П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

7 липня 2015 року м. Київ

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі:

головуючого Кривенка В.В.,суддів:Волкова О.Ф., Гриціва М.І., Коротких О.А., Кривенди О.В., Маринченка В.Л., Панталієнка П.В., Прокопенка О.Б., Терлецького О.О., -

розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_10 до Львівської міської ради (далі - Міськрада) про визнання незаконною та скасування ухвали,

в с т а н о в и л а:

У червні 2007 року ОСОБА_10 звернулася до господарського суду з позовом про скасування ухвали Міськради від 25 січня 2007 року № 484 «Про вилучення пунктів з додатків до ухвал міської ради від 20 жовтня 2005 року № 2720, 29 грудня 2005 року № 3057, 23 лютого 2006 року № 3392, 16 березня 2006 року № 3402» в частині підпункту 1.3 пункту 1.

На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_10 зазначила, що оскаржуваною ухвалою було вилучено із переліку об'єктів, що підлягали приватизації, нежитлове підвальне приміщення за адресою: АДРЕСА_1, чим порушено її право на викуп цього орендованого нею нежитлового приміщення. Вважає, що ухвала Міськради прийнята не у спосіб, передбачений Конституцією України та нормативно-правовими актами, які регулюють порядок приватизації майна комунальної власності.

Суди встановили, що ОСОБА_10 з 2003 року на підставі господарського договору оренди нерухомого майна орендує підвальне приміщення по АДРЕСА_1 для розміщення громадської вбиральні.

Міськрада 11 січня 2005 року затвердила програму приватизації майна комунальної власності м. Львова на 2005-2006 роки.

Ухвалою Міськради від 23 лютого 2006 року № 3392 затверджено перелік об'єктів комунальної власності, які підлягають приватизації шляхом викупу, до якого, крім іншого, включено підвальне приміщення по АДРЕСА_1, та вказано, що покупцем цього об'єкту є ОСОБА_10

Ухвалою Міськради від 25 січня 2007 року № 484 скасовано пункт 26 ухвали № 3392 щодо приватизації шляхом викупу підвального приміщення по АДРЕСА_1.

Суди розглядали справу неодноразово. Зокрема, Вищий адміністративний суд України ухвалою від 18 січня 2011 року скасував постанову господарського суду Львівської області від 21 вересня 2007 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 23 вересня 2008 року, а справу направив на розгляд до місцевого загального суду через порушення правил предметної підсудності.

Галицький районний суд міста Львова постановою від 22 червня 2012 року позов задовольнив.

Постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 25 квітня 2013 року рішення суду першої інстанції скасовано, у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 3 лютого 2015 року рішення апеляційного суду залишив без змін.

У заяві про перегляд судового рішення Верховним Судом України з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), ОСОБА_10 зазначає, що в доданих до заяви рішеннях суду касаційної інстанції по-іншому, ніж в оскаржуваній ухвалі, застосовано положення Закону України від 6 березня 1992 року № 2171-ХІІ <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_48534/ed_2007_04_27/pravo1/T217100.html?pravo=1> «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» (далі - Закон № 2171-ХІІ) та Закону України від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» (далі - Закон № 280/97-ВР). Просить ухвалу Вищого адміністративного суду України від 3 лютого 2015 року скасувати, а постанову Галицького районного суду міста Львова від 22 червня 2012 року залишити в силі.

Перевіривши наведені у заяві доводи, колегія суддів вважає, що заява ОСОБА_10 підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Вищий адміністративний суд України, допускаючи цю справу до провадження Верховного Суду України, виходив із того, що в рішеннях Вищого адміністративного суду України від 31 серпня 2010 року, 14 лютого 2012 року і 25 вересня 2014 року, копії яких додано до заяви, по-іншому, ніж у справі, що розглядається, застосовані одні і ті самі норми матеріального права у подібних правовідносинах.

Так, у справі, постанову Вищого адміністративного суду України від 31 серпня 2010 року в якій додано до заяви, цей суд виходив із того, що з прийняттям міською радою рішення про включення об'єкта приватизації до одного з переліків, передбачених у частині першій статті 7 Закону № 2171-ХІІ <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_48534/ed_2007_04_27/pravo1/T217100.html?pravo=1>, позивач набув права на приватизацію згаданого вище майна у визначеному законом порядку і відмова в подальшій реалізації такого права жорстко обмежена підставами, зазначеними в абзаці другому частини п'ятої тієї самої статті. Дискреційні функції міської ради як органу влади щодо включення до переліку об'єктів приватизації комунального майна та Фонду комунального майна Ізмаїльської міської ради як органу приватизації на етапі, коли рішення про останню вже прийнято, досить жорстко обмежені в законодавчому порядку, а тому зазначені дії не належить до передбачених законом підстав відмови у приватизації.

Суд також послався на позицію Конституційного Суду України, викладену в Рішенні від 16 квітня 2009 року № 7-рп/2009 у справі № 1-9/2009, що органи місцевого самоврядування не можуть скасовувати свої попередні рішення, вносити до них зміни, якщо відповідно до приписів цих рішень виникли правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і суб'єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни чи припинення.

У наданій для порівняння ухвалі Вищого адміністративного суду від 14 лютого 2012 року суд визнав правомірним рішення Житомирської міської ради, яким затверджено перелік об'єктів комунальної власності, що підлягають приватизації у 2004 році, оскільки орендарі самостійно звернулись до міської ради із заявами про включення орендованих ними об'єктів до переліку об'єктів, що підлягають приватизації, запропонувавши такий спосіб приватизації, як викуп. Діюче законодавство України передбачає виключний перелік підстав для відмови у приватизації і Житомирська міська рада не мала жодних підстав для відмови у приватизації орендованого майна шляхом викупу.

В ухвалі Вищого адміністративного суду від 25 вересня 2014 року, яку також долучено до заяви, суд виходив із того, що жодним законом не передбачено таких підстав виключення майна з об'єктів приватизації, як звернення управління архітектури, містобудування та дизайну міського середовища, тому суд визнав, що Севастопольська міська рада безпідставно виключила з оскаржуваного рішення пункт 39 з переліку об'єктів комунальної власності Сімферопольської міської ради, що належать приватизації.

У справі, що розглядається, Вищий адміністративний суд України визнав, що Міськрада при вчиненні дій щодо затвердження програми і умов приватизації комунального майна та прийнятті рішень щодо визначення переліку об'єктів комунальної власності, які не підлягають приватизації, діяла у межах своїх повноважень згідно з положеннями статті 26 Закону № 280/97-ВР. <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_145/ed_2014_12_28/pravo1/Z970280.html?pravo=1>

Суд також зазначив, що ОСОБА_10 для захисту свого переважного права на приватизацію комунального майна, яке обумовлено наявністю господарського договору, має звернутися з відповідним позовом до господарського суду, оскільки згідно зі статтею 12 Господарського процесуального кодексу України <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_132/ed_2014_10_30/pravo1/T179800.html?pravo=1> (далі - ГПК) господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна.

Аналіз наведених рішень судів касаційної інстанцій дає підстави вважати, що суди неоднаково застосували одні і ті самі норми матеріального права у подібних правовідносинах.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, колегія суддів виходить із такого.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 12 жовтня 1978 року у справі «Zand v. Austria» вказав, що словосполучення «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття «суд, встановлений законом» у частині першій статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з <…> питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів <…>». З огляду на це не вважається «судом, встановленим законом» орган, котрий, не маючи юрисдикції, судить осіб на підставі практики, яка не передбачена законом.

Відповідно до частини другої статті 2 КАС до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

Розглядаючи справу, суди всіх інстанцій виходили з того, що спір у цій справі є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів. На думку колегії суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України, такий висновок не ґрунтується на правильному застосуванні норм матеріального права з огляду на нижченаведене.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 17 КАС (у редакції, чинній на час звернення ОСОБА_10 до суду з позовом) компетенція адміністративних судів поширюється, зокрема, на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів або правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін «суб'єкт владних повноважень» позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС).

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), відповідно, прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.

Правовий статус Міськради визначено Законом № 280/97-ВР, статтею 10 якого встановлено, що міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.

Згідно зі статтею 16 цього Закону матеріальною та фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, позабюджетні цільові (у тому числі валютні) та інші кошти, земля, природні ресурси, що є у комунальній власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад. Від імені та в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.

Виключною компетенцією відповідної ради є прийняття рішень щодо відчуження комунального майна, затвердження місцевих програм приватизації, а також переліку об'єктів комунальної власності, які не підлягають останній, визначення доцільності, порядку та умов приватизації об'єктів права комунальної власності (пункт 30 статті 26 Закону № 280/97-ВР).

Вирішуючи спір по суті, суди залишили поза увагою те, що у відносинах, які склалися між сторонами, відповідач як власник державного майна здійснює продаж об'єктів малої приватизації, які знаходяться у комунальній власності, у порядку, встановленому законом, а також те, що відповідно до пункту 1 статті 12 ГПК, справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, підвідомчі господарським судам.

Ураховуючи наведене, суди дійшли помилкового висновку, що позов, предметом якого є встановлення права на викуп орендованої будівлі та передачі відповідних прав щодо неї, може бути розглянуто за правилами КАС.

Таким чином, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що у разі прийняття суб'єктом владних повноважень рішення про виключення з переліку об'єктів, що підлягають приватизації шляхом викупу, подальше оспорювання правомірності набуття фізичною чи юридичною особою спірного об'єкта має вирішуватися у порядку господарської юрисдикції.

Не обговорюючи питання правильності застосування судами норм матеріального права, колегія суддів вважає, що в цьому випадку неоднаково застосовано статтю 6 Конвенції стосовно «суду, встановленого законом». Беручи до уваги те, що визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі і обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін, суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні частини першої статті 6 Конвенції.

Вищий адміністративний суд України в оскаржуваній ухвалі хоча і зазначив про те, що справа має бути розглянута господарським судом, проте відповідного процесуального рішення не постановив, внаслідок чого ухвала від 3 лютого 2015 року не узгоджується з вимогами чинного законодавства і підлягає скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Керуючись підпунктом 2 пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII «Про забезпечення права на справедливий суд», статтями 241, 242, 244 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

Заяву ОСОБА_10 задовольнити частково.

Ухвалу Вищого адміністративного суду України від 3 лютого 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий В.В. КривенкоСудді: О.Ф. Волков М.І. Гриців О.А. КороткихО.В. Кривенда В.Л. МаринченкоП.В. Панталієнко О.Б. ПрокопенкоО.О. Терлецький