ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

9 листопада 2016 року м. КиївСудова палата у цивільних справах

Верховного Суду України у складі:

головуючого Романюка Я.М.,суддів:Гуменюка В.І.,Охрімчук Л.І., Лященко Н.П.,Сімоненко В.М.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Вердикт Фінанс» до ОСОБА_8, ОСОБА_7, ОСОБА_6 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_8 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 січня 2016 року та рішення апеляційного суду м. Києва від 2 липня 2015 року,

в с т а н о в и л а :

У лютому 2014 року товариство з обмеженою відповідальністю «Вердикт Фінанс» (далі - ТОВ «Вердикт Фінанс») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_8, ОСОБА_7, ОСОБА_6 про стягнення заборгованості за кредитним договором, посилаючись на те, що за умовами кредитного договору від 22 липня 2008 року, укладеного між відкритим акціонерним товариством «Універсальний Банк Розвитку та Партнерства» (далі - ВАТ «Універсальний Банк Розвитку та Партнерства»), правонаступником якого є ТОВ «Вердикт Фінанс», та ОСОБА_8, останній отримав кредит у сумі 10 330 доларів США з виплатою 23 % річних строком до 21 липня 2010 року.

Виконання умов указаного договору забезпечено окремими договорами поруки від 22 липня 2008 року, укладеними між ВАТ «Універсальний Банк Розвитку та Партнерства» та ОСОБА_7 і ОСОБА_6

Неналежне виконання ОСОБА_8 умов кредитного договору призвело до утворення заборгованості, яка станом на 10 жовтня 2013 року склала 80 054, 60 грн., та добровільно не сплачена.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 26 серпня 2014 року у задоволенні позову відмовлено.

Справа в апеляційному порядку розглядалась судами неодноразово. Останнім рішенням апеляційного суду м. Києва від 2 липня 2015 року рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 26 серпня 2014 року скасовано та ухвалено нове, яким позов задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_8 на користь ТОВ «Вердикт Фінанс» 80 054,60 грн.

У задоволенні позову в іншій частині відмовлено.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 січня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_8 відхилено, рішення апеляційного суду м. Києва від 2 липня 2015 року залишено без змін.

У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_8 просить скасувати рішення судів касаційної та апеляційної інстанцій та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, та на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 261, частини першої статті 264 ЦК України.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню.

На підставі статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним.

Судами встановлено, що 22 липня 2008 року між ВАТ «Універсальний Банк Розвитку та Партнерства» та ОСОБА_8 був укладений кредитний договір № 57М, за умовами якого ОСОБА_8, як позичальнику, було надано кредит в іноземній валюті у сумі 10 330 доларів США з виплатою 23 % річних строком до 21 липня 2010 року.

22 липня 2008 року між ВАТ «Універсальний Банк Розвитку та Партнерства» та ОСОБА_7 було укладено договір поруки № 57М-П1, за умовами якого остання зобов'язалась солідарно з позичальником ОСОБА_8 відповідати перед кредитором за зобов'язаннями, що виникають з зазначеного кредитного договору. Аналогічний договір поруки було укладено між ВАТ «Універсальний Банк Розвитку та Партнерства» та ОСОБА_6

15 липня 2010 року між відкритим акціонерним товариством «БГ Банк», який є правонаступником ВАТ «Універсальний Банк Розвитку та Партнерства», та ТОВ «Вердикт Фінанс» було укладено договір відступлення права вимоги, за яким первісний кредитор передав позивачу право вимоги всіх грошових зобов'язань за кредитним договором № 57М до відповідача - ОСОБА_8

Станом на 10 жовтня 2013 року сума заборгованості відповідача в гривневому еквіваленті становила 80 054 грн. 60 коп., яка складається з : заборгованості по кредиту - 70 382 грн. 17 коп.; заборгованості по процентах - 7 560 грн. 94 коп.; трьох відсотків річних від простроченої суми заборгованості - 2 111 грн. 49 коп., що підтверджується наданими позивачем розрахунками, також вказана сума визначена у додатку № 1 до договору відступлення права вимоги від 15 липня 2010 року.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову у зв'язку зі спливом строку позовної давності суд першої інстанції виходив із того, що не отримавши відповідні кошти в строк визначений спірним кредитним договором позивач з того часу мав право звернутися до суду з даним позовом протягом трьох років, проте звернувся - лише у січні 2014 року, тобто строк, у межах якого позивач міг звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права, сплинув. У позовній заяві позивач не обґрунтував поважності причин пропущення строку позовної давності, не встановлено наявності таких причин і в судовому засіданні.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив із того, що позов подано належним позивачем, а перебіг позовної давності переривався вчиненням боржником дії, яка свідчить про визнання ним боргу, і таке останнім не спростовано, а саме з розрахунку заборгованості за кредитним договором 2 квітня 2012 року боржником ОСОБА_8 було сплачено ТОВ «Вердикт Фінанс» у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором 1000 грн.

У наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 травня 2014 року та від 1 червня 2016 року суд касаційної інстанції виходив із того, що вчинення боржником дій з виконання зобов'язання вважається таким, що перериває перебіг позовної давності лише за умови, коли такі дії здійснено уповноваженою на це особою, яка представляє боржника у відносинах з кредитором у силу закону, на підставі установчих документів або довіреності.

У наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 квітня 2015 року суд касаційної інстанції виходив із того, що висновок судів про те, що в даному випадку перебіг позовної давності переривається, без надання достовірних підтверджень того, що саме відповідачкою були здійснені операції в терміналах самообслуговування по поповненню її платіжної картки, є необґрунтованими та всупереч статті 60 ЦПК України ґрунтується на припущеннях, у зв'язку із відсутністю підтверджень неможливості необмеженого кола осіб вчиняти згадані дії за наявності у них номера картки та/або рахунку.

У наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 лютого 2015 року суд касаційної інстанції виходив із того, що проплата заборгованості була здійснена поза межами п'ятирічного строку позовної давності, окрім того, жодного доказу того, що саме ОСОБА_2 здійснив таку проплату банком не надано, а наданий розрахунок заборгованості із зазначенням проплати в цей день доказом бути не може.

У наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року, суд виходив із того, що несплачені до моменту звернення кредитора до суду платежі підлягають стягненню у межах позовної давності по кожному із платежів.

Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального, а саме, статті 261, частини першої статті 264 ЦК України.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого.

Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

У силу статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

За змістом частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Тобто, позовна давність застосовується лише за наявності порушеного права особи.

Відповідно до частини першої статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку, в силу частини третьої статті 264 ЦК України після переривання перебіг позовної давності починається заново.

Правила переривання перебігу позовної давності застосовуються судом незалежно від наявності чи відсутності відповідного клопотання сторін у справі, якщо в останніх є докази, що підтверджують факт такого переривання.

До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов'язку, можуть, з урахуванням конкретних обставин справи, належати, зокрема, часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій.

При цьому якщо виконання зобов'язання передбачалося частинами або у вигляді періодичних платежів і боржник вчинив дії, що свідчать про визнання лише певної частини (чи періодичного платежу), то такі дії не можуть бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу.

Вчинення боржником дій з виконання зобов'язання вважається таким, що перериває перебіг позовної давності, лише за умови, коли такі дії здійснено уповноваженою на це особою, яка представляє боржника у відносинах з кредитором у силу закону, на підставі установчих документів або довіреності.

Враховуючи вищезазначене, суди попередніх інстанцій дійшли передчасного висновку про переривання строку позовної давності керуючись лише наданим банком розрахунком, без надання квитанцій, касових ордерів та іншого підтвердження щодо здійснення платежу від 2 квітня 2012 року особисто ОСОБА_8, та про визнання ним боргу, оскільки відповідач заперечував щодо вчинення таких дій (а.с. 143-149, т. 1).

Окрім того, умовами кредитного договору № 57М від 22 липня 2008 року передбачено повернення кредиту шляхом внесення визначеної суми грошових коштів не пізніше 10-го числа, наступного за місяцем, вказаним у графіку погашення кредиту та в день закінчення строку погашення готівкою через касу банку або безготівковим шляхом на рахунок НОМЕР_1.

Суди не звернули уваги на зазначені положення договору, не дослідили графік погашення кредитної заборгованості та не встановили чи передбачають такі умови виконання зобов'язання частинами або у вигляді періодичних платежів, і у випадку вчинення боржником оплати чергового платежу, чи не свідчить така дія про визнання лише певної частини боргу, а відтак така не може бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу.

Таким чином, оскільки судом не встановлено тих фактичних обставин справи, від яких залежить її правильне вирішення, постановлені у справі судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню в частині вирішення позовних вимог до ОСОБА_8 з направленням справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції.

В іншій частині рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій слід залишити без змін.

Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355 <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_3339/ed_2016_01_01/pravo1/T041618.html?pravo=1>, пунктом 1 частини першої статті 360-3 <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_3403/ed_2016_01_01/pravo1/T041618.html?pravo=1>, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_3409/ed_2016_01_01/pravo1/T041618.html?pravo=1>, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

Заяву ОСОБА_8 задовольнити частково.

Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 26 серпня 2014 року, рішення апеляційного суду м. Києва від 2 липня 2015 року, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 січня 2016 року в частині вирішення вимог товариства з обмеженою відповідальністю «Вердикт Фінанс» до ОСОБА_8 скасувати та направити справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції.

В іншій частині рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 26 серпня 2014 року, рішення апеляційного суду м. Києва від 2 липня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 січня 2016 року залишити без змін.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий Я.М. Романюк

Судді: В.І. Гуменюк

Н.П. Лященко

Л.І. Охрімчук

В.М. Сімоненко