ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 вересня 2016 року м. Київ

Судова палата у цивільних справах

Верховного Суду України у складі:

головуючогоСімоненко В.М.,суддів:Гуменюка В.І.,Охрімчук Л.І.,Яреми А.Г.Лященко Н.П.,Романюка Я.М.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_3 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 жовтня 2015 року,

в с т а н о в и л а :

У жовтні 2014 року публічне акціонерне товариство «Дельта Банк», (далі - ПАТ «Дельта Банк») звернулося до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 22 листопада 2007 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Український промисловий банк» та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір, згідно умов якого банк надав позичальнику кредитні кошти у розмірі 50 тис. доларів США зі сплатою 11,80 % річних та кінцевим терміном повернення до 12 листопада 2038 року.

З метою забезпечення виконання кредитних зобов'язань цього ж дня між ТОВ «Український промисловий банк», ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено окремі договори поруки.

ПАТ «Дельта Банк» набуло права вимоги по кредитному договору від 22.11.2007 року на підставі договору про передачу активів та кредитних зобов'язань, укладеного 30 червня 2010 року між ПАТ «Дельта Банк», ТОВ «Український промисловий банк» та Національним банком України.

Посилаючись на зазначені обставини та невиконання ОСОБА_1 зобов'язань за кредитним договором, ПАТ «Дельта Банк» просило, з урахуванням уточнень позовних вимог, стягнути з відповідачів солідарно на користь банку заборгованість станом на 28 листопада 2014 року 655 тис. 552 грн 76 коп., з яких: заборгованість за кредитом в розмірі 40 тис. 486 доларів США, що згідно із офіційним курсом НБУ становить 42 тис. 179 грн 68 коп.; заборгованість за процентами в розмірі 2 тис. 818 доларів США 20 центів, що згідно із офіційним курсом НБУ становить 42 тис. 179 грн 68 коп.; заборгованість за комісією в розмірі 7 тис. 423 грн 78 коп.

Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 6 квітня 2015 року позов Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» задоволено повністю.

Рішенням Апеляційного суду Рівненської області від 26 травня 2015 року рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 6 квітня 2015 року в частині солідарного стягнення заборгованості за кредитним договором з боржника і поручителів скасовано та стягнуто з позичальника ОСОБА_1 солідарно з кожним з поручителів на користь позивача заборгованість за кредитним договором станом на 28 листопада 2014 року в розмірі 655 тис. 552 грн 76 коп., з яких: заборгованість за кредитом в розмірі 40 тис. 486 доларів США, що згідно із офіційним курсом НБУ становить 42 тис. 179 грн 68 коп.; заборгованість за процентами в розмірі 2 тис. 818 доларів США 20 центів, що згідно із офіційним курсом НБУ становить 42 тис. 179 грн 68 коп.; заборгованість за комісією в розмірі 7 тис. 423 грн 78 коп.

У решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 жовтня 2015 року рішення Апеляційного суду Рівненської області від 26 травня 2015 року залишено без змін.

У лютому 2016 року ОСОБА_3 звернувся до Верховного Суду України про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 жовтня 2015 року і просить скасувати ухвалені у справі судові рішення й постановити нове рішення про відмову в позові, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних й тих самих норм матеріального права, а саме частини десятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та призвело до невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, зокрема частини четвертої статті 559 ЦК України.

На підтвердження підстави подання заяви про перегляд судових рішень заявник посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 жовтня і 21 лютого 2013 року, 25 листопада 2015 року, 30 квітня 2010 року та постанови Верховного Суду України від 23 грудня 2015 року та від 17 вересня 2014 року.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню частково з наступних підстав.

Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (надалі - ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

Згідно зі статтею 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Під час розгляду справи суди встановили, що 22 листопада 2007 року між ТОВ «Український промисловий банк» та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір, за умовами якого банк надав позичальнику кредитні кошти у розмірі 50 тис. доларів США зі сплатою 10,80% річних та кінцевим терміном повернення до 12 листопада 2038 року на придбання нерухомості.

Одночасно з кредитним договором з метою забезпечення належного виконання зобов'язань 22 листопада 2007 року ТОВ «Український промисловий банк» уклав договори поруки з ОСОБА_2 та ОСОБА_3, які діють до повного виконання зобов'язань за кредитним договором.

На підставі договору про передачу активів та кредитних зобов'язань, укладеного 30 червня 2010 року між ПАТ «Дельта Банк», ТОВ «Український промисловий банк» та Національним Банком України ПАТ «Дельта Банк» набуло права вимоги за вказаним кредитним договором.

Унаслідок невиконання ОСОБА_1 належним чином зобов'язань за кредитним договором, позивач у серпні 2014 року направив кожному відповідачу окремо досудову вимогу про погашення простроченої (поточної) заборгованості в сумі 3 тис. 21 долар США 9 центів та 4тис. 395 грн 30 коп., яка виникла станом на 05 серпня 2014 року. Також у вимозі банк зазначив, що у разі незадоволення претензії банк звернеться до суду з вимогою про стягнення загальної суми заборгованості у розмірі 42тис. 773 доларів США 9 центів та 5 тис. грн. 16 коп.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову у повному обсязі та дійшовши висновку про відсутність з боку банку порушень порядку стягнення заборгованості за кредитним договором, суд першої інстанції виходив з того, що між сторонами укладено кредитний договір на придбання нерухомості, а тому порядок повідомлення банком про дострокове погашення заборгованості за кредитним договором дотримано.

Доводів відповідачів щодо укладення споживчого кредиту судом не обговорено.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позову, апеляційний суд погодився з правовою оцінкою правовідносин, що виникли між сторонами при укладенні та виконанні кредитного договору, однак зазначив, що оскільки з поручителями укладені окремі договори поруки, то вони не несуть солідарної відповідальності між собою.

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ погодився з висновком судів попередніх інстанції.

Разом з тим у наданих заявником для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 жовтня і 21 лютого 2013 року, від 25 листопада 2015 року, від 30 квітня 2010 року, суд установивши, що між кредитором та позичальником були укладені договори споживчого кредиту, зазначив про відсутність підстав для дострокового стягнення споживчого кредиту через невиконання банком вимог частини десятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» щодо направлення попередження позичальнику про дострокове повернення коштів, строк повернення яких не настав.

Отже, існує неоднакове застосування судами положень частини 10 статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів».

Вирішуючи питання про наявність неоднакового застосування положень частини четвертої статті 559 ЦК України Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову в повному обсязі, у тому числі про задоволення позову про стягнення заборгованості з поручителів, суд виходив з того, що поручитель повинен відповідати за порушення боржником умов договору в повному обсязі протягом усього строку дії договору без урахування строку пред'явлення до нього вимоги.

Разом з тим у постановах від 23 грудня 2015 року та 17 вересня 2014 року Верховний Суд України дійшов висновків, що у випадку пред'явлення вимоги до поручителя більш ніж через шість місяців після настання строку для виконання певної частини основного зобов'язання, у вигляді періодичних платежів, порука припиняється зі спливом строку пред'явлення вимоги до поручителя, який вираховується по кожному платежу окремо.

Відтак, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах положень частини четвертої статті 559 ЦК України.

Усуваючи розбіжності щодо застосування норм матеріального права Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з наступного.

Відповідно до положень статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом (частини перша та четверта статті 1054 ЦК України) та Законом України «Про захист прав споживачів».

За частиною першою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» в редакції, яка діяла на час укладення договору, між кредитодавцем та споживачем укладається договір про надання споживчого кредиту, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов'язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов'язується повернути їх разом з нарахованими відсотками. Пунктом 23 частини 1 статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, яка діяла на час виникнення правовідносин, визначено, що споживчий кредит - це кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції.

З 16 жовтня 2011 року діє нова редакція статті 11, відповідно до якої надання (отримання) споживчих кредитів в іноземній валюті на території України забороняється.

Отже, Законом України «Про захист прав споживачів» регулюються кредитні відносини між банком та споживачем щодо надання кредитних коштів на споживчі потреби, а з 16 жовтня 2011 року забороняється надання споживчого кредиту в іноземній валюті.

Задоволення споживчих потреб людини здійснюється шляхом отримання нею споживчих благ, які мають на меті задоволення її потреб на забезпечення життя, здоров'я та життєдіяльності, зокрема придбання товарів широкого вжитку і тривалого користування, транспортних засобів, на нагальні потреби: лікування, навчання, весілля, народження дитини, непередбачені обставини тощо.

Засобом задоволення тих чи інших споживчих потреб людини виступають споживчі блага. Це товари та послуги індивідуального або виробничого призначення, що використовуються для задоволення особистих економічних та побутових потреб окремих людей. Споживчі блага можуть бути як матеріальними потребами (товари) так и нематеріальними (послуги).

Споживчій кредит надається кредитором фізичним особам на придбання споживчих товарів або послуг, однак конкретні ознаки такого кредиту законодавцем не встановлено, за винятком надання споживчого кредиту в іноземній валюті з 16 жовтня 2011 року.

А відтак, визначити правову природу кредитних правовідносин щодо наявності в них ознак споживчого кредиту повинен суд при розгляді спору, який випливає з зазначених правовідносин.

При цьому законодавець встановлює спеціальний порядок стягнення як поточної заборгованості, так і дострокового стягнення заборгованості за споживчим кредитом (стаття 11 Закону України «Про захист прав споживачів»).

За положеннями пункту 10 статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», якщо кредитодавець згідно з договором про надання споживчого кредиту одержує внаслідок порушення споживачем умов договору право на вимогу повернення споживчого кредиту, строк виплати якого ще не настав, або на вилучення продукції чи застосування іншої санкції, він може використати таке право лише у разі: затримання сплати частини кредиту та/або відсотків щонайменше на один календарний місяць; або перевищення сумою заборгованості суми кредиту більш як на десять відсотків; або несплати споживачем більше однієї виплати, яка перевищує п'ять відсотків суми кредиту; або іншого істотного порушення умов договору про надання споживчого кредиту.

Якщо кредитодавець на основі умов договору про надання споживчого кредиту вимагає здійснення внесків, строк сплати яких не настав, або повернення споживчого кредиту, такі внески або повернення споживчого кредиту можуть бути здійснені споживачем протягом тридцяти календарних днів з дати одержання повідомлення про таку вимогу від кредитодавця. Якщо протягом цього періоду споживач усуне порушення умов договору про надання споживчого кредиту, вимога кредитодавця втрачає чинність.

За своїм змістом частина десята статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» є нормою, що встановлює особливий порядок врегулювання вимог кредитодавця у разі неналежного виконання умов договору споживчого кредиту, що відрізняється від задоволення вимог кредитора за договором банківського кредиту, на який положення законодавства про захист прав споживачів не поширюються.

Отже, визначаючи зміст правовідносин, які виникли між сторонами кредитного договору, суди повинні встановити: на які потреби було надано кредит, чи здійснювалось кредитування з метою задоволення боржником особистих економічних та побутових потреб та чи використано цей кредит на зазначені потреби. Установивши, що кредитування здійснювалось на споживчі потреби суд повинен застосувати до встановлених правовідносин законодавство щодо захисту прав споживачів.

У даній справі судами встановлено, що між позичальником та банком виникли кредитні відносини, однак судами не з'ясовано на які потреби було видано кредит, чи є цей кредит споживчим, а отже які права та обов'язки виникли між сторонами при укладенні та виконанні умов зазначеного кредитного договору.

Вирішуючи питання про невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах частини четвертої статті 559 ЦК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з наступного.

Частиною першою статті 553 ЦК України встановлено, що поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником.

У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.

Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки (частини перша, друга статті 554 ЦК України).

За змістом частини четвертої стаття 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя.

Порука - це строкове зобов'язання, і незалежно від установлення строку її дії договором чи законом сплив цього строку припиняє суб'єктивне право кредитора.

Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК України).

Разом з тим з настанням певної події, яка має юридичне значення, законодавець пов'язує термін, що визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (статті 251, 252 ЦК України).

Таким чином, умови договору поруки про його дію до повного припинення зобов'язань боржника не означають, що цим договором установлено строк припинення поруки в розумінні статті 251 ЦК України, тому в цьому випадку підлягають застосуванню норми частини четвертої статті 559 цього Кодексу.

Суди встановили, що позичальник зобов'язався перед банком сплачувати платежі за цим договором частинами (щомісячними платежами) згідно з графіком платежів.

Отже, разом з установленням строку дії кредитного договору сторони встановили й строки виконання боржником окремих зобов'язань (внесення щомісячних платежів), що входять до змісту зобов'язання, яке виникло на основі договору.

Строк виконання боржником кожного щомісячного зобов'язання згідно з частиною третьою стаття 254 ЦК України спливає у відповідне число останнього місяця строку.

Якщо умовами кредитного договору кредиту передбачені окремі самостійні зобов'язання боржника про повернення боргу щомісяця частинами та встановлено самостійну відповідальність боржника за невиконання цього обов'язку, то в разі неналежного виконання позичальником цих зобов'язань позовна давність за вимогами кредитора до нього про повернення заборгованих коштів повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу.

Оскільки відповідно до статті 554 ЦК України поручитель відповідає перед кредитором у тому самому обсязі, що й боржник, то зазначені правила (з урахуванням положень частини четвертої статті 559 цього Кодексу) повинні застосовуватись і до поручителя.

Таким чином, слід дійти висновку про те, що у разі неналежного виконання боржником зобов'язань за кредитним договором передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України строк пред'явлення кредитором вимог до поручителя про повернення боргових сум, погашення яких згідно з умовами договору визначено періодичними платежами, повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу.

У разі пред'явлення банком вимог до поручителя більш ніж через шість місяців після настання строку для виконання відповідної частини основного зобов'язання в силу положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних щомісячних зобов'язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку.

Крім того, при застосуванні частини четвертої статті 559 ЦК України слід ураховувати, що строк поруки відноситься до преклюзивних строків.

Отже, виходячи з положень частини четвертої статті 559 ЦК України вимога до поручителя про виконання ним солідарного з боржником зобов'язання за договором повинна бути пред'явлена у судовому порядку в межах строку дії договору поруки, або протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов'язанням (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами), або з дня, встановленого кредитором для дострокового погашення кредиту в порядку реалізації ним свого права, передбаченого частиною другою статті 1050 ЦК України, або з дня настання строку виконання основного зобов'язання (у разі, якщо кредит повинен бути погашений одноразовим платежем).

Судом зазначені вимоги закону залишені поза увагою, питання про застосування положень частини четвертої статті 559 ЦК України, у тому числі з урахуванням фактичного погашення чергових платежів боржником, не вирішено.

Відповідно до статті 3602 ЦПК України Верховний Суд України розглядає справи за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а відтак не може встановлювати обставин справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.

Допущені судами порушення не дозволяють Верховному Суду України прийняти рішення по суті спору.

Враховуючи викладене, заява про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 жовтня 2013 року підлягає задоволенню частково, а судові рішення, ухвалені у справі підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, частиною першою статті 3602, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

Заяву ОСОБА_3 задовольнити частково.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 жовтня 2015 року, рішення Апеляційного суду Рівненської області від 26 травня 2015 року та рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 6 квітня 2015 року скасувати, передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий В.М. Сімоненко

Судді: В.І. Гуменюк

Н.П. Лященко

Л.І. Охрімчук

Я.М. Романюк

А.Г. Ярема