ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 жовтня 2016 року м. Київ

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі:

головуючого Прокопенка О.Б.,

суддів: Волкова О.Ф., Гриціва М.І., Кривенди О.В., −

розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом селянського (фермерського) господарства «Надія» (далі - Господарство) до Головного управління Держземагентства у Полтавській області (далі - Держземагентство), третя особа - ОСОБА_1, про визнання дій неправомірними, визнання протиправним та скасування наказу,

в с т а н о в и л а:

У листопаді 2014 року Господарство звернулося до суду з позовом до Держземагентства, в якому просило визнати неправомірним та скасувати наказ відповідача про надання ОСОБА_1 дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки сільськогосподарського призначення державної власності площею 60,7 га, що знаходиться на території Литвяківської сільської ради Лубенського району Полтавської області, кадастровий номер НОМЕР_1 (далі - Ділянка).

На обґрунтування позову Господарство зазначило, що воно користується Ділянкою на підставі договору оренди земельної ділянки від 20 березня 2008 року (далі - договір оренди від 20 березня 2008 року), укладеним між ним та Лубенською районною державною адміністрацією (далі - РДА), без укладення додаткової угоди про поновлення дії договору оренди землі, а тому має переважне право на продовження договору на новий строк. Дії відповідача щодо надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення Ділянки в оренду ОСОБА_1 для веденння фермерського господарства є неправомірними.

Суди встановили, що РДА згідно з договором оренди від 20 березня 2008 року (зареєстрований у Лубенському відділі ПРФ ДП «Центр ДЗК», про що у Державному реєстрі земель вчинено запис від 16 травня 2008 року за

№ 040855000005) надала Господарству в оренду строком на 5 років Ділянку (рілля, землі запасу) для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

Господарство починаючи з 4 грудня 2012 року неодноразово зверталося до РДА, Держземагентства та голови Полтавської обласної державної адміністрації із заявами про продовження (поновлення) дії договорів оренди земельних угідь державного запасу, в тому числі й дії договору оренди від 20 березня 2008 року.

Незважаючи на це, у 2014 році позивача було повідомлено, що у зв'язку із закінченням строку дії договору оренди від 20 березня 2008 року дозвіл на розробку документації із землеустрою на вказані площі було надано ОСОБА_1

Полтавський окружний адміністративний суд постановою від 16 квітня

2015 року позов задовольнив.

Харківський апеляційний адміністративний суд постановою від 4 червня 2015 року рішення суду першої інстанції скасував, у задоволенні позову відмовив.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 4 листопада 2015 року рішення суду апеляційної інстанції скасував, а рішення суду першої інстанції залишив у силі.

У заяві про перегляд рішення суду касаційної інстанції Верховним Судом України з підстав, передбачених пунктом 2 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), представник третьої особи ОСОБА_1 - ОСОБА_2 зазначає, що в доданій до заяви ухвалі Вищого адміністративного суду України від 25 лютого 2016 року (№ К/800/22184/15) по-іншому, ніж в оскаржуваній ухвалі, застосовано норми права, якими встановлена юрисдикція адміністративних судів.

Усуваючи розбіжності у застосуванні судом касаційної інстанції норм права, колегія суддів виходить із такого.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Відповідно до частини другої статті 2 КАС до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

Розглядаючи справу, суди всіх інстанцій виходили з того, що спір у цій справі є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів.

На думку колегії суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України, такий висновок не ґрунтується на правильному застосуванні норм права з огляду на нижченаведене.

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 17 КАС компетенція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів або правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін «суб'єкт владних повноважень» позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС).

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), відповідно, прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.

Водночас у справі, що розглядається, спір виник щодо правомірності розпорядження РДА про надання ОСОБА_1 дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, яка на той час знаходилась у користуванні позивача на підставі договору оренди, а позивач уживав передбачені законом заходи для продовження дії цього договору.

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що у разі прийняття суб'єктом владних повноважень рішення про передачу земельних ділянок у власність чи оренду (тобто ненормативного акта, який вичерпує свою дію після його реалізації) оспорювання правомірності набуття фізичною чи юридичною особою спірної земельної ділянки, а також правомірності надання іншій особі дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення цієї земельної ділянки має вирішуватися у порядку цивільної (господарської) юрисдикції, оскільки виникає спір про право цивільне.

Беручи до уваги те, що визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі й обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін, суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні частини першої статті 6 Конвенції.

До того ж аналогічна правова позиція вже була висловлена Верховним Судом України у постанові від 25 травня 2016 року (№ 21-1204а16).

З урахуванням того, що суди помилково розглянули справу в порядку адміністративного судочинства, відповідно до підпункту «б» пункту 1 частини другої статті 243 КАС всі ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню, а провадження в адміністративній справі - закриттю.

Керуючись пунктом 6 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», статтями 241-243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

Заяву представника третьої особи ОСОБА_1 - ОСОБА_2 задовольнити.

Постанови Полтавського окружного адміністративного суду від 16 квітня

2015 року, Харківського апеляційного адміністративного суду від 4 червня

2015 року та ухвалу Вищого адміністративного суду України від 4 листопада

2015 року скасувати, провадження в адміністративній справі закрити.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий О.Б. Прокопенко

Судді: О.Ф. Волков М.І. Гриців О.В. Кривенда