П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

8 червня 2016 року м. Київ

Судова палата у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

головуючого Сімоненко В.М., суддів:Гуменюка В.І.,Романюка Я.М., Охрімчук Л.І.,Яреми А.Г.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом товариства з додатковою відповідальністю "Міжнародна страхова компанія" до ОСОБА_6 про відшкодування шкоди в порядку регресу за заявами ОСОБА_6 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 жовтня 2015 року,

в с т а н о в и л а:

У вересні 2014 року товариство з додатковою відповідальністю "Міжнародна страхова компанія" (далі - ТДВ "МСК") звернулося до суду з указаним позовом, обґрунтовуючи вимоги тим, що відповідач письмово не повідомив страховика про дорожньо-транспортну пригоду ( далі - ДТП), що дає йому право регресної вимоги на підставі статті 38 Закону України 1 липня 2004 року № 1961-IV "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" (далі - Закон № 1961-IV). Крім того, причиною ДТП стала технічна несправність автомобіля відповідача. На підставі викладеного позивач просив стягнути з ОСОБА_6 у порядку регресу 49 тис. грн завданої внаслідок ДТП шкоди.

Рішенням Богодухівського районного суду Харківської області від 4 червня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 13 липня 2015 року, позов задоволено.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 жовтня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_6 відхилено, рішення судів попередніх судових інстанцій залишені без змін.

У поданих до Верховного Суду України заявах про перегляд судових рішень ОСОБА_6 порушує питання про скасування рішення суду касаційної інстанції та ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні позову з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме підпункту 33.1.4 пункту 33.1 статті 33 та підпункту "ґ" підпункту 38.1.1 пункту 38.1 статті 38 Закону № 1961-IV, статей 256, 257, 261, 267 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Як приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 256, 257, 261, 267 ЦК України заявник надає ухвалу Верховного Суду України від 9 листопада 2011 року та рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 жовтня 2013 року.

Прикладом невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права (підпункту 33.1.4 пункту 33.1 статті 33 та підпункту "ґ" підпункту 38.1.1 пункту 38.1 статті 38 Закону № 1961-IV), заявник зазначає постанову Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року № 6-284цс15.

Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заяви про перегляд оскаржуваного судового рішення не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що 18 жовтня 2011 року сталася ДТП за участю автомобіля з причепом марки КАМАЗ 5320 під керування ОСОБА_6 та автомобіля з напівпричепом марки DAF 95 XF 430 під керування ОСОБА_7

Унаслідок зазначеної ДТП автомобілю з напівпричепом марки DAF 95 XF 430 були завдані механічні пошкодження, чим власник транспортного засобу зазнав майнової шкоди в розмірі 200 тис. 861 грн 6 коп.

За результатами розгляду заяви власника автомобіля з напівпричепом марки DAF 95 XF 430 ОСОБА_7 відповідно до рішення Апеляційного суду Харківської області від 3 вересня 2012 року ТДВ "МСК" на користь ОСОБА_7 виплачено страхове відшкодування в розмірі 49 тис. грн.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову ТДВ "МСК", суд першої інстанції дійшов висновку про те, що ОСОБА_6 не повідомив ТДВ "МСК", в якій застрахував цивільно-правову відповідальність перед третіми особами про настання ДТП в установленому законом порядку, що відповідно до підпункту 33.1.4 пункту 33.1 статті 33, підпункту "ґ" підпункту 38.1.1 пункту 38.1 статті 38 Закону № 1961-IV є підставою для стягнення з ОСОБА_6 шкоди в порядку регресу.

Разом з тим, у постанові від 16 вересня 2015 року, на яку посилається у своїй заяві ОСОБА_6, Верховний Суд України дійшов висновку про те, що сам по собі факт відсутності повідомлення відповідачем страховика про настання страхового випадку не може бути покладений в основу ухвалення рішення, яке повинне ґрунтуватись на загальних положеннях про відшкодування збитків у позадоговірних зобов'язаннях, до складу яких входять регресні зобов'язання, тому спори з них мають вирішуватись у загальному порядку відшкодування збитків.

Відповідно до статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно.

Так, відповідно до підпункту "ґ" підпункту 38.1.1 пункту 38.1 статті 38 цього Закону (у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин) страховик після виплати страхового відшкодування має право подати регресний позов до страхувальника або водія забезпеченого транспортного засобу, який спричинив ДТП, якщо він не повідомив страховика у строки і за умов, визначених у підпункті 33.1.2 пункту 33.1 статті 33 цього Закону.

Законом України від 17 лютого 2011 року

№ 3045-VI "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо дорожньо-транспортних пригод та виплати страхового відшкодування" статтю 33 Закону № 1961-IV було викладено в новій редакції, зокрема розширено перелік обов'язків учасників ДТП, у зв'язку з чим обов'язок вжиття заходів для невідкладного, але не пізніше трьох робочих днів повідомлення страховика про настання ДТП, був сформульований уже в підпункті 33.1.4 пункту 33.1 цієї статті. Проте вказані зміни, щодо нумерації зазначеного підпункту до підпункту "ґ" підпункту 38.1.1 пункту 38.1 статті 38 Закону № 1961-IV, у якому міститься відсилання на пункти та підпункти статті 33 цього Закону стосовно строків та умов обов'язкового повідомлення страховика про настання ДТП, внесені не були.

Відповідно до підпункту 33.1.4 пункту 33.1 статті 33 Закону № 1961-IV (у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин) у разі настання ДТП, яка може бути підставою для здійснення страхового відшкодування (регламентної виплати), водій транспортного засобу, причетний до такої пригоди, зобов'язаний невідкладно, але не пізніше трьох робочих днів з дня настання ДТП, письмово надати страховику, з яким укладено договір обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності (у випадках, передбачених статтею 41 цього Закону, - Моторне (транспортне) страхове бюро України (далі - МТСБУ)), повідомлення про ДТП установленого МТСБУ зразка, а також відомості про місцезнаходження свого транспортного засобу та пошкодженого майна, контактний телефон та свою адресу. Якщо водій транспортного засобу з поважних причин не мав змоги виконати зазначений обов'язок, він має підтвердити це документально.

Отже, наведеними правовими нормами встановлено обов'язок особи невідкладно, але не пізніше трьох робочих днів з дня настання ДТП, яка може бути підставою для здійснення страхового відшкодування, письмово повідомити страховика про ДТП. Такий обов'язок установлений законодавством для надання страховику можливості перевірити обставини ДТП власними силами і запобігти необґрунтованим виплатам. У даному випадку факт настання страхового випадку ніким не оспорюється. Він зафіксований правоохоронними органами; відповідач як особа, винна в ДТП, притягнутий до адміністративної відповідальності. Страхове відшкодування виплачено позивачем за рішенням суду. Тому, сам по собі факт неповідомлення відповідачем страховика про настання страхового випадку не може бути покладений в основу ухвалення рішення, яке в своїй основі повинне ґрунтуватись на загальних положеннях про відшкодування збитків у позадоговірних зобов'язаннях, до складу яких входять регресні зобов'язання, тому спори з них мають вирішуватись у загальному порядку відшкодування збитків.

Разом з тим, установивши, що постановою Богодухівського районного суду Харківської області від 29 листопада 2011 року ОСОБА_6 притягнуто до адміністративної відповідальності за вчинення правопорушення, передбаченого статтею 124 Кодексу України про адміністративні правопорушення, в якій зазначено, що внаслідок порушення ОСОБА_6 пункту 1.5 та підпункту "а" пункту 2.3 Правил дорожнього руху України від 10 жовтня 2001 року № 1306, він керуючи автомобілем з причепом марки КАМАЗ допустив відрив задньої осі на причепі, яка пошкодила автомобіль марки DAF 95 XF 430, що рухався у зустрічному напрямку, суди апеляційної та касаційної інстанції дійшли обґрунтованого висновку про те, що дорожньо-транспортна пригода є безпосереднім наслідком невідповідності технічного стану та обладнання транспортного засобу існуючим вимогам Правил дорожнього руху.

Що стосується наданих заявником для порівняння ухвали Верховного Суду України від 9 листопада 2011 року та рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 жовтня 2013 року щодо неоднакового застосування судами касаційної інстанції норм матеріального права, а саме статей 256, 257, 261, 267 ЦК України, то вони не свідчать про неоднакове застосування цих норм, оскільки в них суди дійшли висновку про те, що позовні вимоги заявлено після спливу позовної давності, що відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України є підставою для відмови в позові.

Оскільки обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України в задоволенні заяви необхідно відмовити.

Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603 , статтею 3605 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

У задоволенні заяв ОСОБА_6 відмовити.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк А.Г. Ярема