ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 березня 2016 року м. Київ

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі:

головуючого Гриціва М.І., суддів:Волкова О.Ф., Кривенди О.В., Маринченка В.Л., Панталієнка П.В., Прокопенка О.Б., Терлецького О.О., за участю:

секретаря судового засідання Ключник А.Ю.,

представника позивача - ОСОБА_8, -

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_9 до управління Пенсійного фонду України у м. Ужгороді Закарпатської області (далі - управління ПФУ) про визнання протиправним рішення та зобов'язання вчинити певні дії,

встановила:

У січні 2014 року ОСОБА_9 звернулася до суду з позовом до управління ПФУ про визнання недійсним протокольного рішення від 17 грудня 2013 року № 52 про відмову у призначенні їй пенсії за вислугу років з урахуванням спеціального стажу роботи, який дає право на отримання такої пенсії, - половини строку навчання в Чернігівському юридичному технікумі (далі - Технікум) у період з 1 вересня 1989 року по 26 червня 1992 року, половину часу навчання в Національній юридичній академії України імені Ярослава Мудрого (далі - Академія) у період з 1 вересня 1993 року по 12 січня 1997 року; час роботи на посадах у Вознесенському районному відділі соціального забезпечення (далі - відділ соцзабезпечення) з 10 квітня 1992 року по 5 серпня 1993 року та державній податковій адміністрації у Берегівському районі Закарпатської області, правонаступником якої є державна податкова інспекцію у Берегівському районі Закарпатської області (далі - ДПІ) з 13 січня 1997 року по 20 серпня 2001 року.

На обґрунтування позову послалася на те, що на день закінчення навчання в Технікумі цей заклад освіти відносився до вищих навчальних закладів, а посади у відділі соцзабезпечення, яку вона обіймала після закінчення Технікуму, та в ДПІ належать до посад державних службовців.

Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області постановою від 17 лютого 2014 року позов задовольнив частково: зобов'язав управління ПФУ зарахувати до вислуги років ОСОБА_9 половину строку навчання в Технікумі - 1 рік 4 місяці 28 днів, половину строку навчання в Академії -

1 рік 8 місяців 6 днів, час роботи на посадах в ДПА з 13 січня 1997 року по

20 серпня 2001 року та провести перерахунок згідно з внесеними змінами. Рішення про зарахування половини строку навчання в Технікумі суд мотивував тим, що відповідно до статті 43 Закону Української PCP від 23 травня 1991 року № 1060-ХІІ «Про освіту» (далі - Закон № 1060-ХІІ) технікум (училище), коледж на час навчання заявниці в Технікумі відносились до вищих навчальних закладів.

Оскільки для зайняття посади у відділі соцзабезпечення достатньо середньо-спеціальної освіти, яку надає технікум, час роботи на посаді інспектора такого відділу не може зараховуватися як стаж роботи на посадах державних службовців, які займають особи з вищою юридичною освітою, що дає право на пенсію за вислугу років для прокурорів і слідчих прокуратури.

Із наведеним обґрунтуванням не погодився Львівський апеляційний адміністративний суд, який постановою від 9 жовтня 2014 року рішення суду першої інстанції скасував та ухвалив нову постанову - про задоволення позову.

Вищий адміністративний суд України постановою від 25 серпня 2015 року рішення судів попередніх інстанцій скасував та ухвалив нову постанову, якою зобов'язав управління ПФУ зарахувати ОСОБА_9 до вислуги років половину строку навчання в Академії у період з 1 вересня

1993 року по 12 січня 1997 року, стаж роботи в ДПІ з 13 січня

1997 року по 20 серпня 2001 року. У решті позовних вимог відмовив.

Зазначив, що навчання в Технікумі не зараховується до стажу роботи, що дає право на пенсію за вислугу років, адже, незважаючи на те, що за законом цей заклад відносився до вищих навчальних закладів, він не належав до тих, після навчання в яких особа може працювати в органах прокуратури. Віднесення певного часу навчання в такому закладі освіти до спеціального стажу, що дає право на пенсію за вислугу років, суперечитиме суті та юридичній природі періоду службової (трудової) діяльності прокурорів чи слідчих прокуратури через те, що до нього може бути включений час, який не був роботою з особливими умовами з вимогами та характеристики до її виконавців, з яким закон пов'язує можливість призначення пенсії за вислугу років.

У своїй заяві ОСОБА_9 просить переглянути рішення суду касаційної інстанції з підстави неоднакового застосування цим судом статті 501 Закону України від 5 січня 1991 року № 1789-XII «Про прокуратуру» (далі - Закон № 1789-XII) та статті 43 Закону № 1060-XII у подібних правовідносинах.

На підтвердження неоднакового застосування зазначених норм посилається на ухвали Вищого адміністративного суду України від 28 березня 2013 року (справа № К/991/88573/11) і 9 жовтня 2014 року (справа № К/9991/56718/12), постанову цього ж суду від 17 липня 2014 року (справа № К/9991/27078/12). У цих справах суд зобов'язав зарахувати до спеціального стажу роботи, що дає право на пенсію за вислугу років, час роботи на посаді старшого інспектора відділу соціального забезпечення районної ради народних депутатів з 7 серпня 1986 року по 1 жовтня 1989 року, а також певний час роботи на посадах державного нотаріуса та помічника голови районного суду (ухвала від 28 березня 2013 року у справі № К/991/88573/11); час роботи інспектором відділу та заступником завідувача районного відділу соціального забезпечення, а також на посадах в районних органах виконавчої влади (постанова від 17 липня 2014 року у справі № К/9991/27078/12); половину строку навчання в Сімферопольському юридичному технікумі з 24 серпня

1990 року по 1 липня 1992 року (ухвала від 9 жовтня 2014 року у справі № К/9991/56718/12).

В аспекті заявленого неоднакового правозастосування колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку про таке.

За частиною першою статті 46 Закону № 1789-XII прокурорами і слідчими можуть призначатися громадяни України, які мають вищу юридичну освіту, необхідні ділові і моральні якості.

Згідно з частиною першою статті 501 Закону № 1789-XII (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) прокурори і слідчі зі стажем роботи не менше 20 років, у тому числі зі стажем роботи на посадах прокурорів і слідчих прокуратури не менше 10 років, мають право на пенсійне забезпечення за вислугу років незалежно від віку.

За частиною п'ятою цієї статті в редакції Закону України від 12 липня 2001 року № 2663-III «Про внесення змін до Закону України «Про прокуратуру» (далі - Закон № 2663-ІІІ) до 20-річного стажу роботи, що дає право на пенсію за вислугу років, зараховується час роботи на прокурорських посадах, перелічених у статті 56 цього Закону, в тому числі у військовій прокуратурі, стажистами в органах прокуратури, слідчими, суддями, на посадах начальницького складу органів внутрішніх справ, офіцерських посадах Служби безпеки України, посадах державних службовців, які займають особи з вищою юридичною освітою, в науково-навчальних закладах Генеральної прокуратури України працівникам, яким присвоєно класні чини, на виборних посадах у державних органах, на посадах в інших організаціях, якщо працівники, що мають класні чини, були направлені туди, а потім повернулися в прокуратуру, строкова військова служба, половина строку навчання у вищих юридичних навчальних закладах <…>.

За нормативного та цільового підходу до розуміння зазначених норм право на пенсійне забезпечення за вислугу років мають громадяни України, які поряд з іншими підставами здобули і мають вищу юридичну освіту, пропрацювали на посадах прокурорів і слідчих встановлений для цього законом час або виконували роботу, співмірну з роботою на прокурорських посадах, чи займалися діяльністю, необхідною для того, щоб обійняти посаду прокурора чи слідчого, зокрема, навчалися у вищому юридичному навчальному закладі і здобули освіту, що за рівнем відповідає вищій юридичній освіті.

Поняття про те, що таке освіта, які її стандарти, структура, система, форми та рівні, які навчальні заклади за якими ознаками відносяться до вищих освітніх закладів дається в актах законодавства, що регулюють відносини у галузі навчання, виховання, професійної, наукової, загальнокультурної підготовки громадян України.

Зокрема, станом на 1 вересня 1989 року, тобто на початок навчання ОСОБА_9 в Технікумі й до червня 1991 року, за чинним на той час Законом Української РСР від 28 червня 1974 року № 2778-VIII «Про народну освіту» (далі - Закон № 2778-VIII) технікуми відносилися до середніх спеціальних навчальних закладів (стаття 49 цього Закону), а отримана в них освіта - до середньої спеціальної (стаття 51). Відповідно до статті 54 цього Закону особам, які закінчили середні спеціальні навчальні заклади, присвоювалася кваліфікація відповідно до здобутої спеціальності.

Згідно з Постановою Верховної Ради Української РСР від 4 червня 1991 року № 1144-XII «Про порядок введення в дію Закону Української РСР «Про освіту» з 26 червня 1991 року Закон № 2778-VIII втратив чинність.

За статтею 34 Закону № 1060-XII (у редакції на день набрання чинності) до вищих навчальних закладів відносилися технікум (училище), коледж, інститут, консерваторія, академія, університет та інші. За статтею 36 цього Закону випускникам вищих навчальних закладів присвоювалася кваліфікація спеціаліста з вищою освітою певного професійного спрямування або спеціальності, яка відповідно до обсягу державної освіти визначалася такими рівнями: молодший спеціаліст - забезпечували технікуми, училища, інші навчальні заклади еквівалентного рівня <...>.

У частині першій статті 42 Закону № 1060-XII (у редакції, чинній на час доповнення Закону № 1789-XII статтею 501 зі змінами, внесеними у цю статтю Законом № 2663-ІІІ) встановлено, що вища освіта забезпечує фундаментальну наукову, професійну та практичну підготовку, здобуття громадянами освітньо-кваліфікаційних рівнів відповідно до їх покликань, інтересів і здібностей <...>.

Згідно з частинами першою-третьою статті 43 цього Закону вищими закладами освіти є: технікум (училище), коледж, інститут, консерваторія, академія, університет та інші. Відповідно до статусу вищих закладів освіти встановлено чотири рівні акредитації: перший рівень - технікум, училище, інші прирівняні до них вищі заклади освіти; другий рівень - коледж, інші прирівняні до нього вищі заклади освіти; третій і четвертий рівні (залежно від наслідків акредитації) - інститут, консерваторія, академія, університет. Вищі заклади освіти здійснюють підготовку фахівців за такими освітньо-кваліфікаційними рівнями: молодший спеціаліст - забезпечують технікуми, училища, інші вищі заклади освіти першого рівня акредитації; бакалавр - забезпечують коледжі, інші вищі заклади освіти другого рівня акредитації; спеціаліст, магістр - забезпечують вищі заклади освіти третього і четвертого рівнів акредитації.

За статтею 6 Закону України від 17 січня 2002 року № 2984-ІІІ <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_743/ed_2012_10_16/pravo1/T022984.html?pravo=1> «Про вищу освіту» до структури вищої освіти входять освітні й освітньо-кваліфікаційні рівні. До освітніх рівнів віднесено неповну вищу освіту, базову вищу освіту та повну вищу освіту, до освітньо-кваліфікаційних рівнів - молодший спеціаліст, бакалавр та спеціаліст, магістр.

Аналіз наведених норм права з урахуванням ретроспективного правового регулювання відносин в галузі освіти та системного і логічного з'ясування змісту цих норм дає підстави вважати, що навчання в такому закладі освіти, як технікум, який у певному часовому вимірі відносився до середніх спеціальних закладів, а здобута в ньому освіта відповідала освітньому рівню цього закладу, а потім на підставі закону став відноситися до вищих закладів освіти, не зазнаючи при цьому змін щодо змісту, обсягу і рівня освіти та фаховості підготовки громадян, які в ньому навчалися, не можна прирівнювати до навчання у вищому навчальному закладі, а здобуті в ньому знання і спеціальність вважають такими, що відповідають вищій освіті.

Ужите в частині п'ятій статті 501 Закону № 1789-XII словосполучення «навчання у вищих юридичних навчальних закладах» слід розуміти як цілеспрямовану пізнавальну <https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%96%D0%B7%D0%BD%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F> діяльність людини з отримання знань <https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D0%BD%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F>, умінь та навичок у таких закладах вищої освіти, які спроможні їх надати. За змістом, обсягом та рівнем набуті знання та фахова підготовка мають відповідати поняттю «вища освіта», зокрема й поняттю «вища юридична освіта», за якої громадянин може обійняти посаду прокурора і слідчого або посаду державного службовця, для зайняття якої вимагається така освіта. При цьому має враховуватися тільки час навчання, затрачений на здобуття вищої юридичної освіти, за наявності якої громадянин може (міг) обійняти прокурорську посаду чи посаду слідчого прокуратури.

Як установили суди, ОСОБА_9 навчалася в Технікумі у період з

1 вересня 1989 року по 26 червня1992 року; у період з 10 квітня 1992 року по

5 серпня 1993 року працювала у відділі соцзабезпечення. Навчання в Академії проходила з 1 вересня 1993 року по 12 січня 1997 року.

Отже, виходячи зі змісту фактичних обставин справи та зумовленого ними оспореного правозастосування, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла такого правового висновку.

У розумінні частини п'ятої статті 501 Закону № 1789-XII до стажу роботи, що дає право на пенсійне забезпечення за вислугу років, належить зараховувати половину строку навчання в тих вищих юридичних навчальних закладах, які за змістом, обсягом та рівнем знань забезпечують надання вищої освіти. Навчання в юридичному технікумі не відноситься до такого процесу отримання знань, позаяк цей заклад не забезпечує надання знань та фахової підготовки, що відповідає рівню вищої юридичної освіти.

За таких обставин у справі, що розглядається, суд касаційної інстанції правильно застосував норми матеріального права, у зв'язку з чим підстав для задоволення заяви ОСОБА_9 немає.

Керуючись статтями 241, 242, 244 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

У задоволенні заяви ОСОБА_9 відмовити.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий М.І. Гриців Судді: О.Ф. ВолковО.В. Кривенда В.Л. МаринченкоП.В. Панталієнко О.Б. ПрокопенкоО.О. Терлецький