процентної ставки за користування кредитом за своєю правовою природою відносяться до неустойки, проте застосовуючи положення частини третьої статті 551 ЦК України, не визначив відповідних фактичних обставин та не зазначив мотивів, з яких він виходив, зменшуючи розмір неустойки, а також належним чином не з'ясував наявності передбачених частиною четвертою статі 559 цього Кодексу підстав для припинення поруки, у зв'язку із чим суд касаційної інстанції передав справу на новий апеляційний розгляд.

Залишаючи рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову кредитної спілки про стягнення кредитної заборгованості, касаційний суд в ухвалі Верховного Суду України від 20 травня 2009 року виходив з відсутності вини відповідача у неналежному виконанні зобов'язання за кредитним договором, який після одержання нової адреси кредитної спілки достроково погасив усю суму кредиту.

Проте у справі, яка переглядається, встановлено, що пунктами 15.7.3, 15.8, 15.9 укладеного між сторонами договору застави від 21 квітня 2006 року передбачене право банку стягнути суму кредиту шляхом звернення стягнення на заставлене майно при невиконанні умов кредитного договору, зокрема шляхом надання банку права на продаж такого майна, а саме автомобіля, з укладенням від імені позичальника договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, зі зняттям автомобіля з обліку в органах ДАІ МВС України та наданням банку всіх повноважень, необхідних для здійснення продажу вказаного предмета застави (пункти 17.10, 23 договору застави).

Отже, суди першої та апеляційної інстанцій, з якими погодився й суд касаційної інстанції, дійшли до висновку про наявність правових підстав для звернення стягнення на предмет застави у спосіб, обраний позивачем, який не суперечить ні умовам укладеного між сторонами договору застави ні вимогам чинного законодавства, з урахуванням наявності допущеної з вини відповідача заборгованості за кредитним договором та невиконання останнім вимоги банку щодо негайного погашення такої заборгованості. При цьому суди врахувавши положення частини третьої статті 549, частини третьої статті 551 ЦК України й установивши, що розмір пені не перевищує розміру збитків, стягнули пеню з розрахунку за один рік.

Обставини, на які посилається заявник, не підтвердилися.

Отже, підстави для скасування рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 8 грудня 2014 року, рішення Апеляційного суду Запорізької області від 24 березня 2015 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 квітня 2015 року відсутні.

Керуючись статтями 355, 3603 , 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

У задоволенні заяви ОСОБА_6 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 квітня 2015 року відмовити.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий В.М. Сімоненко

Судді : В.І. Гуменюк

Л.І. Охрімчук

Ю.Л. Сенін

А.Г. Ярема