П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

6 квітня 2016 року м. Київ

Судова палата у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

головуючого Сімоненко В.М., суддів:Гуменюка В.І.,Охрімчук Л.І., Лященко Н.П.,Романюка Я.М.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до товариства з обмеженою відповідальністю "ЕкономКомфорт", третя особа - Нетішинське міське товариство захисту прав споживачів "КонтрАкт", про визнання договорів недійсними, стягнення матеріальної та моральної шкоди за заявою товариства з обмеженою відповідальністю "ЕкономКомфорт" про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 червня 2015 року,

в с т а н о в и л а:

У вересні 2014 року ОСОБА_6 звернувся до суду з указаним позовом, обґрунтовуючи вимоги тим, що 18 березня 2014 року між ним та товариством з обмеженою відповідальністю "ЕкономКомфорт" (далі - ТОВ "ЕкономКомфорт") було укладено договір № 02373, предметом якого є надання відповідачем послуг щодо забезпечення оформлення договору про участь у програмі, надання інформаційних, консультативних, роз'яснювальних та довідкових послуг з питань діяльності та подальшої участі замовника у програмі.

Крім того, 18 березня 2014 року між ним та ТОВ "ЕкономКомфорт" було укладено договір № 02373/14, предметом якого є надання відповідачем послуг, спрямованих на отримання позики (придбання товару) на суму 60 тис. грн.

Відповідно до умов договору ОСОБА_6 сплатив гарантійний платіж у сумі 4 тис. 200 грн, а 3 квітня 2014 року перерахував авансом за три місяці "чисті внески" на загальну суму 1 тис. 100 грн. Проте до 30 квітня 2014 року позику він так і не отримав. Позивач вважає, що спірні договори містять несправедливі умови щодо встановлення жорстких обов'язків споживача та порушень статті 4 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" щодо здійснення фінансових послуг за наявності ліцензії.

Збільшивши позовні вимоги та змінивши підставу позову ОСОБА_6 просив визнати недійсними договори від 18 березня 2014 року № 02373 та № 02373/14, стягнути з ТОВ "ЕкономКомфорт" збитки в сумі 10 тис. 600 грн, моральну шкоду в сумі 5 тис. грн, витрати на правову допомогу в сумі 1 тис. 500 грн та судові витрати з огляду на порушені положення статті 19 Закону України від 12 травня 1991 року № 1023-ХІІ "Про захист прав споживачів <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_605429/ed_2015_01_03/pravo1/T102300.html?pravo=1>" щодо нечесної підприємницької практики та несправедливих умов договору.

Рішенням Нетішинського міського суду Хмельницької області від 16 грудня 2014 року, позов задоволено частково. Визнано недійсними договори від 18 березня 2014 року № 02373 та № 02373/14 укладені ОСОБА_6 та ТОВ "ЕкономКомфорт"; стягнуто з ТОВ "ЕкономКомфорт" на користь ОСОБА_6 збитки в сумі 10 тис. 600 грн 12 коп., 2 тис. грн у відшкодування моральної шкоди, 1 тис. 500 грн витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги; вирішив питання про розподіл судових витрат.

Рішенням Апеляційного суду Хмельницької області від 20 квітня 2015 року рішення районного суду скасовано, позов задоволено частково. Визнано недійсними договори, укладені між ТОВ "ЕкономКомфорт" та ОСОБА_6 від 18 березня 2014 року № 02373 та № 02373/14; стягнуто з ТОВ "ЕкономКомфорт" на користь ОСОБА_6 кошти в сумі 5 тис. 300 грн та 1 тис.110 грн витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги. В решті позову відмовив.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 червня 2015 року у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ТОВ "Економ Комфорт" відмовлено.

У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд ТОВ "ЕкономКомфорт" порушує питання про скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій, залишених без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 червня 2015 року та направлення справи на новий касаційний розгляд з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального Кодексу України (далі - ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статті 4 Закону України від 12 липня 2001 року № 2664-ІІІ "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" (далі - Закон № 2664-ІІІ) та статті 227 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення ТОВ "ЕкономКомфорт" посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 квітня, 24 червня, 12 серпня та 30 вересня 2015 року, в яких, на думку заявника, по-іншому застосовані зазначені норми права.

Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві ТОВ "ЕкономКомфорт" доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Згідно із частиною першою статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно.

У справі, рішення в якій переглядається, суди встановили, що 18 березня 2014 року ТОВ "ЕкономКомфорт" та ОСОБА_6 уклали договір, за умовами якого товариство зобов'язалося за плату вчинити від імені ОСОБА_6 та за його рахунок надати певні послуги, спрямовані на придбання товару, визначеного в додатку № 1 (позики) , у тому числі: сформувати групу учасників, забезпечити її адміністрування; присвоїти та повідомити учаснику його номер групи та персональний код у групі; організувати та провести розподіли свідоцтв; здійснити оплату товару на користь учасника та/або надати учаснику відповідну суму в позику; надавати інші послуги та здійснювати інші правочини, погоджені сторонами, у порядку та в строки, передбачені цим договором та додатками до нього.

Крім того, 18 березня 2014 року між ним та ТОВ "ЕкономКомфорт" укладено договір, за яким замовник доручив, а виконавець узяв на себе зобов'язання за плату в розмірі 7 % від вартості товару та/або цільової позики, що відповідно становить 4 тис. 200 грн, здійснити такі дії: забезпечити дбайливе оформлення договору про участь у програмі для замовника з дотриманням вимог чинного законодавства, надавати інформаційні, консультаційні, роз'яснювальні та довідкові послуги з питань діяльності та подальшої участі замовника у програмі.

На виконання умов цих договорів ОСОБА_6 сплатив відповідачу 4 тис. 200 грн. та 1 тис. 100 грн щомісячного платежу.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що укладені сторонами договори передбачали не отримання позивачем позики, а участь у програмі, в якій за рахунок коштів групи клієнтів здійснювалась передача права одному з учасників групи на придбання товару (отримання позики), що свідчить про порушення з боку відповідача принципу добросовісності та існування дисбалансу договірних прав і обов'язків на шкоду позивача, введення його в оману, наявність ознак пірамідальної схеми і нечесної підприємницької практики. Разом з тим неповідомлення позивача про відсутність у ТОВ "ЕкономКомфорт" ліцензії вважається обманом, що відповідно частини другої статті 230 ЦК України є підставою для стягнення з відповідача збитків у подвійному розмірі.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позову, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, дійшов висновку про те, що спірні договори та умови програми ТОВ "ЕкономКомфорт" указують на те, що послуга, яка надавалась позивачу, за своєю суттю є фінансовою послугою у вигляді адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах (пункт 111 частини першої статті 4 Закону № 2664-ІІІ), оскільки послуги, які є предметом договорів, здійснюються шляхом створення адміністратором груп учасників та формування фонду групи для придбання на користь та за рахунок учасників бажаних товарів та/або отримання відповідної суми позики, з проведенням розподілу права на отримання товару чи позики відповідно до визначеної процедури; за одним із цих договорів передбачено залучення коштів фізичної особи.

З огляду на зазначене суд дійшов висновку про те, що спірні договори є недійсними з підстави, передбаченої частиною шостою статті 19 Закону України від 12 травня 1991 року № 1023-XII "Про захист прав споживачів", оскільки відповідач здійснював відповідний вид діяльності (надання фінансової послуги) без дозволу (ліцензії) на її здійснення відповідно до статті 34 Закону № 2664-ІІІ, та про стягнення з відповідача коштів у сумі 5 тис. 300 грн.

Разом з тим в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 квітня, 24 червня, 12 серпня та 30 вересня 2015 року, наданих заявником для порівняння, касаційний суд, установивши, що предметом спірних договорів, укладених 18 липня, 19 вересня 2013 року, 9 вересня і 6 листопада 2014 року між фізичними особами та ТОВ "ЕкономКомфорт", є вчинення дій, спрямованих на отримання позики у групі, вважав, що чинним законодавством не передбачено отримання ліцензії для надання послуг з адміністрування фінансових активів для отримання грошових коштів у позику в групах, тому підстав для визнання цих договорів недійсними немає.

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї й тієї самої норми матеріального права, а саме пункту 111 частини першої статті 4 Закону № 2664-ІІІ.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Відповідно до частин першої, другої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Частиною першою статті 227 ЦК України визначено, що правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.

За змістом статті 9 Закону України від 1 червня 2000 року № 1775-ІІІ "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" та статті 34 Закону № 2664-ІІІ діяльність із надання фінансових послуг підлягає ліцензуванню.

Відповідно до пункту 5 частини першої статті 1 Закону № 2664-ІІІ під поняттям "фінансова послуга" розуміється операція з фінансовими активами, що здійснюється в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.

Законом України від 2 червня 2011 року № 3462-VІ "Про внесення змін до деяких законів України щодо регулювання ринків фінансових послуг" (далі - Закон №3462-VІ) (набрав чинності 8 січня 2012 року) внесено зміни до частини першої статті 4 Закону № 2664-ІІІ та доповнено її пунктом 111 , відповідно до якого фінансовими вважаються послуги з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах.

Згідно з пунктами 3, 4 розділу II "Прикінцеві положення" Закону № 2664-ІІІ фінансові установи зобов'язані протягом одного року з дня набрання чинності цим Законом привести свою діяльність у відповідність з вимогами цього Закону (тобто до 8 січня 2013 року), а спеціально уповноважений орган виконавчої влади у сфері регулювання ринків фінансових послуг зобов'язаний у шестимісячний строк з дня опублікування цього Закону розробити та затвердити ліцензійні умови здійснення діяльності з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах.

На підставі цього Закону Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг (далі - Нацкомфінпослуг) як уповноважений державний орган 9 жовтня 2012 року розпорядженням №1676 затвердила Ліцензійні умови провадження діяльності з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах (далі - Ліцензійні умови).

Ліцензійні умови закріпили визначення, сутність, правовий статус учасників (і вимоги до них) такого виду фінансових правовідносин, як придбання товарів у групах, і передбачили, що діяльність цих груп направлена на легітимне використання фінансової схеми із залученням грошових коштів споживачів для придбання певного виду товарів та (або) послуг.

Згідно з пунктами 1.2, 1.5 розділу І Ліцензійних умов адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групі - це фінансова послуга, що надається ліцензіатом і передбачає залучення грошових коштів учасників групи, об'єднання цих коштів з метою придбання та розподілу товарів між учасниками групи.

Ліцензіатом є фінансова установа, яка одержала ліцензію на провадження діяльності з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах.

Фінансова установа може провадити діяльність з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах тільки після отримання ліцензії Нацкомфінпослуг відповідно до цих Ліцензійних умов.

У справі, яка переглядається, спірні договори укладено 18 березня 2014 року, тобто коли закон передбачив отримання ліцензії для надання послуг з адміністративного фінансування активів для придбання товарів у групах.

Ураховуючи наведене, суди в справі, яка переглядається, установивши, що предметом спірних договорів є послуги з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах, дійшли обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для визнання цих договорів недійсними з огляду на те, що зазначені послуги вважаються фінансовими і регулюються Законом № 2664-ІІІ, а ТОВ "ЕкономКомфорт" надає їх без отримання відповідної ліцензії.

За таких обставин підстави для скасування судових рішень судів у справі, що переглядається, відсутні.

Оскільки у справі, що переглядається, рішення касаційної інстанції є законним, а обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, то відповідно до статті 3605 ЦПК України в задоволенні заяви необхідно відмовити.

Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603 , статтею 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України,

п о с т а н о в и л а:

У задоволенні заяви товариства з обмеженою відповідальністю "ЕкономКомфорт" про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 червня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Хмельницької області від 20 квітня 2015 року та рішення Нетішинського міського суду Хмельницької області від 16 грудня 2014 року відмовити.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Л.І. Охрімчук Н.П. Лященко Я.М. Романюк