П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

2 грудня 2015 року м. Київ

Судова палата у цивільних справах

Верховного Суду України у складі:

Головуючого Романюка Я.М.,Суддів:Лященко Н.П.,Сімоненко В.М., Охрімчук Л.І.,Яреми А.Г., Сеніна Ю.Л., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Ніконджитбудсервіс» до ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 про усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення та скасування реєстрації місця проживання, стягнення заборгованості та неустойки, за зустрічним позовом ОСОБА_7 до товариства з обмеженою відповідальністю «Ніконджитбудсервіс» про зобов'язання здійснити перерахунок оплати за комунальні послуги за заявою товариства з обмеженою відповідальністю «Ніконджитбудсервіс» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 липня 2015 року,

в с т а н о в и л а :

У лютому 2015 року товариство з обмеженою відповідальністю «Ніконджитбудсервіс» (далі - ТОВ «Ніконджитбудсервіс») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 про усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення та скасування реєстрації місця проживання, стягнення заборгованості та неустойки, посилаючись на те, що 30 червня 2003 року між ТОВ «Ніконджитбудсервіс» та ОСОБА_7, яка виступала від свого імені та від імені обох синів, у простій письмовій формі із строком дії в один рік, з правом пролонгації ще на один рік, було укладено договір найму житлових кімнат № НОМЕР_1 та № НОМЕР_2, загальною площею 42,94 кв.м., які розташовані в належному позивачеві гуртожитку по АДРЕСА_1. Після спливу двох років, що пройшли з дня укладення договору і його пролонгації відповідачі, не дивлячись на вимоги ТОВ «Ніконджитбудсервіс» не тільки не переуклали договір найму (оренди) на майбутнє, але й перестали вчасно та у повному обсязі проводити оплату за своє проживання, заборгувавши товариству з 1 березня 2012 року по 1 січня 2015 року 4 927 гр. 52 коп.

5 березня 2015 року ОСОБА_7 подала до суду зустрічну позовну заяву, в якій просила анулювати борг, що виник у неї перед наймодавцем, оскільки той нараховує плату за користування житлом без будь-якого обґрунтування і за завищеними тарифами. Крім того на її думку ні вона, ні її діти не можуть бути виселені з житлових приміщень, оскільки договір найму, що існує між сторонами, не розірвано і законних підстав для його розірвання немає.

Рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 7 травня 2015 року позов задоволено частково. Ухвалено виселити ОСОБА_7, ОСОБА_8 та ОСОБА_9 з кімнат № НОМЕР_1 та № НОМЕР_2 в гуртожитку по АДРЕСА_1 без надання іншого жилого приміщення. З ОСОБА_7 на користь ТОВ «Ніконджитбудсервіс» стягнуто 4 927 грн. 52 коп. заборгованості за користування майном за період з 1 березня 2012 року по 1 січня 2015 року та 3% річних у сумі 176 грн. 17 коп., що разом складає 5 103 грн. 69 коп. У решті позову товариства та зустрічного позову ОСОБА_7 відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Миколаївської області від 30 червня 2015 року рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог ТОВ «Ніконджитбудсервіс» про усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення скасовано та в цій частині ухвалено нове рішення, яким у задоволені первісного позову відмовлено. В решті рішення залишено без змін.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 липня 2015 року ТОВ «Ніконджитбудсервіс» відмовлено у відкритті касаційного провадження.

У заяві ТОВ «Ніконджитбудсервіс» просить скасувати рішення судів у справі та направити справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, а саме статей 317, 391, 821 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява задоволенню не підлягає.

Відповідно до змісту ст. 360-5 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно.

Судами встановлено, що ТОВ «Ніконджитбудсервіс» є власником 9068/10000 часток гуртожитку по АДРЕСА_1 та з 2000 року по теперішній час є його балансоутримувачем.

30 червня 2003 року між ТОВ «Ніконджитбудсервіс» та ОСОБА_7 був укладений договір на користування площею гуртожитку, відповідно до якого відповідачці були надані в користування кімнати № НОМЕР_1 та № НОМЕР_2 загальною площею 42,94 кв.м. строком на один рік. Згідно умов договору відповідачка зобов'язалась своєчасно вносити плату за проживання у гуртожитку за встановленими ставками та відповідно до п. 38 «Примірного положення про гуртожитки», затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР від 3 липня 1986 року № 208.

У пункті 7.1. договору зазначено, що договір вважається пролонгованим на один рік, якщо жодна зі сторін не пізніше ніж за один місяць не повідомить другу про розірвання договору.

11 лютого 2008 року ТОВ «Ніконджитбудсервіс» було направлено на адресу відповідачки ОСОБА_7 повідомлення про те, що строк дії укладеного з нею договору на користування житловою площею сплив та їй необхідно або укласти договір оренди житла, або виселитись з займаних приміщень. Дане повідомлення було отримано відповідачкою 16 лютого 2008 року.

16 лютого 2012 року ТОВ «Ніконджитбудсервіс» було вдруге повідомлено ОСОБА_7 про сплив строку договору від 2003 року на користування кімнатами №№ НОМЕР_1 та НОМЕР_2 в гуртожитку та необхідність або звільнити їх, або укласти новий договір.

14 березня 2012 року відповідачку ОСОБА_7 було повідомлено, що з 1 березня плату за користування кімнатами №№ НОМЕР_1, НОМЕР_2 в гуртожитку визначено у розмірі 430 грн.

Повідомленням від 30 серпня 2013 року ОСОБА_7 було поінформовано про те, що з 1 вересня 2013 року розмір плати за проживання в гуртожитку становить 450 грн.

Також 23 серпня 2013 року за вих. № 246, 24 червня 2014 року за вих. № 221, 15 липня 2014 року за вих. № 385 відповідачку ОСОБА_7 було повідомлено про сплив строку дії договору на користування житловими приміщеннями гуртожитку, укладеного нею з позивачем 2003 року, а також про наявність заборгованості по платі за користування гуртожитком.

11 липня 2014 року за вих. № 276 на адресу відповідачки ОСОБА_7 було направлено повідомлення про підвищення вартості проживання в гуртожитку до 650 грн.

Листом від 8 липня 2014 року ОСОБА_7 повідомила ТОВ «Ніконджитбудсервіс» про свою згоду на переукладення договору користування гуртожитком, однак просила надати їй проект такого договору.

Проект договору відповідачці було надіслано 15 липня 2014 року, отримано нею 18 липня 2014 року, проте такий договір так і не укладено.

12 вересня 2014 року за вих. № 446 на адресу відповідачки ОСОБА_7 позивачем ТОВ «Ніконджитбудсервіс» було направлено претензію-вимогу № НОМЕР_1-НОМЕР_2/б, якою повідомлено, що заборгованість по платі за користування житлом станом на 1 вересня 2014 року становить 4 033 грн. 52 коп.

Задовольняючи частково первісний позов та відмовляючи у зустрічному суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_7 та її неповнолітні діти вселились до спірних кімнат не у зв'язку з трудовими відносинами, а на підставі однорічного, з правом його пролонгації ще на один рік, договору від 30 червня 2003 року. Відповідно строк дії даного договору сплинув, а нового укладено не було, проте відповідачі продовжують користуватись спірними кімнатами без належних правових підстав.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині часткового задоволення первісного позову суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився касаційний суд, виходив із того, що у матеріалах справи відсутні докази того, що сторони повідомляли одна одну про розірвання цього договору, а тому відсутні підстави вважати його припиненим, а сторони продовжують бути зобов'язаними з виконання взятого на себе обов'язку. Оскільки у даній справі вимоги про розірвання договору найму не ставилися, то відповідачі не могли бути виселені з названих кімнат без надання іншого житла.

У наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 лютого 2012 року суд касаційної інстанції виходив із того, що ОСОБА_3, яка не перебувала у трудових відносинах з позивачем, поселена у кімн. АДРЕСА_1 без законної підстави - спільного рішення адміністрації та профкому УДНДІ «Ресурс» й без видачі спеціального ордеру. Поселення відбулося колишнім керівником УДНДІ «Ресурс» на прохання керівника підприємства, де працювала ОСОБА_3, із укладенням угод на проживання, строк яких закінчився 31 грудня 2002 року без подальшої пролонгації.

У наданій для порівняння ухвалі Верховного Суду України від 9 вересня 2009 року суд касаційної інстанції виходив із того, що судами не звернуто уваги на виникнення права розпорядження та користування гуртожитком у ТОВ «Стальноконструкція 103 ЛТД» виникло 5 грудня 2006 року, то і право на захист своїх прав у нього виникло з цього дня, а отже судами не встановлено правове становище будинку та не повно з'ясовані обставини справи.

У наданій для порівняння ухвалі Верховного Суду України від 9 липня 2008 року суд касаційної інстанції виходив із того, що відповідачі ніколи не перебували у трудових відносинах з ВАТ «Муссон», відповідного спільного рішення адміністрації підприємства та профспілкової організації про надання їм жилої площі у гуртожитку не приймалося, ордер на право зайняття жилої площі не видавався.

У наданій для порівняння ухвалі Верховного Суду України від 3 вересня 2008 року суд касаційної інстанції виходив із того, що після закінчення строку дії договору оренди, автоматична пролонгація якого непередбачена. спеціальний ордер відповідачам на право проживання в гуртожитку не видавався, у зв'язку з чим передбачені законом підстави для проживання відповідачів у спірних кімнатах гуртожитку відсутні.

У наданій для порівняння ухвалі Верховного Суду України від 2 квітня 2008 року суд касаційної інстанції виходив із того, що ОСОБА_10 не перебував у трудових відносинах із Рівненським виробничим автотранспортним об'єднанням, яке є самостійною юридичною особою, спільне рішення адміністрації підприємства та профспілкового комітету про надання жилої площі в гуртожитку не приймалося, спеціальний ордер на право вселення не видавався, а тому немає правових підстав для існування права користування спірним житлом відповідачами.

Судові рішення Верховного Суду України від 9 вересня 2009 року, 9 липня 2008 року, 3 вересня 2008 року, 2 квітня 2008 року та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 лютого 2012 року, на які заявник посилається на підтвердження своєї заяви, ухвалені у справах за наявності інших фактичних обставин, ніж у справі, судове рішення в якій просять переглянути заявниця.

Порівняння вищенаведених судових рішень із судовим рішенням, яке переглядається, не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції при розгляді двох чи більше справ за тотожних предмета спору, підстав позову та за аналогічних обставин і однакового регулювання нормами матеріального права спірних правовідносин дійшов протилежних висновків щодо заявлених позовних вимог.

Відповідно до статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердились.

Керуючись пунктом 1 статті 355, пунктом 2 частини першої статті 360-3, статтею 360-5 ЦПК України, судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

У задоволенні заяви товариства з обмеженою відповідальністю «Ніконджитбудсервіс» відмовити.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий ОСОБА_1Судді Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко А.Г. Ярема