П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

5 липня 2016 року м. Київ

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі:

головуючого Кривенди О.В.,суддів:Волкова О.Ф., Гриціва М.І., Коротких О.А., Маринченка В.Л., Панталієнка П.В., Прокопенка О.Б., Самсіна І.Л., Терлецького О.О., при секретарях судового засідання Ключник А.Ю., Шатило Р.П.,

за участю:

позивачів - ОСОБА_1, ОСОБА_5, ОСОБА_7,

представників: позивачів - ОСОБА_8, ОСОБА_7,

представника відповідача Гуцала Д.С., -

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 (далі - позивачі) до Президента України, треті особи - ОСОБА_9, ОСОБА_10, про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,

в с т а н о в и л а:

У квітні 2015 року позивачі звернулися до Вищого адміністративного суду України як суду першої інстанції з позовом до Президента України,

у якому, з урахуванням уточнення позовних вимог просили:

- визнати протиправною бездіяльність Президента України, що полягає у незастосуванні (неналежній організації) у передбачений законом спосіб оборони України, легалізації введених у зв'язку з анексією Криму, збройним конфліктом (війною) на Сході України обмежень прав людини відповідно до статті 64 Конституції України <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_200/ed_2014_03_02/pravo1/Z960254K.html?pravo=1> шляхом прийняття передбаченого пунктом 20 статті 106 Основного <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_385/ed_2014_03_02/pravo1/Z960254K.html?pravo=1> Закону, частиною першою статті 4 Закону України від 6 грудня 1991 року № 1932-XII «Про оборону України» <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_281938/ed_2015_12_23/pravo1/T193200.html?pravo=1> (далі - Закон

№ 1932-XII) рішення про введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях та подання цього рішення (Указу) Верховній Раді України на затвердження;

- зобов'язати Президента України застосувати (організувати) у передбачений законом <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/ed_2015_12_23/pravo1/T193200.html?pravo=1> спосіб оборону України та здійснити легалізацію обмежень прав людини, введених у зв'язку з анексією Криму та збройним конфліктом (війною) на Сході України, відповідно до статті 64 Конституції України <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_200/ed_2014_03_02/pravo1/Z960254K.html?pravo=1> шляхом невідкладного прийняття передбаченого пунктом 20 статті 106 Конституції України <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_385/ed_2014_03_02/pravo1/Z960254K.html?pravo=1>, частиною першою статті 4 Закону № 1932-ХІІ <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_281938/ed_2015_12_23/pravo1/T193200.html?pravo=1> рішення про введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях і подати це рішення (Указ) Верховній Раді України на затвердження.

На обґрунтування позову зазначили, що Президент України, незважаючи на реально існуючу загрозу територіальній цілісності України, її суверенітету і незалежності, в умовах збройної агресії Російської Федерації та захоплення (окупації) частини її територій, зокрема Автономної Республіки Крим,

міст Донецька, Антрацита та Алчевська Луганської області, не вчинив передбачені пунктом 20 статті 106 Конституції України і частиною першою статті 4 Закону № 1932-ХІІ дії, що призвело до недодержання відповідачем конституційного правопорядку, наявність і дотримання якого гарантує права всіх громадян України.

Позивачі також зазначали, що деякі з них мають спеціальний статус і є особами, переміщеними з тимчасово окупованих територій України та районів проведення антитерористичної операції (ОСОБА_1 - переміщена

з м. Євпаторії Автономної Республіки Крим; ОСОБА_3 - з м. Антрацита Луганської області; ОСОБА_4 - з м. Донецька; ОСОБА_5 -

з м. Алчевська Луганської області), однак внаслідок протиправної бездіяльності відповідача були порушені їхні права як внутрішньо переміщених осіб, які при вимушеному виїзді з окупованих територій України були позбавлені державних гарантій захисту у вигляді евакуації та розміщення на проживання.

Вищий адміністративний суд України постановою від 23 лютого 2016 року у задоволенні позову відмовив.

Не погоджуючись із таким судовим рішенням, ОСОБА_5 та ОСОБА_7 звернулись із заявою про його перегляд Верховним Судом України з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України, у якій з урахуванням уточнень просять постанову Вищого адміністративного суду України від

23 лютого 2016 року скасувати та прийняти нове судове рішення - про задоволення позову.

У заяві про перегляд ідеться про те, що Вищий адміністративний суд України при прийнятті оскаржуваної постанови не виконав вказівок Верховного Суду України, викладених у його постанові від 8 грудня 2015 року, якою було скасовано ухвалене судом першої інстанції у цій справі рішення,

а справа направлена на новий судовий розгляд.

Зокрема, як стверджують заявники, у рішенні, яке вони просять переглянути, не дано правової оцінки порушенню прав позивачів як громадян України внаслідок того, що у Донецькій, Луганській областях та в Автономній Республіці Крим не введений воєнний стан. Крім того, заявники вважають, що Вищий адміністративний суд України не дослідив обставин щодо порушення прав позивачів як внутрішньо переміщених осіб.

У заяві про перегляд також зазначено, що суд першої інстанції не дослідив докази щодо вжиття відповідачем заходів на захист прав позивачів.

Містить заява ОСОБА_5 та ОСОБА_7 і доводи щодо протиправної, на їхню думку, бездіяльності Президента України, які суд проігнорував.

Порушенням вимог чинного законодавства заявники вважають і те, що суд на обґрунтування свого рішення послався на Мінські угоди, які є суто політичними документами.

У судовому засіданні позивачі та їх представники підтримали заяву та навели доводи на її обґрунтування.

Представник Президента України, вважаючи оскаржуване рішення Вищого адміністративного суду України законним та обґрунтованим, просив відмовити у задоволенні заяви про його перегляд.

Перевіривши наведені у заяві доводи, заслухавши пояснення осіб, які беруть участь у справі, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України вважає, що заява не підлягає задоволенню

з таких підстав.

Ухвалюючи рішення, яке просять переглянути заявники, Вищий адміністративний суд України виходив із того, Президентом України не було допущено протиправної бездіяльності, оскільки для введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях існує законодавчо визначений порядок і Президент України за наявності до того підстав може прийняти рішення про введення воєнного стану лише після надходження відповідних пропозицій від Ради національної безпеки і оборони України (далі - РНБО). Оскільки таких пропозицій відповідачу не надходило, він не мав правових підстав для прийняття рішення із зазначеного питання.

Колегія суддів погоджується з висновками Вищого адміністративного суду України, викладеними у його рішенні, з огляду на таке.

Відповідно до статті 102 Конституції України, Президент України є главою держави і виступає від її імені. Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.

Відповідно до повноважень, закріплених у статті 106 Конституції України Президент України, крім іншого, забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави; вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни та у разі збройної агресії проти України приймає рішення про використання Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань; приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України.

Засади оборони України, а також повноваження органів державної влади у сфері оборони визначені Законом України від 6 грудня 1991 року № 1932-XII «Про оборону України» (далі - Закон № 1932-XII), відповідно до статті першої якого воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози та забезпечення національної безпеки, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

Аналогічне визначення воєнного стану міститься у статті 1 Закону України від 6 квітня 2000 року № 1647-III «Про правовий режим воєнного стану» (чинного на момент звернення позивачів до суду з позовом; далі - Закон № 1647-III).

Частиною першою статті 4 Закону № 1932-XII встановлено, що у разі збройної агресії проти України або загрози нападу на Україну Президент України приймає рішення про загальну або часткову мобілізацію, введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях, застосування Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, подає його Верховній Раді України на схвалення чи затвердження, а також вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни.

Порядок введення воєнного стану визначений у статті 5 Закону № 1647-III. Так, воєнний стан в Україні або в окремих її місцевостях вводиться Указом Президента України, який підлягає затвердженню Верховною Радою України протягом двох днів з моменту звернення Президента України та негайно оголошується через засоби масової інформації. Пропозиції щодо введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях Президентові України РНБО.

Слід зазначити і про те, що частиною першою статті 5 Закону України від 12 травня 2015 року № 389-VIII «Про правовий режим воєнного стану», який набрав чинності 11 червня 2015 року і яким визнано таким, що втратив чинність Закон № 1647-III, також визначено, що пропозиції щодо введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях на розгляд Президентові України подає РНБО.

Відповідно до статті 107 Конституції України та статті 1 Закону України від 5 березня 1998 року № 183/98-ВР «Про Раду національної безпеки і оборони України» (далі - Закон № 183/98-ВР) РНБО є координаційним органом з питань національної безпеки і оборони при Президентові України.

Компетенція цього органу визначена у статті 4 Закону № 183/98-ВР, згідно з якою РНБО розробляє та розглядає на своїх засіданнях питання, які відповідно до Конституції та законів України, Стратегії національної безпеки України, Воєнної доктрини України належать до сфери національної безпеки і оборони та подає, зокрема, пропозиції Президентові України щодо питань введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях.

Аналізуючи зазначені норми права, Вищий адміністративний суд України дійшов правильного висновку про те, що прийняттю Президентом України рішення про введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях має передувати встановлена законом процедура, що передбачає надання РНБО пропозицій Президенту України щодо введення воєнного стану. Встановлений законом порядок введення такого стану необхідний для всебічного і повного аналізу причин, що можуть бути підставою для його введення, з'ясування можливості настання несприятливих наслідків у разі прийняття відповідного рішення, загроз, ризиків тощо.

Під час розгляду справи суд установив, що РНБО не подавала Президенту України пропозицій щодо введення в Україні або в окремих її місцевостях воєнного стану. Крім того, суд установив, що позивачі не звертались безпосередньо до Президента України з приводу порушених у позовній заяві питань, а відтак правильним є висновок суду про те, що Президентом України не було допущено протиправної бездіяльності.

Наведені в заяві доводи про те, що суд першої інстанції не виконав вказівок Верховного Суду України, викладених у його постанові від 8 грудня 2015 року, колегія суддів вважає необґрунтованими.

Так, у зазначеному судовому рішенні йшлося про те, що постанова, яка переглядається, не містить аналізу та оцінки доводів позивачів щодо порушення їхніх прав.

Звертав Верховний Суд України увагу й на те, що суд першої інстанції не з'ясував, чи мала місце бездіяльність з боку відповідача, чи вживалися ним заходи, спрямовані на захист прав, свобод та інтересів позивачів, чи зверталися позивачі до Президента України для уточнення цих питань. Крім того, не було з'ясовано, наскільки публічними могли бути заходи, пов'язані з вирішенням питань, порушених у позовній заяві.

Йшлося у постанові Верховного Суду України і про те, що суд не розкрив у своєму рішенні, у чому полягає суть дискреції та як вона узгоджується з конституційним принципом розподілу влади і положенням про судовий захист прав, свобод та інтересів особи.

Як видно зі змісту рішення Вищого адміністративного суду України, цей суд проаналізував усі доводи позивачів щодо порушення їхніх прав та навів у рішенні відповідні мотиви.

Суд ретельно проаналізував законодавство, що регламентує порядок введення в Україні або в окремих її місцевостях воєнного стану. Піддав суд аналізу для повного і всебічного розгляду справи й інше законодавство, зокрема, Закон України від 15 квітня 2014 року № 1207-VII «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» та Закон України від 2 вересня 2014 року № 1669-VII «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції».

Також на виконання вказівок Верховного Суду України суд розкрив у своєму рішенні суть дискреції та навів висновки щодо закріпленого у статті 6 Конституції України принципу розподілу влади на законодавчу, виконавчу

і судову.

Не вважає колегія суддів обґрунтованими й наведені в заяві доводи про те, що суд порушив вимоги чинного законодавства, пославшись на Мінські домовленості. Як видно зі змісту рішення, суд зазначив у ньому про наявність Мінської угоди від 12 лютого 2015 року та комплекс заходів щодо виконання Мінських угод, проте висновків щодо відсутності протиправної бездіяльності Президента України щодо питань, порушених у позовній заяві, дійшов на підставі аналізу законодавства України.

Таким чином, оскільки Вищий адміністративний суд України розглянув справу з дотриманням норм матеріального і процесуального права, колегія суддів не вбачає підстав для скасування постановленого у справі рішення, про що йдеться у заяві ОСОБА_5 та ОСОБА_7

Керуючись частиною шостою статті 171-1, статтями 241, 242, 244 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

У задоволенні заяви ОСОБА_5 та ОСОБА_7 відмовити.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий О.В. КривендаСудді: О.Ф. Волков М.І. Гриців О.А. Коротких В.Л. Маринченко П.В. Панталієнко О.Б. Прокопенко І.Л. Самсін О.О. Терлецький