П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

13 квітня 2016 року м. Київ

Судова палата у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

головуючого суддів: Сімоненко В.М., Гуменюка В.І., Лященко Н.П.,Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом прокурора Личаківського району м. Львова в інтересах держави в особі Львівської міської ради до ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, треті особи: ОСОБА_10, ОСОБА_11, обласне комунальне підприємство Львівської обласної ради «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки», Личаківська районна адміністрація Львівської міської ради, про визнання недійсним свідоцтва про право власності на квартиру, скасування реєстрації права власності за заявою ОСОБА_8 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня 2015 року,

в с т а н о в и л а :

У квітні 2010 року прокурор Личаківського району м. Львова звернувся до суду в інтересах держави в особі Львівської міської ради з позовом до ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 про визнання недійсним свідоцтва про право власності на квартиру, скасування реєстрації права власності.

Позивач зазначав, що вироком Личаківського районного суду м. Львова від 10 липня 2009 року ОСОБА_12 та ОСОБА_7 визнано винними у вчиненні злочинів, передбачених статтею 185 <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_958/ed_2015_04_07/pravo1/T012341.html?pravo=1>, частиною четвертою статті 190 <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_1010/ed_2015_04_07/pravo1/T012341.html?pravo=1>, частиною третьою статті 28 <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_107/ed_2015_04_07/pravo1/T012341.html?pravo=1>, частиною третьою статті <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_13/ed_2015_04_07/pravo1/T012341.html?pravo=1>, статтею 357 <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_1900/ed_2015_04_07/pravo1/T012341.html?pravo=1>, частиною третьою статті 28 <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_107/ed_2015_04_07/pravo1/T012341.html?pravo=1>, частиною другою статті 358 <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_909834/ed_2015_04_07/pravo1/T012341.html?pravo=1>, частиною третьою статті 28 <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_107/ed_2015_04_07/pravo1/T012341.html?pravo=1>, частиною третьою статті -358 Кримінального кодексу України (далі КК України <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_909834/ed_2015_04_07/pravo1/T012341.html?pravo=1>). Цим вироком установлено, що шляхом вчинення шахрайських дій вони заволоділи квартирою АДРЕСА_1, оформивши право власності на квартиру за ОСОБА_7, яка в подальшому продала цю квартиру ОСОБА_8

Посилаючись на викладене та вважаючи, що правочини відносно квартири є нікчемними, уточнивши позовні вимоги у процесі розгляду справи, прокурор просив суд визнати недійсною з моменту її вчинення та скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_8 на вказану квартиру, яка здійснена 5 липня 2006 року обласним комунальним підприємством Львівської обласної ради «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» (далі - ОКП «БТІ»); визнати незаконним та скасувати розпорядження Личаківської районної адміністрації Львівської міської ради від 27 червня 2006 року в частині передачі цієї квартири у власність ОСОБА_7; визнати недійсним свідоцтво про право власності на квартиру від 27 червня 2006 року, згідно з яким зазначена квартира належить ОСОБА_7; визнати недійсною з моменту її вчинення та скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_7 на спірну квартиру, яка здійснена 29 червня 2006 року ОКП «БТІ».

Суди розглядали справу неодноразово.

Личаківський районний суд м. Львова рішенням від 24 вересня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 26 лютого 2015 року, позовні вимоги прокурора Личаківського району м. Львова задовольнив: визнав недійсною з моменту її вчинення та скасував державну реєстрацію права власності ОСОБА_8 на квартиру АДРЕСА_1 яка здійснена 5 липня 2006 року ОКП «БТІ»; визнав незаконним та скасував розпорядження Личаківської районної адміністрації Львівської міської ради від 27 червня 2006 року в частині передачі зазначеної квартири у власність ОСОБА_7; визнав недійсним свідоцтво про право власності на цю квартиру від 27 червня 2006 року, за яким вона належить ОСОБА_7; визнав недійсною з моменту її вчинення та скасував державну реєстрацію права власності ОСОБА_7 на вказану квартиру, яка здійснена 29 червня 2006 року ОКП «БТІ».

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 27 квітня 2015 року відмовив ОСОБА_8 у відкритті касаційного провадження у справі за вказаним позовом з підстави, передбаченої пунктом п'ятим частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня 2015 року ОСОБА_8 просить скасувати це судове рішення та направити справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції статті 228 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

На обґрунтування заяви ОСОБА_8 надала копії ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 жовтня 2011 року, 4 лютого і 13 листопада 2013 року, 11 лютого 2015 року та рішення колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 грудня 2011 року.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_8 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що згідно з вироком Личаківського районного суду м. Львова від 10 липня 2009 року ОСОБА_12 і ОСОБА_7 шляхом вчинення шахрайських дій, у тому числі й щодо приватизації, заволоділи квартирою АДРЕСА_1, а квартиронаймачем - ОСОБА_10, оформивши право власності на цю квартиру на ОСОБА_7

20 червня 2006 року ОСОБА_7 надала довіреність на продаж цієї квартири ОСОБА_11, яка 3 липня 2006 року уклала договір купівлі-продажу вказаної квартири з ОСОБА_8, що згодом зареєструвала право власності на квартиру та отримала відповідне свідоцтво.

Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог прокурора, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, установивши, що, за вироком суду ОСОБА_12 і ОСОБА_7 шляхом вчинення шахрайських дій заволоділи спірною квартирою, яку згодом відчужили, дійшов висновку про те, що такими діями ОСОБА_7 порушила публічний порядок, тому правочини щодо відчуження цієї квартири на підставі частин першої, другої статті 228 ЦК України є нікчемними.

Разом з тим у судових рішеннях колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, наданих заявником для порівняння, суд касаційної інстанції дійшов таких висновків:

у рішенні від 14 грудня 2011 року суд зазначив, що зміст спірного договору купівлі-продажу квартири не свідчить про його нікчемність з передбачених статтею 228 ЦК України підстав у зв'язку з тим, що позивач не довів факту порушення цим договором публічного порядку; не спростував права продажу спірної квартири відповідачем, який раніше уклав з позивачем попередній договір щодо купівлі-продажу цієї квартири, проте не уклав основного договору;

в ухвалі від 13 листопада 2013 року касаційний суд скасував судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції з огляду на те, що суди не встановили усіх фактичних обставин, які мають значення правильного вирішення справи, зокрема не звернули уваги на те, що при розгляді справ про визнання правочинів недійсними перевіряється додержання вимог закону саме в момент учинення правочину сторонами, у зв'язку із чим не з'ясували, чи набрало законної сили рішення суду про визнання права власності на самочинне будівництво на момент учинення правочину, яким цей об'єкт було відчужено, та чи мали сторони намір при укладенні договору купівлі-продажу порушити публічний порядок;

в ухвалі від 11 лютого 2015 року суд погодився з висновком апеляційного суду про те, що оскільки відповідач не був стороною спору в іншій справі про визнання недійсним свідоцтва про право власності на квартиру, у якому суд установив на підставі статей 215, 228 ЦК України обставину нікчемності договору купівлі-продажу квартири, стороною якого був відповідач (позов був пред'явлений до районної державної адміністрації), то нікчемність цього договору підлягала доказуванню.

Отже порівняння наведених судових рішень із судовим рішенням, яке переглядається, не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з тотожними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим застосуванням норм матеріального права у спірних правовідносинах дійшов протилежних висновків щодо заявлених вимог, оскільки у справі, яка переглядається, та у справах, за результатами розгляду яких ухвалено надані для порівняння судові рішення, наявні різні фактичні обставини.

Разом з тим, в інших ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, наданих заявником для порівняння, суд касаційної інстанції дійшов таких висновків:

в ухвалі від 5 жовтня 2011 року суд скасував судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки суди, установивши, що свідоцтво про право власності на спірне нежиле приміщення є підробленим, дійшли помилкового висновку про визнання договорів купівлі-продажу цього нежилого приміщення недійсними, застосувавши до спірних правовідносин статті 215, 216, 288 ЦК України, що не підлягали застосуванню;

в ухвалі від 4 лютого 2013 року суд зазначив про те, що згідно з пунктом 18 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» правочинами, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок, визначений статтею 228 ЦК України, вважаються: 1) правочини, спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина; 2) правочини, спрямовані на знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. При кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК потрібно враховувати вину, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо.

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 228 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права у подібних правовідносинах, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Статтею 228 ЦК України визначено правові наслідки вчинення правочинів, що порушують публічний порядок, вважаються серйозними порушеннями законодавства, мають антисоціальний характер і посягають на істотні громадські та державні (публічні) інтереси, та встановлено перелік правочинів, які є нікчемними та порушують публічний порядок.

Відповідно до цієї статті, по-перше, правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним; по-друге, правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Виділяючи правочин, що порушує публічний порядок, як окремий вид нікчемних правочинів, ЦК України виходить зі змісту самої протиправної дії та небезпеки її для інтересів держави і суспільства загалом, а також значимості порушених інтересів внаслідок вчинення такого правочину.

При цьому категорія публічного порядку застосовується не до будь-яких правовідносин у державі, а лише щодо суттєвих основ правопорядку.

З огляду на зазначене, можна зробити висновок, що публічний порядок - це публічно-правові відносини, які мають імперативний характер і визначають основи суспільного ладу держави.

Отже, положеннями статті 228 ЦК України визначено перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок.

Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо.

Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об'єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не вважаються такими, що порушують публічний порядок.

При кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК потрібно враховувати вину, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо.

У справі, яка переглядається, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, визнав недійсною та скасував державну реєстрацію права власності ОСОБА_8 на спірну квартиру, розпорядження районної адміністрації в частині передачі цієї квартири у власність ОСОБА_7, державну реєстрацію права власності ОСОБА_7 на цю квартиру та визнав недійсним свідоцтво про право власності останньої на спірну квартиру.

При цьому суд вважав, що вказані правочини є нікчемними в силу положень статті 228 ЦК України з огляду на те, що ОСОБА_12 і ОСОБА_7 шляхом вчинення шахрайських дій, у тому числі й щодо приватизації, заволоділи спірною квартирою, що встановлено вироком суду, тобто такими діями вони порушили публічний порядок. Тому правочин щодо подальшого відчуження квартири (договір купівлі-продажу) є нікчемним. Відповідно до частини першої статті 236 ЦК України ці правочини є недійсними.

Однак, суди залишили поза увагою, що розпорядження районної адміністрації щодо передачі квартири у власність, державна реєстрація права власності на квартиру та свідоцтво про право власності на неї є правочинами, які вчинено з порушенням Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» з огляду на встановлені вироком суду обставини відносно шахрайських дій відповідних осіб щодо приватизації спірної квартири.

Договір купівлі-продажу цієї квартири, на підставі якого було здійснено державну реєстрацію права власності, скасовану судом, є самостійним цивільно-правовим договором, зміст якого полягає в передачі продавцем майна покупцеві зі сплатою останнім певної грошової суми. Предметом цього договору є квартира, яка перебувала у власності продавця на момент укладення договору. Суд установив, що цей договір укладено за наявності умислу щодо настання протиправних наслідків лише з боку однієї зі сторін - продавця; покупець за договором є добросовісним набувачем.

Таким чином, спірні правочини не посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, не спрямовані на порушення публічного порядку, а відтак не є такими, що порушують публічний порядок.

Відповідно до частини першої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину суд має встановити, зокрема, з яких підстав заявлені позовні вимоги та чи наявні правові підстави його недійсності.

У справі, яка переглядається, суди дійшли помилкового висновку, що спірні правочини є такими, що порушують публічний порядок, у зв'язку із чим визнали їх недійсними, не з'ясувавши, чи є правові підстави для застосування положень статті 228 ЦК України до спірних правовідносин, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі.

Загальні вимоги процесуального права, закріплені у статтях 57-60, 131-132, 137, 177, 179, 185, 194, 212-215 ЦПК України, визначають обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, якими суд керувався при вирішенні позову.

Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо.

Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.

Відсутність процесуальної можливості з'ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України.

Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603 , частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

Заяву ОСОБА_8 задовольнити частково.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 26 лютого 2015 року та рішення Личаківського районного суду м. Львова від 24 вересня 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

Головуючий В.М. Сімоненко

Судді: В.І. Гуменюк

Н.П. Лященко

Л.І. Охрімчук

Я.М. Романюк

А.Г. Ярема