ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 листопада 2016 року Справа № 924/496/16

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Рогач Л.І. - головуючого, доповідача Алєєвої І.В., Дроботової Т.Б.розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу фізичної особи-підприємця ОСОБА_4на постановуРівненського апеляційного господарського суду від 06.09.2016у справі№ 924/496/16 Господарського судуХмельницької областіза позовомЗаступника керівника Староконстянтинівської місцевої прокуратури в інтересах державидо- Ямпільської селищної ради - фізичної особи-підприємця ОСОБА_4провизнання недійсним рішення селищної ради та договоруза участю представників: прокуратури /позивачаКравчук О.А. - прокурор посвідч. № 043796відповідачів- не з'явився; - Кедрун Л.С.- адвокат, договір від 26.11.2016

ВСТАНОВИВ:

31.05.2016 Заступник керівника Староконстянтинівської місцевої прокуратури звернувся в інтересах держави до господарського суду з позовом до Ямпільської селищної ради та фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 про визнання недійсним рішення сорокової сесії Ямпільської міської ради шостого скликання № 9 від 25.05.2015 "Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі для будівництва та обслуговування будівель торгівлі, яка розташована в АДРЕСА_1" та договору про встановлення земельного сервітуту для будівництва та обслуговування будівель торгівлі від 01.07.2015, укладений відповідачами. Позовні вимоги обґрунтовано приписами статей 203, 215, 235, 401, 404 Цивільного кодексу України, доводами про удаваність зазначеного вище правочину, який має на меті приховати правовідносини з оренди земельної ділянки, що вбачається з невідповідності змісту наданого договором права користування земельною ділянкою підставам для встановлення сервітуту; прокурор вказує на порушення приписів статті 134 Земельного кодексу України щодо передачі в оренду земельних ділянок державної чи комунальної форми власності на конкурентних засадах за результатами проведення земельних торгів.

Відповідач фізична особа-підприємець ОСОБА_4 проти позову заперечила, вказавши, що позивач не зазначив у позовній заяві, які права територіальної громади буде відновлено у разі задоволення позовних вимог.

Ямпільська селищна рада визнала позов у порядку частини п'ятої статті 22 та статті 78 Господарського процесуального кодексу України.

Рішенням Господарського суду Хмельницької області від 21.07.2016 (суддя Гладюк Ю.В.) позов задоволено; визнано недійсним рішення сорокової сесії Ямпільської міської ради шостого скликання № 9 від 25.05.2015 "Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі для будівництва та обслуговування будівель торгівлі, яка розташована в АДРЕСА_1" та договір про встановлення земельного сервітуту для будівництва та обслуговування будівель торгівлі від 01.07.2015, укладений відповідачами; розподілено судові витрати.

Постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 06.09.2016 (судді: Огороднік К.М., Тимошенко О.М, Демянчук Ю.Г.) рішення господарського суду залишено без змін, як законне і обґрунтоване.

Не погоджуючись із висновками судів попередніх інстанцій, фізична особа-підприємець ОСОБА_4 подала до Вищого господарського суду України касаційну скаргу, в якій просить рішення місцевого та постанову апеляційного суду скасувати повністю та прийняти нове рішення, яким у позові відмовити. Касаційну скаргу вмотивовано доводами про порушення судами норм матеріального та процесуального права, а саме: суди, всупереч статей 3, 144 Конституції України, статті 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" задовольнили позов, предметом якого є визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування, який вичерпав свою дію внаслідок його виконання, а, відтак, його скасування не породжує наслідків для користувача земельної ділянки; суди в порушення статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" не врахували практику Суду, згідно з якою ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються; суд апеляційної інстанції не взяв до уваги клопотання відповідача про відкладення розгляду справи, що позбавило його конституційного права на захист та надання доказів.

Представник відповідача у судовому засіданні підтримав доводи касаційної скарги.

Ямпільська селищна рада не скористалася правом на участь у судовому засіданні.

Прокурор заперечував проти задоволення касаційної скарги, вважаючи судові рішення законними та обґрунтованими.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення прокурора, представника відповідача, присутніх у судовому засіданні, перевіривши наявні матеріали справи на предмет правильності юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення в судових рішеннях, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до статті 1117 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Касаційна інстанція не має права встановлювати чи вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду або відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

В силу статей 203, 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог щодо відповідності змісту правочину Цивільного кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Як встановили суди попередніх інстанцій та вбачається з матеріалів справи, за спірним договором про встановлення земельного сервітуту від 01.07.2015 Ямпільська селищна рада (власник) надала фізичній особі-підприємцю ОСОБА_4 право користуватися земельною ділянкою загальною площею 197 м. кв. по АДРЕСА_1, для будівництва та обслуговування будівель торгівлі. Пунктом 8 договору обумовлено дію останнього протягом 25 років з моменту реєстрації права земельного сервітуту.

Дослідивши предмет спірного договору та інші його умови про встановлення сервітуту, суди дійшли висновку, що вони не відповідають законодавчому визначенню даного поняття, в зв'язку з чим є правомірними доводи позивача про те, що сторони насправді уклали інший договір, ніж встановлення сервітуту. Натомість, умови договору, які визначають: право користування земельною ділянкою; мету такого користування - будівництво і обслуговування будівель торгівлі; порядок, строки, розмір та форму оплати за користування, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення, строк користування, умови про розмір земельної ділянки, її місце розташування, відповідають законодавчому визначенню оренди землі, правила якої слід застосовувати при оцінці спірного правочину.

Задовольняючи позов, суди зазначили, що на момент прийняття спірного рішення про надання в користування земельної ділянки не проводились земельні торги, що суперечить вимогам Земельного кодексу України, відтак, рішення про затвердження технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж землі для передачі її у користування (оренду) підприємцю, без проведення земельних торгів є порушенням встановленого законодавством порядку та виходом за межі компетенції ради; за статтею 404 Цивільного кодексу України право сервітуту не охоплює користування землею для здійснення будівництва та обслуговування нерухомого майна; спірний договір в момент його укладення суперечив вимогам Земельного кодексу України про проведення торгів, а його зміст не відповідає правовідносинам сервітуту.

За приписами статті 1 Господарського процесуального кодексу України, статей 15 та 16 Цивільного кодексу України особа звертається до господарського суду за захистом свого порушеного майнового чи особистого немайнового права, охоронюваного законом інтересу.

За змістом статей 2, 29 Господарського процесуального кодексу України прокурор, який несе обов'язки і користується правами сторін, повинен обґрунтувати наявність підстав для здійснення представництва, визначити, в чому саме полягає порушення інтересів держави та обґрунтувати необхідність її захисту.

В позовній заяві прокурор мотивував звернення з позовом потребою захистити інтереси держави, яка надала органам місцевого самоврядування право розпорядження землями територіальних громад в порядку та спосіб, передбачені Земельним Кодексом України.

Пунктом 34 частини першої статті 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" до виключних повноважень органу місцевого самоврядування віднесено вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин; також розпорядження землями територіальних громад віднесено до повноважень сільських, селищних, міських рад на території сіл, селищ, міст за пунктом "а" частини першої статті 12 Земельного кодексу України.

За статтею 116 Земельного кодексу України право користування земельною ділянкою набувається за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону; статтею 122 цього Кодексу визначено порядок надання земельних ділянок у користування після виокремлення зазначеної земельної ділянки в натурі та з передачею землекористувачу права користування як складової права власності.

Натомість сервітут за своєю правовою природою обмежує власника речі у вчиненні перешкод для її використання іншою особою, без зміни речових прав власника щодо самої речі.

Так, за змістом статті 98 Земельного кодексу України право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками). Земельні сервітути можуть бути постійними і строковими та здійснюється способом, найменш обтяжливим для власника земельної ділянки, щодо якої він встановлений.

Статтею 401 Цивільного кодексу України визначено поняття права користування чужим майном (сервітут), який може бути встановлено щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом; сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій конкретно визначеній особі (особистий сервітут).

Сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.

Встановлення земельного сервітуту не веде до позбавлення власника земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, прав володіння, користування та розпорядження нею.

Разом з тим, як вірно вказали суди, що метою, з якою надавалась земельна ділянка, є здійснення будівництва будівель, реалізація такої мети фізичною особою користувачем безпосередньо впливає на обсяг речових прав власника земельної ділянки, що суперечить природі правовідносин за договором сервітуту.

Відповідно до статті 235 Цивільного кодексу України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Встановивши у розгляді справи, що певний правочин вчинено з метою приховати інший правочин (удаваний правочин), господарський суд на підставі частини другої статті 235 Цивільного кодексу України має виходити з того, що сторонами вчинено саме той правочин, який вони мали на увазі, і розглянути справу по суті із застосуванням правил, що регулюють цей останній правочин. Якщо він суперечить закону, господарський суд має прийняти рішення про визнання його недійсним із застосуванням, за необхідності, відповідних правових наслідків.

Відповідно до статті 13 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Відтак, при вирішенні позову щодо визнання недійсним спірного правочину суди вірно застосували норми, що регулюють відносини оренди землі.

Порядок надання земельних ділянок державної чи комунальної власності в оренду врегульований статтею 124 Земельного кодексу України, відповідно до якої передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється за результатами проведення земельних торгів, крім випадків, встановлених частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу.

Суди попередніх інстанцій достовірно з'ясували, що технічну документацію із землеустрою щодо встановлення меж землі для передачі її у користування (оренду) затверджено та земельну ділянку передано підприємцю з порушенням встановленого законодавством порядку та виходом за межі компетенції ради.

Згідно з частиною 1 статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованого Законом України від 17.07.1997 №475/97-ВР кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Враховуючи повноваження, надані органам місцевого самоврядування у земельних відносинах, при здійсненні цих повноважень органи місцевого самоврядування повинні дотримуватись принципу "належного урядування", який передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний та якомога послідовніший спосіб; зокрема, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок, сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (пункт 70 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Рисовський проти України").

У своїх рішеннях Європейський суд з прав людини також вказує на необхідність дотримання принципу справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю дотримання фундаментальних прав окремої людини.

Європейський суд з прав людини в рішенні "Трегубенко проти України" від 02.11.2004 ствердив, що "правильне застосування законодавства незаперечно становить суспільний інтерес" і саме національні органи при визначенні суспільних інтересів мають певну свободу розсуду, оскільки вони першими виявляють проблеми, які можуть виправдовувати позбавлення власності в інтересах суспільства, та знаходять засоби для їх вирішення.

Внаслідок прийняття спірного рішення та укладення договору порушено інтереси держави у сфері земельних відносин, застосовано невірний механізм надання та одержання у користування земельної ділянки, а саме дотриманням законодавчих засад надання земельних ділянок забезпечується рівність прав громадян, юридичних осіб, відповідні надходження до бюджету.

Посилаючись на те, що порушення допущено саме органом місцевого самоврядування, що не є підставою для позбавлення особи права мирно володіти належним їй майном, відповідач залишив поза увагою, що в даному випадку держава через її органи запровадила сталу процедуру надання земельних ділянок в користування, яка є прозорою і ясною та сприяє юридичній визначеності у земельних правовідносинах. Відповідач не надав доказів та не навів доводів, що він скористався загальновідомою та законодавчо визначеною процедурою для отримання земельної ділянки в користування, звертався до органу місцевого самоврядування за отриманням земельної ділянки саме в оренду, та що саме лише помилка чи невірні дії такого органу спричинили цей спір.

Крім того, посилання скаржника на безпідставне задоволення позову та незастосування висновків Верховного Суду України в частині скасування та визнання недійсним рішенням органу місцевого самоврядування, який вичерпав свою дію, не спростовує висновків судів попередніх інстанцій, оскільки самостійний позов про визнання незаконними та скасування рішень органів місцевого самоврядування про передачу земельних ділянок дійсно не виконує функції захисту прав особи, так як не впливає на права та обов'язки сторін таких правовідносин (у зв'язку з тим, що дія цих ненормативних актів вичерпується фактом їх виконання), що однак не виключає можливості оскарження зазначених актів у комплексному поєднанні із вимогами про визнання недійсними правовстановлюючих документів, виданих на підставі цих оскаржуваних актів (згідно правової позиції Верховного Суду України постанова від 30.09.2015 у справі № 911/3396/14).

Щодо доводів касаційної скарги про допущені судом апеляційної інстанції процесуальні порушення, судова колегія вказує, що ухвалою Рівненського апеляційного господарського суду від 08.08.2016 розгляд апеляційної скарги було призначено на 06.09.2016, тобто, відповідач мав достатньо часу щоб визначитись із своїм представництвом з врахуванням усієї сукупності обставин та забезпечити участь представника в засіданні; наявне у матеріалах справи клопотання не містить даних про необхідність відкласти розгляд справи для забезпечення відповідачу можливості надати додаткові докази, а стосується лише неможливості участі представника, явка якого обов'язковою не визнавалась; клопотання не містить доводів, з яких вбачається неможливість розгляду справи судом за відсутності представника відповідача (стаття 77 Господарського процесуального кодексу України); суд розглянув та мотивовано відхилив подане клопотання і порушень у його процесуальних діях не вбачається.

За приписами статей 33 та 34 Господарського кодексу України, сторони зобов'язані довести обставини справи, на які вони посилаються, як на підставу своїх вимог та заперечень, належними та допустимими доказами.

Відтак, судова колегія вважає, що за наведеного у позові та скарзі змісту суспільного інтересу, наведених доводів щодо обставин вчинення порушення відповідачами вимог законодавства та з урахуванням фактичних обставин справи, прокурор довів наявність підстав для втручання публічного органу у право на мирне володіння особи майном.

Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин. Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, які мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Перевіривши у відповідності до частини 2 статті 1115 Господарського процесуального кодексу України юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення у постанові апеляційного та рішенні місцевого господарського суду, колегія суддів дійшла висновків, що доводи касаційної скарги не спростовують висновків господарських судів попередніх інстанцій та спростовуються наведеним вище.

Керуючись статтями 43, 1117, пунктом 1 статті 1119, статтями 11110, 11111 Господарського процесуального кодексу України Вищий господарський суд України

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу фізичної особи - підприємця ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 06.09.2016 у справі № 924/496/16 Господарського суду Хмельницької області та рішення Господарського суду Хмельницької області від 21.07.2016 залишити без змін.

Головуючий Л. Рогач

Судді: І. Алєєва

Т. Дроботова