ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

4 лютого 2014 року м. Київ

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах і Судової палати у господарських справах Верховного Суду України у складі:

головуючого Кривенка В.В., суддів:Балюка М.І., Барбари В.П., Берднік І.С., Гуля В.С., Гусака М.Б., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Колесника П.І., Коротких О.А., Кривенди О.В., Панталієнка П.В., Потильчака О.І., Прокопенка О.Б., Терлецького О.О., Тітова Ю.Г., Шицького І.Б., Фесенка Л.І., при секретарі судового засідання − Демченко Т.І.,

за участю: представника Генеральної прокуратури України − Капшученка Ю.М.,

представників відповідача − Ароновича Ф.М., Черепан С.М., Матлушинського Ю.В.,

третіх осіб: ОСОБА_23, ОСОБА_84, ОСОБА_25, ОСОБА_26, ОСОБА_27, ОСОБА_28, ОСОБА_29, ОСОБА_30, ОСОБА_31, ОСОБА_32, ОСОБА_24, ОСОБА_34, −

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом міжрайонного природоохоронного прокурора Київської області (далі − Прокурор) в інтересах держави в особі Державної інспекції з контролю за використанням та охороною земель у Київській області, Державної екологічної інспекції в Київській області та Дніпровського басейнового управління водних ресурсів до Вишгородської міської ради (далі − Рада), треті особи: ОСОБА_36, ОСОБА_37, ОСОБА_38, ОСОБА_24, ОСОБА_29, ОСОБА_39, ОСОБА_30, ОСОБА_31, ОСОБА_34, ОСОБА_27, ОСОБА_40, ОСОБА_28, ОСОБА_32, ОСОБА_42, ОСОБА_43, ОСОБА_44, ОСОБА_45, ОСОБА_46, ОСОБА_47, ОСОБА_48, ОСОБА_49, ОСОБА_50, ОСОБА_51, ОСОБА_52, ОСОБА_53, ОСОБА_54, ОСОБА_55, ОСОБА_56, ОСОБА_57, ОСОБА_58, ОСОБА_59, ОСОБА_60, ОСОБА_61, ОСОБА_62, ОСОБА_63, ОСОБА_83, ОСОБА_64, ОСОБА_65, ОСОБА_66, ОСОБА_35, ОСОБА_67, ОСОБА_68, ОСОБА_69, ОСОБА_70, ОСОБА_71, ОСОБА_72, ОСОБА_73, ОСОБА_74, ОСОБА_75, ОСОБА_76, ОСОБА_77, ОСОБА_78, ОСОБА_79, ОСОБА_26, ОСОБА_80, ОСОБА_81, ОСОБА_82, про часткове скасування рішення,

в с т а н о в и л а:

У травні 2010 року Прокурор звернувся до суду з позовом в інтересах держави про скасування пунктів 91−147 рішення Вишгородської міської ради «Про передачу земельних ділянок у приватну власність громадян» від 29 вересня 2009 року № 29/18 (далі − рішення № 29/18).

На обґрунтування позовних вимог послався на те, що зазначене рішення органу місцевого самоврядування про передачу у приватну власність громадянам, зокрема, для ведення садівництва земельних ділянок, які належать до земель водного фонду, без відповідного погодження з Дніпровським басейновим управлінням водних ресурсів прийнято з порушенням вимог чинного законодавства, а саме: статті 19 Конституції України, статей 3, 116, 118, 151 Земельного кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі − ЗК), статті 50 Закону України від 22 травня 2003 року № 858-IV «Про землеустрій» (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі − Закон № 858-IV) та статей 88, 89 Водного кодексу України.

Київський окружний адміністративний суд постановою від 12 жовтня 2011 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 11 жовтня 2012 року, позовні вимоги задовольнив: визнав нечинними пункти 91− 147 рішення № 29/18.

Вищий адміністративний суд України постановою від 20 червня 2013 року скасував ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 11 жовтня 2012 року та постанову Київського окружного адміністративного суду від 12 жовтня 2011 року, в задоволенні позову відмовив.

Не погоджуючись із рішенням суду касаційної інстанції, заступник Генерального прокурора України звернувся із заявою про його перегляд Верховним Судом України з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), посилаючись на неоднакове застосування судами касаційної інстанції частин першої та другої статті 118 ЗК, просить скасувати постанову Вищого адміністративного суду України від 20 червня 2013 року та залишити в силі рішення судів першої та апеляційної інстанцій.

На підтвердження неоднакового застосування судами касаційної інстанції однієї й тієї самої норми матеріального права у подібних правовідносинах заявник додав рішення Вищого адміністративного суду України від 4 та 11 грудня 2012 року, 20 серпня 2013 року (№ № К/9991/5690/12, К/9991/8058/12, К/800/11885/13 відповідно) та постанову Вищого господарського суду України від 9 листопада 2006 року (№ 8/95).

Перевіривши наведені заявником доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах і Судової палати у господарських справах Верховного Суду України вважає, що у задоволенні заяви слід відмовити з таких підстав.

Вищий адміністративний суд України, допускаючи цю справу до провадження Верховного Суду України, виходив із того, що в доданих до заяви копіях судових рішень інакше, ніж у справі, що розглядається, застосовано положення частин першої та другої статті 118 ЗК.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 237 КАС Верховний Суд України переглядає судові рішення в адміністративних справах з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Із наведених заявником судових рішень не вбачається, що касаційні суди неоднаково тлумачать положення частин першої та другої статті 118 ЗК, за змістом яких особа, зацікавлена у приватизації земельної ділянки, яка перебуває у її користуванні, подає заяву до відповідної міської державної адміністрації або органу місцевого самоврядування за місцезнаходженням земельної ділянки, які у місячний строк мають прийняти рішення щодо приватизації на підставі технічних матеріалів та документів, що підтверджують розмір земельної ділянки.

Аналіз наведених рішень судів касаційної інстанції дає підстави для висновку, що ухвалення різних за змістом судових рішень зумовлено наявністю різних обставин, які були встановлені судами при розгляді зазначених справ.

Так, у справі, що розглядається, касаційний суд дійшов висновку, що оскаржуване рішення Ради прийнято на підставі та у спосіб, передбачений чинним законодавством, та зазначив, що з боку третіх осіб при його прийнятті не було допущено порушень земельного законодавства, оскільки межі земельних ділянок були встановлені, та їх цільове призначення не змінювалось, відповідно до положень статті 50 Закону № 858-IV та пункту 2 Порядку розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 травня 2004 року № 677, відведення земельних ділянок повинно було здійснюватись не на підставі проектів землеустрою, а на підставі технічної документації із землеустрою, які посвідчують права на землю.

Натомість у наданій заявником постанові Вищого адміністративного суду України від 4 грудня 2012 року (№ К/9991/5690/12) цей суд погодився з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій про скасування рішення міськради про безоплатну передачу у власність земельної ділянки, оскільки ОСОБА_4 не була належним користувачем спірної земельної ділянки, а відтак міськрада помилково застосувала положення частини першої статті 118 ЗК.

У справі, постанова касаційного суду від 11 грудня 2012 року (№ К/9991/8058/12) в якій додана до заяви, ВАСУ, відмовляючи у задоволенні позову про зобов'язання вчинити дії з розгляду заяви фізичних осіб про виділення земельних ділянок для обслуговування та будівництва жилих будинків, виходив із того, що у позивачів відсутні будь-які документи, що підтверджують розмір земельних ділянок;

В іншій справі, ухвала касаційного суду від 20 серпня 2013 року (№ К/800/11885/13) в якій додана до заяви, цей суд, відмовляючи у задоволенні позову про скасування рішення міськради та зобов'язання вчинити дії, виходив із того, що оспорюване рішення міськради правомірне, оскільки неможливо вирішити питання щодо передачі у власність земельної ділянки у зв'язку з відсутністю у позивача технічної документації щодо розміру земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні.

У справі, постанова касаційного суду від 9 листопада 2006 року (№ 8/95) в якій додана до заяви, Вищий господарський суд України, застосувавши до спірних відносин положення статей 116, 118, 123, 124, 151 ЗК та статті 16 Закону України 6 жовтня 1998 року № 161-XIV «Про оренду землі», виходив із того, що передача в оренду під забудову земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування після надання цим органом дозволу на розроблення проекту відведення земельної ділянки, погодження місця розташування об'єкту, розміру земельної ділянки та умов її вилучення (викупу). Оскільки позивач не дотримав передбаченого законом порядку оформлення земельної ділянки у користування, то правові підстави для задоволення позову відсутні.

Отже, обставини, встановлені у справі, що розглядається, не є подібними до обставин, встановлених у справах, копії рішень у яких додано до заяви.

Згідно з частиною першою статті 244 КАС Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.

Ураховуючи викладене, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах і Судової палати у господарських справах Верховного Суду України, керуючись статтями 241, 242, 244 Кодексу адміністративного судочинства України,

п о с т а н о в и л а:

У задоволенні заяви заступника Генерального прокурора України відмовити.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 2 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий В.В. КривенкоСудді: М.І. БалюкВ.П. БарбараІ.С. БерднікВ.С. ГульМ.Б. ГусакА.А. ЄмецьТ.Є. ЖайворонокП.І. КолесникО.А. КороткихО.В. КривендаП.В. ПанталієнкоО.І. ПотильчакО.Б. ПрокопенкоО.О. ТерлецькийЮ.Г. ТітовІ.Б. ШицькийЛ.І. Фесенко