П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 березня 2016 року м. Київ

Судова палата у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

головуючого Гуменюка В.І., суддів Охрімчук Л.І.,Сімоненко В.М., Сеніна Ю.Л.,Яреми А.Г., за участю представника публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» Каракоці О.Р.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» до товариства з обмеженою відповідальністю «Українське фінансове агентство «Верус» у Комінтернівському районі міста Харкова», ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_9, поданою представником ОСОБА_10, про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 квітня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Харківської області від 18 листопада 2014 року та рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 26 грудня 2013 року,

в с т а н о в и л а:

У листопаді 2013 року публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Приватбанк» (далі ‒ ПАТ «КБ «Приватбанк») звернулося до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 16 березня 2007 року закрите акціонерне товариство «Комерційний банк «Приватбанк» (далі ‒ ЗАТ «КБ «Приватбанк»), правонаступником якого є ПАТ «КБ «Приватбанк», надало ОСОБА_7 кредит у розмірі 40 тис. доларів США зі сплатою 12 % річних на строк до 15 березня 2027 року. З метою забезпечення виконання зобов'язань 16 березня 2007 року ЗАТ «КБ «Приватбанк» уклало з ОСОБА_8 та ОСОБА_9 два договори поруки. Крім того, 22 березня 2011 року банк уклав договір поруки з товариством з обмеженою відповідальністю «Українське фінансове агентство «Верус» у Комінтернівському районі міста Харкова» (далі - ТОВ «УФА «Верус»). Позичальник зобов'язань за кредитним договором не виконує, у зв'язку із чим станом на 3 вересня 2013 року утворилась заборгованість. Позивач просив стягнути на свою користь: з боржника ОСОБА_7 і поручителів ОСОБА_8, ОСОБА_9 солідарно заборгованість за кредитом, проценти й пеню, що в сумі складає 32 тис. 739 доларів США 25 центів, що за курсом Національного банку України станом на 3 вересня 2013 року складало 261 тис. 586 грн 62 коп., а також із боржника ОСОБА_7 і поручителів ТОВ «УФА «Верус», ОСОБА_8, ОСОБА_9 солідарно заборгованість за кредитним договором у розмірі 200 грн.

Рішенням Комінтернівського районного суду м. Харкова від 26 грудня 2013 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 18 листопада 2014 року, позов задоволено: стягнуто солідарно з ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 на користь ПАТ «КБ «Приватбанк» заборгованість за кредитним договором у розмірі 261 тис. 586 грн 62 коп., стягнуто солідарно з ТОВ «УФА «Верус», ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 на користь ПАТ «КБ «Приватбанк» заборгованість за кредитним договором у розмірі 200 грн, вирішено питання розподілу судових витрат.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 квітня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_9, від імені якого діє представник ОСОБА_10, відхилено, рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 26 грудня 2013 року та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 18 листопада 2014 року залишено без змін.

У липні 2015 року до Верховного Суду України звернувся ОСОБА_9, від імені якого діє представник ОСОБА_10, із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 квітня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Харківської області від 18 листопада 2014 року та рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 26 грудня 2013 року, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме частини четвертої статті 559 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), унаслідок чого ухвалено різні за змістом судові рішення в подібних правовідносинах, та на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах цих норм матеріального права.

У зв'язку із цим ОСОБА_9, від імені якого діє представник ОСОБА_10, просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 квітня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 18 листопада 2014 року та рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 26 грудня 2013 року, справу передати на розгляд до суду першої інстанції.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ПАТ «КБ «Приватбанк», дослідивши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява задоволенню не підлягає з огляду на таке.

Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

Згідно з пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

За змістом статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою перегляду справи, не підтвердилися.

Суди встановили, що 16 березня 2007 року між ЗАТ «КБ «Приватбанк», правонаступником якого є ПАТ «КБ «Приватбанк», і ОСОБА_7 укладено кредитний договір, за умовами якого позичальнику надано кредит у вигляді кредитної лінії в розмірі 40 тис. доларів США зі сплатою 12 % річних за їх користування на строк до 15 березня 2027 року.

Для забезпечення виконання кредитного договору 16 березня 2007 року ЗАТ «КБ «Приватбанк», правонаступником якого є ПАТ «КБ «Приватбанк», уклало з ОСОБА_8 та ОСОБА_9 два договори поруки.

Пунктом 4 цих договорів передбачено, що боржник і поручитель відповідають перед боржником як солідарні боржники.

Пунктом 12 цих договорів визначено, що порука за цими договорами припиняється після закінчення п'яти років з дня настання терміну повернення кредиту за кредитним договором.

22 березня 2011 року між ПАТ «КБ «Приватбанк» і ТОВ «УФА «Верус» укладено договір поруки, за умовами якого поручитель надав поруку за виконання боржником своїх зобов'язань за кредитним договором у розмірі 200 грн; поручитель і боржник відповідають перед кредитором як солідарні боржники.

Унаслідок невиконання ОСОБА_7 зобов'язань за кредитним договором та наявністю заборгованості 23 серпня 2013 року ПАТ «КБ «Приватбанк» надіслало письмові вимоги-повідомлення до ОСОБА_7, ОСОБА_8 та ОСОБА_9 про погашення простроченої заборгованості за кредитним договором протягом 5 календарних днів з дня отримання повідомлення та попередило їх про повернення суми кредиту в повному обсязі й нарахованих процентів і штрафних санкцій у разі несплати простроченої заборгованості.

11 листопада 2013 року банк пред'явив до боржника та поручителів позов про стягнення заборгованості за кредитним договором, заборгованості зі сплати процентів за його користування, пені за несвоєчасне виконання зобов'язання та штрафу.

Задовольняючи позовні вимоги ПАТ «КБ «Приватбанк», суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної й касаційної інстанцій, виходив з того, що ОСОБА_7 свої зобов'язання за кредитним договором не виконав, що призвело до виникнення заборгованості, у зв'язку із чим на підставі статей 530, 536, 553, 554, 1050, 1054 ЦК України він та поручителі несуть відповідальність за неналежне виконання зобов'язання як солідарні боржники. Кредитор звернувся до суду з позовом до поручителів у межах строку дії договорів поруки, тобто протягом шести місяців з дня, встановленого кредитором для дострокового погашення кредиту, як зазначено у частині четвертій статті 559 ЦК України.

ОСОБА_9, від імені якого діє представник ОСОБА_10, зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду більш ніж двох справ з подібним предметом спору, підставами позову, змістом позовних вимог та встановленими судом фактичними обставинами й однаковим матеріально-правововим регулюванням спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу цих судових рішень.

На підтвердження своїх вимог заявник надав рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 грудня 2014 року і 21 січня 2015 року в справах про стягнення заборгованості за кредитним договором.

У зазначених судових рішеннях, наданих заявником для порівняння, суд касаційної інстанції зробив такий правовий висновок: строк дії поруки, передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України, є не строком захисту порушеного права, а строком існування суб'єктивного права кредитора й суб'єктивного обов'язку поручителя, після закінчення якого вони припиняються. Вимогу до поручителя про виконання ним солідарного з боржником зобов'язання за договором слід пред'явити в судовому порядку в межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов'язанням (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами) або з дня, встановленого кредитором для дострокового погашення кредиту в порядку реалізації ним свого права, передбаченого частиною другою статті 1050 ЦК України, або з дня настання строку виконання основного зобов'язання (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту одноразовим платежем). Відповідно закінчення строку, установленого договором поруки, так само, як сплив шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання або одного року від дня укладення договору поруки, якщо строк основного зобов'язання не встановлено, припиняє поруку за умови, якщо кредитор протягом строку дії поруки не звернувся з позовом до поручителя.

У заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_9, від імені якого діє представник ОСОБА_10, також посилається на невідповідність ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 квітня 2015 року викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Обґрунтовуючи обставини, визначені пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України, заявник посилається на постанову Верховного Суду України від 24 вересня 2014 року (справа № 6-106цс14).

У цій постанові міститься правовий висновок про те, що за змістом частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. У разі неналежного виконання позичальником своїх зобов'язань за основним договором строк пред'явлення кредитором до поручителя вимоги про повернення отриманих у кредит коштів повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення зобов'язання згідно з такими умовами, тобто з моменту настання строку виконання зобов'язання або у зв'язку із застосуванням права на повернення кредиту достроково. За умови пред'явлення банком боржнику й поручителю вимог про дострокове виконання зобов'язання з повернення кредиту змінюється в односторонньому порядку строк виконання основного зобов'язання й порука припиняється, якщо кредитор не пред'явить вимоги до поручителя протягом шести місяців від зміненої дати виконання основного зобов'язання.

У справі, яка переглядається, умовами договорів поруки встановлено строк їх дії - до повного виконання зобов'язань за кредитним договором, при цьому також передбачено, що порука припиняється після закінчення 5 років з дня настання терміну повернення кредиту за кредитним договором (пункти 11, 12 кредитних договорів, а.с. 20, 21).

Унаслідок порушення боржником виконання зобов'язань за кредитним договором ПАТ «КБ «Приватбанк» 13 серпня 2013 року пред'явило вимогу до боржника і поручителів про дострокове повернення всієї суми кредиту й пов'язаних з ним платежів, що відповідає вимогам частини другої статті 1050 ЦК України та умовам кредитного договору й договорів поруки.

Пред'явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, сплати відсотків за його користування та пені, кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов'язання.

У разі зміни кредитором на підставі частини другої статті 1050 ЦК України строку виконання основного зобов'язання передбачений частиною четвертою статті 559 цього Кодексу шестимісячний строк підлягає обрахуванню від цієї дати.

У справі, яка переглядається, ПАТ «КБ «Приватбанк» пред'явило позов до боржника і поручителів 11 листопада 2013 року, тобто у шестимісячний строк, передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України, тому цей строк банком не пропущено, а поруку не припинено.

Таким чином у справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції правильно застосував частину четверту статті 559 ЦК України, а висновок суду касаційної інстанції відповідає правовому висновку, викладеному Верховним Судом України в постанові від 24 вересня 2014 року (справа № 6-106цс14).

За таких обставин підстави для задоволення заяви ОСОБА_9, від імені якого діє представник ОСОБА_10, та скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 квітня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Харківської області від 18 листопада 2014 року та рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 26 грудня 2013 року відсутні.

Керуючись статтями 355, 3603, 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

У задоволенні заяви ОСОБА_9, поданої представником ОСОБА_10, про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 квітня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Харківської області від 18 листопада 2014 року та рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 26 грудня 2013 року відмовити.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий В.І. Гуменюк

Судді: Л.І. Охрімчук

Ю.Л. Сенін

В.М. Сімоненко

А.Г. Ярема