П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

9 вересня 2015 року м. Київ

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі

головуючого Яреми А.Г., суддів:Гуменюка В.І.,Сеніна Ю.Л., Лященко Н.П.,Сімоненко В.М., розглянувши на засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та кредит» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_5, Оболонський районний відділ Державної міграційної служби України у м. Києві, реєстраційна служба Головного управління юстиції у м. Києві, служба у справах дітей Оболонської районної у м. Києві державної адміністрації, про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення Апеляційного суду м. Києва від 12 листопада 2014 року й ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 лютого 2015 року,

в с т а н о в и л а:

У травні 2013 року публічне акціонерне товариство «Банк «Фінанси та кредит» (далі - ПАТ «Банк «Фінанси та кредит», банк) звернулося до суду із зазначеною позовною заявою, посилаючись на те, що 3 квітня 2007 року між ним і ОСОБА_1 укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 172 тис. 400 доларів США зі сплатою за процентною ставкою 14 % річних.

Того ж дня між ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» і ОСОБА_2 укладено договір поруки та між банком і ОСОБА_1 укладено іпотечний договір, відповідно до умов якого остання передала в іпотеку квартиру АДРЕСА_1, яка належить їй на праві власності на підставі договору купівлі-продажу від 3 квітня 2007 року.

Банк належним чином виконав свої зобов'язання за кредитним договором та надав ОСОБА_1 кредит у визначеному в договорі розмірі.

ОСОБА_1 порушила умови кредитного договору щодо повернення кредитних коштів і допустила заборгованість.

Оскільки остання в добровільному порядку заборгованість не сплачує, позивач просив у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором у сумі 4 млн 975 тис. 683 грн 72 коп., яка включає суму строкової заборгованості за кредитом - 159 тис. 924 долари США 98 центів, що еквівалентно 1 млн

278 тис. 280 грн 37 коп., суму простроченої заборгованості за кредитом у розмірі 9 тис. 90 доларів США, що еквівалентно 72 тис. 656 грн 37 коп., суму строкової заборгованості за процентами в розмірі 1 тис. 446 доларів США 2 центів, що еквівалентно 11 тис. 558 грн 4 коп., суму простроченої заборгованості за процентами у розмірі 102 тис. 123 доларів США 58 центів, що еквівалентно

816 тис. 273 грн 77 коп., заборгованість із пені в розмірі 2 млн

796 тис. 915 грн 17 коп., звернути стягнення на передану в іпотеку квартиру з наданням банку всіх повноважень продавця для здійснення продажу, в тому числі й отримання відповідних документів, довідок, право підпису, здійснення платежів, та виселити відповідачів зі зняттям їх з реєстраційного обліку.

Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 7 травня 2014 року позов задоволено частково: ухвалено в рахунок погашення зазначеної заборгованості за кредитним договором звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом надання ПАТ «Банк «Фінанси і кредит» права продажу від свого імені будь-якій особі-покупцеві зазначеного предмета іпотеки - квартири за початковою ціною у розмірі 723 тис. грн з наданням банку всіх повноважень продавця, необхідних для здійснення продажу; у задоволенні іншої частини позову відмовлено; вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 12 листопада 2014 року рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог про виселення відповідачів скасовано й у цій частині ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги про виселення відповідачів задоволено, виселено

ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 з указаної квартири; в іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 лютого 2015 року відмовлено ОСОБА_2 у відкритті касаційного провадження.

У заяві ОСОБА_1 про перегляд судових рішень порушується питання про скасування рішення апеляційного суду й ухвали суду касаційної інстанції та залишення в силі рішення суду першої інстанції з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), - неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме частини третьої статті 109 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК УРСР), статті 40 Закону України від 5 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (далі - Закон України «Про іпотеку»).

Для прикладу наявності зазначеної підстави подання заяви

ОСОБА_1 посилається на рішення колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 червня 2014 року у справі за позовом публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» до фізичних осіб, третя особа - служба у справах дітей Вінницької міської ради, про звернення стягнення на предмет іпотеки, виселення та зняття з реєстраційного обліку (№ 6-15230св14).

Так, ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог про виселення у справі № 6-15230св14, суд касаційної інстанції виходив з того, що примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду тільки за певних умов: якщо мешканці добровільно не звільнили житловий будинок чи житлове приміщення, на яке звернуто стягнення як на предмет іпотеки, протягом одного місяця з дня отримання письмової вимоги іпотекодержателя або нового власника або в інший погоджений сторонами строк. Разом з тим на час ухвалення рішення банком не було надано доказів письмового повідомлення відповідачів про необхідність виселення, отже, не виконано приписи, установлені частиною третьою статті 109 ЖК УРСР і частиною другою статті 40 Закону України «Про іпотеку», тому вимога про виселення є передчасною.

У справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції, ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог щодо виселення, виходив із того, що зі змісту статті 109 ЖК УРСР і частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» убачається, що вимога письмового попередження про добровільне звільнення житлового приміщення стосується лише такого способу звернення стягнення на предмет іпотеки, як позасудове врегулювання на підставі договору, і не застосовується в порядку звернення стягнення за рішенням суду. Задоволення позову про виселення мешканців з переданого в іпотеку житлового приміщення не залежить від дотримання іпотекодержателем частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку». З урахуванням частини другої статті 39 цього Закону відповідне рішення може бути прийняте судом (за заявою іпотекодержателя) одночасно з прийняттям рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Наведені правові висновки суду касаційної інстанції про застосування судами норм матеріального права (частини третьої статті 109 ЖК УРСР і частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку»), покладені в основу судового рішення, яке переглядається, є неоднаковими з висновками, зробленими в наданому для прикладу судовому рішенні.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав.

Судами у справі, яка переглядається, встановлено, що 3 квітня 2007 року між ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» і ОСОБА_1 укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 172 тис.

400 доларів США з оплатою за процентною ставкою в розмірі 14 % річних. Відповідно до пункту 2.3 кредитного договору кошти, отримані позичальником за цим договором, використовуються за цільовим призначенням - для придбання квартири АДРЕСА_1 загальною площею - 55,7 кв. м, житловою площею -

32,9 кв. м.

3 квітня 2007 року ОСОБА_1 придбала вказану квартиру.

Того ж дня між банком і ОСОБА_1 укладено іпотечний договір, відповідно до умов якого остання передала в іпотеку квартиру АДРЕСА_1.

Пунктом 8.1.10 договору іпотеки визначено, що іпотекодавець зобов'язаний не реєструвати в переданій в іпотеку квартирі будь-яких осіб без попереднього письмового дозволу іпотекодержателя. Порушуючи вказані умови договору, ОСОБА_1 після укладення зазначеного договору зареєструвала в квартирі ОСОБА_2, ОСОБА_3 і ОСОБА_4, згоду на реєстрацію яких іпотекодержатель не надавав.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Згідно із частиною третьою статті 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду здійснюється відповідно до статті 39 Закону України «Про іпотеку».

Так, за змістом частин першої, другої статті 39 цього Закону у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення.

Частиною першою статті 40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться в порядку, встановленому законом.

Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є стаття 109 ЖК УРСР, у частині першій якої передбачені підстави виселення.

За змістом частини третьої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше жиле приміщення, за винятком випадків, зазначених у відповідному житловому законодавстві.

Відповідно до частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Зі змісту зазначених норм убачається, що вимога письмового попередження про добровільне звільнення житлового приміщення стосується лише такого способу звернення стягнення на предмет іпотеки, як позасудове врегулювання на підставі договору, і не застосовується в порядку звернення стягнення за рішенням суду. Задоволення позову про виселення мешканців з переданого в іпотеку житлового приміщення не залежить від дотримання іпотекодержателем частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку». З урахуванням частини другої статті 39 цього Закону відповідне рішення може бути прийняте судом (за заявою іпотекодержателя) одночасно з прийняттям рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Такого по суті висновку і дійшов суд касаційної інстанції під час касаційного розгляду справи, яка переглядається.

За таких обставин судом касаційної інстанції ухвалено законне рішення, зазначені норми права застосовано правильно.

Відповідно до статті 360-5 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно.

Керуючись статтями 355, 360-3, 360-5 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

У задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд рішення Апеляційного суду м. Києва від 12 листопада 2014 року й ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 лютого 2015 року відмовити.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

Головуючий Судді Верховного Суду України:А.Г. Ярема В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко

Правова позиція

(постанова Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України від 9 вересня 2015 року № 6-455цс15)

Зі змісту частини третьої статті 109 Житлового кодексу Української РСР, частини третьої статті 33, частин першої, другої статті 39, частин першої, другої статті 40 Закону України від 5 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» убачається, що вимога письмового попередження про добровільне звільнення житлового приміщення стосується лише такого способу звернення стягнення на предмет іпотеки, як позасудове врегулювання на підставі договору, і не застосовується в порядку звернення стягнення за рішенням суду. Задоволення позову про виселення мешканців з переданого в іпотеку житлового приміщення не залежить від дотримання іпотекодержателем частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку». З урахуванням частини другої статті 39 цього Закону відповідне рішення може бути прийняте судом (за заявою іпотекодержателя) одночасно з прийняттям рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки.