П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 жовтня 2016 року м. Київ

Судова палата у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

головуючого Лященко Н.П., суддів:Гуменюка В.І.,Романюка Я.М., Охрімчук Л.І.,Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7, третя особа - ОСОБА_8, про поділ майна подружжя та визнання права власності та зустрічним позовом ОСОБА_7 до ОСОБА_6 про визнання права особистої приватної власності на майно за заявою ОСОБА_7 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 червня 2015 року,

в с т а н о в и л а:

У листопаді 2013 року ОСОБА_6 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_7 про поділ майна подружжя.

Позивачка зазначала, що перебувала в шлюбі з відповідачем з 2002 по 2012 рік. Від шлюбу вони мають двох неповнолітніх дочок, 2004 та 2007 року народження.

Під час шлюбу, 19 листопада 2004 року, за спільні кошти вони придбали 34/100 частини домоволодіння АДРЕСА_1

Посилаючись на те, що після розірвання шлюбу з відповідачем останній добровільно не бажає визнати її право на частину домоволодіння, придбаного ними в період шлюбу, позивачка просила провести поділ майна, збільшивши її частку у праві спільної сумісної власності до 2/3 частин у зв'язку з перебуванням на її утриманні неповнолітніх дітей, та визнати за нею право власності на 34/150 частини домоволодіння, а за відповідачем на 17/150 частин.

У лютому 2014 року ОСОБА_7 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_6, у якому просив визнати за ним право особистої приватної власності на 34/100 частини спірного домоволодіння, оскільки це майно було придбане ним 19 листопада 2004 року за особисті кошти, отримані від продажу 15 листопада 2004 року квартири АДРЕСА_2, співвласником якої він був разом з матір'ю та сестрою, і в якій проживав до одруження з ОСОБА_6

Рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 22 квітня 2014 року позовні вимоги ОСОБА_6 задоволено частково: проведено поділ спільного сумісного майна подружжя, визнано за кожним із них право власності на Ѕ частину спірного будинковолодіння, визнано за ОСОБА_6 право власності на 34/200 частини вказаного домоволодіння; стягнуто з ОСОБА_7 на користь ОСОБА_6 483 грн судових витрат. У задоволенні решти позовних вимог ОСОБА_6 відмовлено. У задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_7 відмовлено.

Додатковим рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 22 вересня 2014 року змінено частку ОСОБА_7 з 34/100 на 34/200 частини, визнано за ним право власності на 34/200 частини спірного домоволодіння.

Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 25 лютого 2015 року рішення суду першої інстанції та додаткове рішення цього ж суду в частині визначення розмірів часток у спільному майні подружжя та в частині визначених кожному частин у праві власності на будинковолодіння змінено: визнано за ОСОБА_7 право особистої власності на 29/100 частин будинковолодіння, а за ОСОБА_6 - на 5/100 частин. В іншій частині рішення та додаткове рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 червня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_7 відхилено; касаційну скаргу ОСОБА_6 задоволено: рішення апеляційного суду скасовано, рішення суду першої інстанції та додаткове рішення цього ж суду залишено в силі.

У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_7 порушує питання про скасування рішення суду касаційної інстанції та ухвалення нового рішення про задоволення зустрічних його позовних вимог з передбачених пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статей 57, 60 Сімейного кодексу України (далі - СК України) та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_7 посилається на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 лютого 2016 року та постанови Верховного Суду України від 25 листопада, 16 грудня 2015 року.

Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

За положеннями пункту 1 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що з 23 листопада 2002 року ОСОБА_7 та ОСОБА_6 перебували в зареєстрованому шлюбі, який рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 19 липня 2012 року було розірвано.

15 листопада 2004 року ОСОБА_7, його мати та сестра продали належну їм на праві власності квартиру за 20 тис. 90 грн. і кожен з них отримав по 6 тис. 697 грн.

19 листопада 2004 року ОСОБА_7 уклав з ОСОБА_9 договір купівлі-продажу 34/100 частин домоволодіння АДРЕСА_1 Згідно з пунктом 3 цього договору продаж 34/100 частин домоволодіння вчинено за 9 тис. 598 грн.

Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_6 щодо визначення розміру часток у спільному майні подружжя, суд першої інстанції, з висновками якого й погодився суд касаційної інстанції, виходив з того, що спірне майно було придбано колишнім подружжям у період шлюбу, а тому воно є спільною сумісною власністю; відмовляючи в задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_7, суд виходив з недоведеності заявлених ним позовних вимог.

Змінюючи рішення суду першої інстанції в частині визначення розміру часток сторін у спільному майні подружжя, суд апеляційної інстанції виходив з того, що ОСОБА_7, його мати та сестра продали належну їм на праві власності квартиру за 20 тис. 90 грн і кожен з них отримав по 6 тис. 697 грн, а отримані кошти ОСОБА_7 використав для придбання 34/100 частин спірного домоволодіння, тому його особистою приватною власністю є 24/100 частин вказаного домоволодіння, а решта 10/100 частин є спільним сумісним майном подружжя.

Разом з тим у постановах Верховного Суду України від 25 листопада та 16 грудня 2015 року, наданих заявником для підтвердження невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у них висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, та в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 лютого 2016 року, наданій заявником як приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, міститься висновок суду про те, що належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи статтю 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права (статей 57 та 60 СК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Норми статей 57, 60 СК України встановлюють загальні принципи нормативно-правового регулювання відносин подружжя щодо належного їм майна, згідно з якими майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Майно, набуте кожним з подружжя до шлюбу, є особистою приватною власністю кожного з них.

Зокрема, відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею (ним) за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.

Отже, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

У зв'язку з викладеним у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя це майно не може вважатися об'єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.

Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не можна вважати безумовною підставою для віднесення такого майна до об'єктів права спільної сумісної власності подружжя.

Дослідивши та надавши оцінку іншим, крім договору купівлі-продажу 34/100 частин спірного домоволодіння від 19 листопада 2004 року, доказам, зокрема договору купівлі-продажу 49/100 частини квартири від 15 листопада 2004 року за 20 тис. 90 грн, яка належала на праві власності ОСОБА_7, його матері та сестрі, а кожен з них отримав від продажу по 6 тис. 697 грн, вказану грошову суму ОСОБА_7 вклав у придбання 34/100 частин спірного домоволодіння, суд апеляційної інстанції, застосовуючи норми статей 57, 60 СК України, дійшов обґрунтованого висновку, що особистою приватною власністю ОСОБА_7 є 24/100 частини спірного домоволодіння, а решта 10/100 частин є спільною сумісною власністю подружжя.

Скасовуючи рішення суду апеляційної інстанції, суд касаційної інстанції припустився помилки в застосуванні зазначених правових норм, удавшись до переоцінки доказів при визначені часток кожного з подружжя у спільній сумісній власності.

Відповідно до статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.

Ураховуючи викладене, постановлене в справі судове рішення касаційної інстанції підлягає скасуванню, а рішення суду апеляційної інстанції - залишенню в силі.

Керуючись статтею 3603 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

Заяву ОСОБА_7 задовольнити частково.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 червня 2015 року скасувати, рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 25 лютого 2015 року залишити в силі.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк В.М. Сімоненко