ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 листопада 2016 року Справа № 915/295/16

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого суддіСибіги О.М.,суддівДанилової М.В., Швеця В.О.розглянувши матеріали касаційної скаргиПершого заступника прокурора Одеської області, м. Одесана постановуОдеського апеляційного господарського суду від 25.08.2016 рокуу справі господарського суду Миколаївської областіза позовомЗаступника прокурора Миколаївської області в інтересах держави, м. Миколаївдо1. Миколаївської міської ради, м. Миколаїв; 2. Товариства з обмеженою відповідальністю "Морський спеціалізований порт "Ніка-Тера", м. Миколаївпровизнання незаконними та скасування рішень, визнання недійсними договорів

за участю представників

прокуратури: Попенко О.С.,

відповідача-1: не з'явився,

відповідача-2: Карук О.О.

В С Т А Н О В И В:

Заступник прокурора Миколаївської області в інтересах держави звернувся до господарського суду Миколаївської області з позовом до Миколаївської міської ради та товариства з обмеженою відповідальністю "Морський спеціалізований порт "Ніка-Тера" (далі за текстом - ТОВ "Морський спеціалізований порт "Ніка-Тера") про:

- визнання незаконним та скасування пункту 12 розділу 1 рішення Миколаївської міської ради від 18.09.2008 року № 27/71, яким затверджено технічну документацію із землеустрою щодо складання договору оренди та передано в оренду ТОВ "Морський спеціалізований порт "Ніка-Тера" земельну ділянку, загальною площею 174737 кв. м по вул. Айвазовського, 23 у м. Миколаєві для обслуговування підхідного каналу та операційної акваторії для підходу суден до набережної терміналу;

- визнання незаконним та скасування пункту 2 розділу 5 рішення Миколаївської міської ради від 30.01.2009 року № 32/44, яким пункт 12 розділу 1 рішення Миколаївської міської ради від 18.09.2008 року № 27/71 викладено в такій редакції "затвердити документацію із землеустрою щодо складання договору оренди на земельну ділянку загальною площею 85405 кв. м, у тому числі 33349 кв. м - ділянка № 1, 52056 кв. м - ділянка № 3, з віднесенням її до земель морського транспорту (з функціональним використанням: інші землі - землі під водою), для обслуговування підхідного каналу та операційної акваторії для підходу суден до набережної термінала по вул. Айвазовського, 23;

- визнання незаконним та скасування пункту 7 розділу 1 рішення Миколаївської міської ради від 18.12.2009 року № 42/61, яким затверджено технічну документацію та передано ТОВ "Морський спеціалізований порт "Ніка-Тера" в оренду земельну ділянку, площею 52056 кв. м, у тому числі: 45588 кв. м - для обслуговування підхідного каналу і операційної акваторії для підходу суден до набережної терміналу та площею 6468 кв. м для будівництва та обслуговування причалу по вул. Айвазовського, 23;

- визнання незаконним та скасування пункту 7 розділу 1 рішення Миколаївської міської ради від 22.11.2012 року № 22/41, яким затверджено технічну документації із землеустрою щодо складання документа (внесення змін до договору оренди № 6791), що посвідчує право користування земельною ділянкою ТОВ "Морський спеціалізований порт "Ніка-Тера", загальною площею 73253 кв. м для обслуговування підхідного каналу та операційної акваторії для підходу суден до набережної термінала по вул. Айвазовського, 23 у м. Миколаєві;

- визнання недійсним на майбутнє укладеного 23.07.2009 року між Миколаївською міською радою та ТОВ "Морський спеціалізований порт "Ніка-Тера" Договору оренди землі № 6791, який зареєстровано у Миколаївській регіональній філії ДП "Центр ДЗК", про що 03.08.2009 року у Державному реєстрі земель вчинено запис № 040900100692;

- визнання недійсним на майбутнє укладеного 26.01.2010 року між Миколаївською міською радою та ТОВ "Морський спеціалізований порт "Ніка-Тера" Договору про внесення змін до Договору оренди землі, який зареєстровано у Миколаївській регіональній філії ДП "Центр ДЗК", про що 08.02.2010 року у Державному реєстрі земель вчинено запис № 041049800014;

- визнання недійсним на майбутнє укладеного 26.12.2012 року між Миколаївською міською радою та ТОВ "Морський спеціалізований порт "Ніка-Тера" Договору № 449-12 про внесення змін до Договору оренди землі № 6791 від 23.07.2009 року, на підставі якого передано в оренду товариству земельну ділянку з кадастровим номером 4810136600:07:004:0104 та земельну ділянку з кадастровим номером 4810136600:07:004:0103.

Рішенням господарського суду Миколаївської області від 04.07.2016 року залишеним без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 25.08.2016 року у задоволенні позову відмовлено.

Вищезазначені судові акти мотивовано тим, що спірна земельна ділянка знаходиться в межах м. Миколаїв, розташована в акваторії Бузького лиману та належить до земель водного фонду; державою до моменту розмежування земель державної і комунальної власності органам місцевого самоврядування делеговані повноваження щодо розпорядження землями державної власності, які знаходяться на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці, а тому правові підстави для визнання недійсними спірних рішень та договорів відсутні.

Не погоджуючись з судовими актами попередніх інстанцій, перший заступник прокурора Одеської області звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення господарського суду Миколаївської області від 04.07.2016 року та постанову Одеського апеляційного господарського суду від 25.08.2016 року і прийняти нове рішення, яким позов прокурора задовольнити у повному обсязі.

ТОВ "Морський спеціалізований порт "Ніка-Тера" до Вищого господарського суду України подано відзив на касаційну скаргу, в якому відповідач проти доводів касаційної скарги заперечує та просить залишити її без задоволення, а судові акти попередніх інстанцій - без змін.

Миколаївською міською радою відзиву на касаційну скаргу подано не було.

В судовому засіданні прокурор просив касаційну скаргу задовольнити, рішення господарського суду Миколаївської області від 04.07.2016 року та постанову Одеського апеляційного господарського суду від 25.08.2016 року - скасувати і прийняти нове рішення, яким позов прокурора задовольнити у повному обсязі, а представник відповідача-2 проти доводів касаційної скарги заперечував та просив залишити її без задоволення, а судові акти попередніх інстанцій - без змін.

Відповідача-1 згідно з приписами ст. 1114 ГПК України було належним чином повідомлено про день, час і місце розгляду касаційної скарги, однак він не скористався передбаченим процесуальним законом правом на участь у розгляді справи касаційною інстанцією.

Заслухавши пояснення прокурора та представника відповідача-2, приймаючи до уваги межі перегляду справи в суді касаційної інстанції, перевіривши повноту встановлення господарськими судами обставин справи та правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з огляду на наступне.

Господарськими судами попередніх інстанцій встановлено, що на підставі рішення Миколаївської міської ради від 18.09.2008 року № 27/71 зі змінами, внесеними рішенням від 30.01.2009 року № 32/44, Миколаївською міською радою (орендодавець) та ТОВ "Морський спеціалізований порт "Ніка-Тера" (орендар) укладено Договір оренди землі № 6791 від 23.07.2009 року, за умовами якого орендодавець передає, а орендар приймає в оренду строком на 25 років земельну ділянку, загальною площею 85 405 кв. м для обслуговування підхідного каналу і операційної акваторії для підходу суден до набережної терміналу по вул. Айвазовського, 23 у м. Миколаєві. Відповідно до п. 5.2 Договору цільове призначення земельної ділянки (1.14.4 УКЦВЗ) - землі морського транспорту.

Відповідно до рішення Миколаївської міської ради від 18.12.2009 року № 42/61 Миколаївською міською радою (орендодавець) та ТОВ "Морський спеціалізований порт "Ніка-Тера" (орендар) укладено Договір про зміни від 26.01.2010 року до Договору оренди землі № 6791 від 23.07.2009 року, яким, зокрема, в п. 1.1 Розділу 1 та п. 5.1 Розділу 5 замінено слова "для обслуговування підхідного каналу та операційної акваторії для підходу суден до набережної терміналу" на "для будівництва і обслуговування підхідного каналу і операційної акваторії для підходу суден до набережної термінала, будівництва і обслуговування причалу"; п. 2.1 Розділу 2 викладено в такий редакції: "в оренду передається земельна ділянка загальною площею 85 405 кв. м., що складається із ділянки № 1 площею 33 349 кв. м та ділянки № 2 площею 52 056 кв. м, у тому числі 45 588 кв. м - для обслуговування підхідного каналу та операційної акваторії для підходу суден до набережної термінала та площею 6 468 кв. м - для будівництва і обслуговування причалу, без права передачі в суборенду"; п. 5.2 Розділу 5 викладено в такій редакції: "Цільове призначення земельної ділянки (1.14.10,1.14.4 УКЦВ3) інші землі транспорту та зв'язку і землі під водою".

На підставі рішення Миколаївської міської ради від 22.11.2012 року № 22/41 Миколаївською міською радою та ТОВ "Морський спеціалізований порт "Ніка-Тера" укладено Договір № 449-12 від 26.12.2012 року про внесення змін до Договору оренди землі № 6791 від 23.07.2009 року, яким, серед іншого, внесено зміни до: п. 1.1 Розділу 1, який викладено у наступній редакції: "для обслуговування підхідного каналу і операційної акваторії для підходу суден до набережної термінала"; п. 2.1 Розділу 2 - "загальною площею 73 253 кв. м, в т.ч. ділянка № 1 площею 33 349 кв. м, кадастровий номер 4810136600:07:004:0104, ділянка № 2 площею 39 904 кв. м, кадастровий номер 4810136600:07:004:0103".

Прокурор, звертаючись до суду з позовом про визнання незаконними та скасування пунктів рішень Миколаївської міської ради, на підставі яких відповідачами укладено оспорювані Договори, свої вимоги обґрунтував тим, що радою прийнято зазначені рішення з перевищенням компетенції, оскільки ради не наділені повноваженнями щодо передачі у користування водних об'єктів загальнодержавного значення, тобто, рішення прийняті з порушенням вимог ст. ст. 13, 19 Конституції України, ст. ст. 12, 59, 84, 122, 123 Земельного кодексу України, ст. ст. 6, 10, 14, 67, 85 Водного кодексу України, з огляду на що Договори, укладені на підставі таких рішень, в силу приписів ст. ст. 203, 215 Цивільного кодексу України, ст. 152 Земельного кодексу України є недійсними.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог господарські суди попередніх інстанцій виходили з того, що відповідно до приписів ч. ч. 2, 4 ст. 4 Закону України "Про оренду землі", Розділу 8 "Прикінцевих положень" цього Закону, ч. ч. 1, 4 ст. 122 Земельного кодексу України, п. 12 Розділу Х "Перехідні положення" Земельного кодексу України державою фактично делеговані повноваження органам місцевого самоврядування до моменту розмежування земель державної і комунальної власності щодо розпорядження землями державної власності, які знаходяться на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці. Оскільки спірна земельна ділянка в акваторії Бузького лиману знаходиться в межах м. Миколаїв належить до земель водного фонду та зареєстрована як комунальна власність територіальної громади м. Миколаєва, такі рішення прийняті радою в межах компетенції, визначеної положеннями Земельного кодексу України та Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", у зв'язку з чим правові підстави для визнання незаконними та скасування спірних рішень та визнання недійсними таких договорів відсутні.

З урахуванням встановлених господарськими судами попередніх інстанцій обставин справи здійснюючи касаційний перегляд, колегія суддів Вищого господарського суду України виходить з наступного.

Відповідно до ст. 13 Конституції України земля є об'єктом права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

При цьому, ч. 2 ст. 19 Конституції України унормовано, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з ч. 1 ст. 21 Цивільного кодексу України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

За змістом наведеної норми вбачається, що підставами для визнання акта недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Обов'язковою умовою визнання акта недійсним є також порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів позивача у справі. Тобто, обов'язковою умовою визнання недійсним акта є не тільки невідповідність його чинному законодавству, але й порушення у зв'язку з цим прав та охоронюваних законом інтересів позивача.

В п. 10 ст. 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" визначено, що акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку.

Згідно з ч. 2 ст. 152 Земельного кодексу України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Одними із способів захисту прав на землю є визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, а також визнання угоди недійсною.

Відповідно до ст. 4 Водного кодексу України (в редакції, чинній на момент прийняття оскаржуваних рішень) до земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водоймами, болотами, а також островами; прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів.

Аналогічне визначення складу земель водного фонду міститься також і в ст. 58 Земельного кодексу України.

В силу приписів ст. 5 Водного кодексу України до водних об'єктів загальнодержавного значення належать: 1) внутрішні морські води та територіальне море; 2) підземні води, які є джерелом централізованого водопостачання; 3) поверхневі води (озера, водосховища, річки, канали), що знаходяться і використовуються на території більш як однієї області, а також їх притоки всіх порядків; 4) водні об'єкти в межах територій природно-заповідного фонду загальнодержавного значення, а також віднесені до категорії лікувальних. До водних об'єктів місцевого значення належать: 1) поверхневі води, що знаходяться і використовуються в межах однієї області і які не віднесені до водних об'єктів загальнодержавного значення; 2) підземні води, які не можуть бути джерелом централізованого водопостачання.

Згідно з ч. ч. 1, 4 ст. 85 Водного кодексу України порядок надання земель водного фонду в користування та припинення права користування ними встановлюється земельним законодавством. Громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних тощо.

Статтею 59 Земельного кодексу України визначено, що землі водного фонду можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності.

Відповідно до ч. 3 ст. 140, ч. 1 ст. 144, ч. 1 ст. 143 Конституції України місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи; органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території; територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування вирішують, зокрема, й інші питання місцевого значення, віднесені законом до їх компетенції.

В п. 34 ч. 1 ст. 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" передбачено, що до питань місцевого значення належить регулювання сільськими, селищними, міськими радами земельних відносин відповідно до закону.

Згідно зі ст. 1 Закону України "Про оренду землі" орендою землі є засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.

За приписами ст. 4 Закону України "Про оренду землі" (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у комунальній власності, є сільські, селищні, міські ради в межах повноважень, визначених законом. Орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у державній власності, є районні, обласні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації, Рада міністрів Автономної Республіки Крим та Кабінет Міністрів України в межах повноважень, визначених законом.

Водночас, Розділом VIII "Прикінцеві положення" Закону України "Про оренду землі" визначено, що ч. ч. 2, 3 і 4 ст. 4 набирають чинності після розмежування відповідно до закону земель державної і комунальної власності. До розмежування відповідно до закону земель державної і комунальної власності орендодавцями земельних ділянок у межах населених пунктів, крім земель, переданих у приватну власність, є відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади в межах повноважень, визначених Земельним кодексом України.

За приписами ч. ч. 1, 4 ст. 122 Земельного кодексу України (в редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних рішень) сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Обласні державні адміністрації передають земельні ділянки на їх території із земель державної власності у власність або у користування у межах міст обласного значення та за межами населених пунктів для всіх потреб, крім випадків, визначених частинами третьою, сьомою цієї статті.

При цьому, п. 12 Розділу X Перехідних положень Земельного кодексу України визначено, що до розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзаці другому цього пункту) в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради з урахуванням вимог абзацу третього цього пункту, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади.

Відповідно до ст. 10 Закону України "Про розмежування земель державної та комунальної власності" (в редакції, чинній на момент прийняття оскаржуваних рішень) розмежування земель державної та комунальної власності здійснюється в межах адміністративно-територіальних утворень - сіл, селищ, міст, районів, областей. Підставою для проведення робіт, пов'язаних з розмежуванням земель державної та комунальної власності в межах населених пунктів, є рішення сільської, селищної, міської ради, а за межами населених пунктів - рішення Ради міністрів Автономної Республіки Крим або відповідної обласної державної адміністрації. Розмежування земель державної та комунальної власності здійснюється за проектами, які за замовленням відповідних сільських, селищних, міських рад, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних державних адміністрацій розробляються державними та іншими землевпорядними організаціями.

Як вірно встановлено господарськими судами попередніх інстанцій, при прийнятті міською радою спірних рішень про затвердження технічної документації із землеустрою щодо складання договору оренди та передачу в оренду спірної земельної ділянки, а також внесення змін щодо розміру та порядку використання земельної ділянки, не відбулось розмежування земель державної та комунальної власності, а Миколаївською міською радою вирішено питання про передачу в оренду земельної ділянки в силу наданих їй повноважень.

Такі висновки судами правомірно зроблено виходячи з того, що спірна земельна ділянка розташована в акваторії Бузького лиману та знаходиться в межах м. Миколаїв, належить до земель водного фонду і в силу вищенаведених законодавчих положень державою фактично делеговані повноваження органам місцевого самоврядування до моменту розмежування земель державної і комунальної власності щодо розпорядження землями державної власності, які знаходяться на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці.

Таким чином, господарськими судами попередніх інстанцій встановлено наявність у Миколаївської міської ради повноважень на прийняття спірних рішень та їх відповідність вимогам законодавства.

З огляду на викладене, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що господарські суди попередніх інстанцій дійшли вірних висновків про необхідність відмови у задоволення позовних вимог, оскільки судами не встановлено правових підстав для визнання незаконними та скасування пунктів рішень Миколаївської міської ради, а тому відсутні і правові підстави для визнання недійсними договорів, укладених на виконання цих рішень.

Також колегія суддів Вищого господарського суду України відзначає, що згідно зі ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним, а держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом введення "законів". Більш того, верховенство права, один із основоположних принципів демократичного суспільства, притаманний усім статтям Конвенції.

Таким чином, питання, чи було дотримано справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав окремої особи, виникає лише тоді, коли встановлено, що оскаржуване втручання відповідало вимозі законності і не було свавільним (рішення у справі "Ятрідіс проти Греції" (Iatridis v. Greece) [ВП], № 31107/96, пункт 58, ЄСПЛ 1999-II). Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях Конвенції (рішення у справі "Шпачек s.r.o." проти Чеської Республіки" (Spacek s.r.o. v. the Czech Republic), № 26449/95, пункт 54, від 09.01.99). Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого закону, вимагаючи, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні (рішення у справі "Бейелер проти Італії" (Beyeler v. Italy), [ВП], № 33202/96, пункт 109, ЄСПЛ 2000-I). У справі "Скордіно проти Італії" (Scordino v. Italy) (№ 1) [ВП], № 36813/97, пункти 190 та 191, ECHR 2006-V) Європейський Суд визнав, що тлумачення та застосування національного законодавства є прерогативою національних органів. Водночас зазначивши, що суд зобов'язаний переконатися в тому, що спосіб, в який тлумачиться і застосовується національне законодавство, призводить до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики Суду. Європейський Суд наголошує на тому, що особа на користь якої органом влади прийняте певне рішення, має повне право розумно очікувати, що якщо місцевий орган влади вважає, що в нього є певна компетенція, то така компетенція дійсно існує, а тому визнання незаконності дій органу влади не повинно змінювати відносини прав, які виникли внаслідок такої дії органу влади.

Таким чином, колегія суддів Вищого господарського суду України приходить до висновку, що під час розгляду справи господарськими судами попередніх інстанцій фактичні обставини справи встановлено на основі повного, всебічного і об'єктивного дослідження поданих доказів, висновки судів відповідають цим обставинам і їм надана вірна юридична оцінка з правильним застосуванням норм матеріального і процесуального права.

Також колегія суддів касаційної інстанції відзначає, що інші доводи першого заступника прокурора Одеської області, викладені в касаційній скарзі, зводяться до переоцінки наявних у справі доказів, вільного тлумачення правових норм, не спростовують законних та обґрунтованих висновків судів попередніх інстанцій і вже були предметом розгляду в апеляційному господарському суді та обґрунтовано ним відхилені.

При цьому, відповідно до ч. 2 ст. 1117 ГПК України касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 1119 ГПК України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції без змін, а скаргу - без задоволення.

Касаційна скарга залишається без задоволення, коли суд визнає, що рішення місцевого та постанова апеляційного господарських судів прийняті з дотриманням вимог матеріального та процесуального права, з'ясуванням всіх обставин, які мають значення для правильного вирішення спору.

За таких обставин, колегія суддів Вищого господарського суду України погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, які відповідають матеріалам справи та чинному законодавству, у зв'язку з чим підстав для скасування чи зміни оскаржуваних судових актів не вбачається.

Керуючись ст. ст. 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України,

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу залишити без задоволення.

2. Постанову Одеського апеляційного господарського суду від 25.08.2016 року у справі № 915/295/16 - залишити без змін.

Головуючий суддяО.М. Сибіга СуддіМ.В. Данилова В.О. Швець