П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

4 жовтня 2016 року м. Київ

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі:

головуючого Волкова О.Ф., суддів:Гриціва М.І., Кривенди О.В., Прокопенка О.Б., при секретарі судового засідання Ключник А.Ю.,

за участю представників: позивача - ОСОБА_5,

відповідача - Грабовського С.В., Заблоцької О.Ю., -

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_8 до Управління державної охорони України (далі - УДО) про зобов'язання вчинити певні дії,

в с т а н о в и л а:

У грудні 2013 року ОСОБА_8 звернувся до суду з позовом, у якому просив зобов'язати УДО надати йому відпустку по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку з 15 грудня 2008 року по ІНФОРМАЦІЯ_1.

Суди встановили, що ОСОБА_8 проходив військову службу за контрактом в УДО.

28 жовтня 2008 року позивач звернувся до начальника УДО з рапортом про надання відпустки з 15 грудня 2008 року по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку.

Однак, як пояснив позивач суду, його рапорт не був розглянутий, відпустку надано не було.

Оскільки ОСОБА_8 на службу не з'являвся, у червні 2009 року військовим прокурором Київського гарнізону ОСОБА_8 було пред'явлено обвинувачення у вчиненні злочину, передбаченого частиною другою статті 407 Кримінального кодексу України (самовільне залишення військової частини або місця служби) (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі - КК). Вироком Військового місцевого суду Київського гарнізону від 23 вересня 2009 року суд визнав ОСОБА_8 винним у вчиненні злочину, передбаченого частиною другою статті 407 КК (самовільне залишення військової частини або місця служби).

Наказом начальника УДО від 22 червня 2010 року № 101-ос позивача звільнено з військової служби у запас Збройних Сил України на підставі підпункту «є» пункту 6 статті 26 Закону України від 25 березня 1992 року № 2232-XII «Про військовий обов'язок та військову службу» (у зв'язку з обвинувальним вироком, що набрав законної сили).

Не погоджуючись зі звільненням, ОСОБА_8 звернувся до суду з позовом, у якому просив суд визнати протиправною бездіяльність відповідача, що виявилась у ненаданні йому відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, зобов'язати відповідача надати ОСОБА_8 відпустку по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку з 15 грудня 2008 року, а також стягнути моральну шкоду у сумі 100 000 грн.

Обухівський районний суд Київської області постановою від 26 березня 2010 року у справі № 2-а-1/10, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 30 вересня 2010 року, позов задовольнив частково: визнав неправомірною бездіяльність УДО, що виявилась у нерозгляді рапорту ОСОБА_8, та зобов'язав УДО розглянути рапорт ОСОБА_8 щодо надання йому відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку.

У задоволенні решти позовних вимог, а саме щодо зобов'язання відповідача надати відпустку по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку з 15 грудня 2008 року та стягнення моральної шкоди у сумі 100 000 грн, суд відмовив.

На виконання вказаної постанови Обухівського районного суду Київської області УДО розглянуло рапорт ОСОБА_8 та листом від 20 травня 2011 року № 3/1-1632 відмовило йому у наданні відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку.

Київський окружний адміністративний суд постановою від 9 червня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 23 липня 2015 року, в задоволенні позову відмовив.

Приймаючи таке рішення, суди виходили з того, що правовідносини між позивачем та відповідачем з приводу проходження військової служби припинені 22 червня 2010 року, а позовні вимоги про надання позивачу відпустки по догляду за дитиною заявлені поза межами відносин військової служби, звернуті у минуле, а вік дитини, догляду за якою просить позивач, становить понад сім років.

Суд також наголосив на тому, що під час судового розгляду представник позивача під час судового розгляду визнав, що цей позов має на меті не захист права позивача у зв'язку з ненаданням йому відпустки у минулому, а створення підстав для перегляду вироку Військового місцевого суду Київського гарнізону за нововиявленими обставинами.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 14 серпня 2015 року відмовив у відкритті касаційного провадження.

У заяві про перегляд судових рішень Верховним Судом України з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), ОСОБА_8, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 11 Закону України від 20 грудня 1991 року № 2011-ХІІ «Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі - Закон № 2011-ХІІ), просить скасувати постанову Київського окружного адміністративного суду від 9 червня 2015 року, ухвали Київського апеляційного адміністративного суду від 23 липня 2015 року та Вищого адміністративного суду України від 14 серпня 2015 року, прийняти нове рішення по суті заявлених вимог, стягнути з державного бюджету витрати зі сплати судового збору.

На підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції однієї й тієї ж норми права заявник надав постанову Вищого адміністративного суду України від 2 серпня 2012 року (№ К-52335/09).

Перевіривши наведені заявником доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України вважає, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке.

За правилами пункту 1 частини першої статті 237 КАС перегляд Верховним Судом України судових рішень в адміністративних справах може здійснюватися виключно з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи, перевірка правильності встановлення яких не належить до компетенції Верховного Суду України.

У справі, що розглядається, суди першої та апеляційної інстанцій, з якими погодився Вищий адміністративний суд України, відмовляючи у задоволенні позову, виходили з того, що позивачем заявлено лише вимогу зобов'язального характеру, а саме зобов'язати відповідача надати відпустку по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку. Разом з цим правовідносини між позивачем та відповідачем з приводу проходження військової служби припинені 22 червня 2010 року, а позовні вимоги про надання позивачу відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку заявлені поза межами відносин військової служби (дата подання позову - 30 грудня 2013 року), звернуті у минуле, а вік дитини, догляду за якою просить позивач, становить понад сім років.

Натомість у рішенні Вищого адміністративного суду України, наданому заявником на підтвердження наведених у заяві доводів, касаційний суд, вказуючи на правомірність припису Військового прокурора Одеського гарнізону від 2 листопада 2007 року № 6673 стосовно визначення права батька дитини на отримання соціальної відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, дійшов висновку, що пріоритетному застосуванню підлягають норми статті 18 Закону України від 15 листопада 1996 року № 504/96-ВР «Про відпустки» як такі, що прийняті пізніше та є спеціальними для визначення права батька-військовослужбовця на соціальну відпуску для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку в силу відсилочної норми статті 10-1 Закону № 2011-XII.

Аналіз рішення, про перегляд якого подано заяву, та рішення, наданого для порівняння, свідчить про те, що вони ухвалені за різних фактичних обставин справ, установлених судами, та у спорах, що виникли за різного правового регулювання правовідносин, тому підстав для висновку про неоднакове застосування зазначених ОСОБА_8 у заяві норм матеріального права у подібних правовідносинах немає.

Керуючись пунктом 6 розділу ХІІ Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», статтями 241, 242, 244 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

У задоволенні заяви ОСОБА_8 відмовити.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий О.Ф. ВолковСудді: М.І. ГрицівО.В. КривендаО.Б. Прокопенко