ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 жовтня 2015 року Справа № 924/245/15 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого судді:Добролюбової Т.В. (доповідач),суддівГоголь Т.Г., Швеця В.О.,розглянувши матеріали касаційної скаргиМалого підприємства "Сорочук і Партнери"на постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 22.07.15у справі№924/245/15 Господарського суду Хмельницької областіза позовомМалого підприємства "Сорочук і Партнери"доТовариства з обмеженою відповідальністю "Оболонь Агро"простягнення 214 267,50 грн та передачу посліду пшениці Розпорядженням Секретаря другої судової палати Вищого господарського суду України від 28.10.15 для розгляду даної справи, сформовано колегію суддів у складі: головуючий - Добролюбова Т.В., судді - Гоголь Т.Г., Швець В.О.

В судовому засіданні взяли участь представники:

від позивача - Сорочук А.М. - директор;

від відповідача - Короташ Р.В. - за дов. від 28.10.15; Кабанцов В.О. - за дов. від 28.10.15.

Малим підприємством "Сорочук і Партнери" у лютому 2015 року заявлено позов до Товариства з обмеженою відповідальністю "Оболонь Агро" про передачу посліду пшениці в кількості 5450 кг в натурі на суму 4360,00 грн та стягнення 214 267,50 грн, з яких 184 567,50 грн - вартість зерна, 29 700,00 грн - вартість сої. В обґрунтування позову Підприємство зазначало, що 25.04.12 між сторонами було укладено договір про спільну діяльність, відповідно до умов якого позивач в серпні 2014 року проінформував відповідача про те, що агротрейдери пропонують купити пшеницю фуражну по ціні 2 000 грн/тона. Позивач вказує, що незважаючи на умови договору, відповідач самовільно розпорядився врожаєм реалізувавши його за ціною 1 500 грн/тона. Позивач вважав, що правочин з продажу товару є недійсним, оскільки укладений всупереч договору про спільну діяльність. При цьому Підприємство посилалось на приписи статей 203, 215, 216 Цивільного кодексу України.

Рішенням господарського суду Хмельницької області від 28.04.15, ухваленим суддею Субботіною Л.О., провадження у справі в частині стягнення 44 141,61 грн заборгованості припинено у зв'язку з відсутністю предмету спору. У позові про стягнення 170 125,89 грн та передачу посліду пшениці в кількості 5 450 кг в натурі на суму 4 360,00 грн судом відмовлено. При прийнятті рішення суд виходив з того, що заборгованість за договором про спільну діяльність від 25.04.12 за 2012 та 2014 роки відсутня. Суд визнав, що позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що вся вирощена озима пшениця могла бути реалізована саме за вказаними позивачем цінами, а кошти, що є предметом спору, не можуть бути стягнуті як збитки. Суд установив, що вимоги позивача про передачу 5450 кг посліду пшениці в натурі також є безпідставними, з огляду на те, що послід в зазначеній кількості зданий відповідачем на переробку до того, як позивач звернувся до Товариства з вимогою про витребування посліду в натурі. Кошти від переробки були включені до загальної суми прибутку від спільної діяльності. При цьому суд керувався приписами статей 215, 216, 614, 623, 1130 Цивільного кодексу України, статті 224 Господарського кодексу України, пункту 1-1 частини 1 статті 80 Господарського процесуального кодексу України.

Рівненський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: Сініцина Л.М. Бучинська Г.Б., Розізна І.В., постановою від 22.07.15, перевірене рішення у справі скасував в частині відмови у стягненні з відповідача на користь позивача 18 096,21 грн та прийняв нове рішення яким задовольнив позов в цій частині. В решті рішення місцевого господарського суду залишив без змін. Апеляційна інстанція виходила з того, що зерно у 2014 році було реалізоване відповідачем по ціні 1 950 грн/тона. З огляду на те, що розрахунок вартості виплат частини прибутку позивачу за 2014 рік мав бути зроблений виходячи з даної ціни, суд установив борг відповідача перед позивачем у присудженій до стягнення сумі. При цьому суд керувався приписами статей 215, 216, 614, 623, 1130 Цивільного кодексу України, статей 193, 224 Господарського кодексу України, пункту 1-1 частини 1 статті 80 Господарського процесуального кодексу України.

Мале підприємство "Сорочук і Партнери" звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить рішення та постанову скасувати повністю, та скерувати справу до місцевого господарського суду на новий розгляд. Скаржник зазначає про порушення судами приписів статей 33, 34 Господарського процесуального кодексу України та вказує на те, що суди дали оцінку наданим відповідачем документам на реалізацію зерна сої та пшениці, а не документам, що підтверджують результат від реалізації даних культур. Також скаржник вказує, що судами не дотримано приписів частини 3 статті 22, частини 1 статті 216 та частини 2 статті 230 Цивільного кодексу України в результаті чого суди дійшли помилково висновку про відсутність збитків завданих позивачу.

Від Товариства з обмеженою відповідальністю "Оболонь Агро" відзив на касаційну скаргу судом не отримано.

Вищий господарський суд України, заслухавши доповідь судді Добролюбової Т.В. та пояснення присутніх у судовому засіданні представників сторін, переглянувши матеріали справи та доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судами приписів чинного законодавства, відзначає наступне.

Відповідно до частини 1 статті 1117 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування господарськими судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права. Судом апеляційної інстанції установлено, що 25.04.12 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Оболонь Агро" та Малим підприємством "Сорочук і Партнери" укладено договір про спільну діяльність, згідно пункту 1.1 якого сторони домовились про організацію спільної діяльності в сфері товарного сільськогосподарського виробництва на земельній ділянці площею 34,2 га, в тому числі рілля 34,2 га за межами населеного пункту села Біла, Більської сільської ради, яка надана Підприємству для ведення фермерського господарства: вирощування сільськогосподарських культур. Підпунктом 2.1 договору визначено взаємні зобов'язання сторін, а саме: для досягнення цілей за даним договором сторони зобов'язуються: обмінюватися інформацією, що являється в їх розпорядженні, з тематики спільної діяльності; спільно та в строк проводити консультації для обговорення питань спільної діяльності; Товариство має право залучати для виконання своїх зобов'язань за даним договором третіх осіб, беручи на себе відповідальність перед Підприємством за їх дії. Відповідно до підпунктів 2.2-2.3 договору сторони зобов'язуються після завершення кожного виду сільськогосподарських робіт здійснених на земельній ділянці наданій у спільне користування підписувати відповідні акти виконаних робіт, спільно погоджувати сільськогосподарську культуру для посіву. Підпунктом 3.1 договору передбачено, що відповідач зобов'язується: господарювати на земельній ділянці з дотриманням умов даного договору; приступити до використання земельної ділянки в строки, встановлені договором; після підписання даного договору та акта надання земельної ділянки у спільне користування невідкладно приступити до здійснення обробітку земельної ділянки. Пунктом 3.2 договору унормовано, що Позивач за даним договором зобов'язується: надати Товариству земельну ділянку у спільне використання, у стані, що відповідає умовам договору для вирощування сільськогосподарських культур; не вчиняти дії, які б перешкоджали Підприємству виконувати дії по обробітку земельної ділянки. Згідно з підпунктами 4.1-4.2 договору розподіл прибутку від спільної діяльності по даному договору проводиться між сторонами наступним чином: з отриманого від спільної діяльності прибутку повністю відшкодовуються понесені сторонами витрати на спільну діяльність; після відшкодування витрат прибуток розподіляється між сторонами у рівних частинах (50 на 50). За бажанням однієї зі сторін прибуток між сторонами розподіляється у натуральному вигляді (урожай) або у грошовому еквіваленті (вартість урожаю). Пункт 5.1 договору передбачає, що даний договір укладено на 3 роки з моменту передачі земельної ділянки, що передається в спільний обробіток Товариству, на 2012, 2013, 2014 роки (збір урожаю). Відповідно до частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України та статті 174 Господарського кодексу України підставами виникнення господарських зобов'язань є, зокрема господарський договір та інші угоди, передбачені законом, а також угоди, не передбачені законом, але такі, які йому не суперечать. Частина 1 статті 509 Цивільного кодексу України унормовує, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Згідно з приписами статей 525, 526 Цивільного кодексу України, статті 193 Господарського кодексу України зобов'язання мають виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог Цивільного Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від виконання зобов'язань не допускається. Приписами статті 629 Цивільного кодексу України встановлено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами. Статтею 1130 Цивільного кодексу України передбачено, що за договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов'язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить закону. Спільна діяльність може здійснюватися на основі об'єднання вкладів учасників (просте товариство) або без об'єднання вкладів учасників. Частина 2 статті 1131 Цивільного кодексу України передбачає, що умови договору про спільну діяльність, у тому числі координація спільних дій учасників або ведення їхніх спільних справ, правовий статус виділеного для спільної діяльності майна, покриття витрат та збитків учасників, їх участь у результатах спільних дій та інші умови визначаються за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом про окремі види спільної діяльності. Отже спільна діяльність - договірна форма об'єднання осіб для досягнення спільної мети без створення юридичної особи. Метою спільної діяльності може бути як господарська (інвестування, виконання робіт, надання послуг, будівництво об'єктів промисловості, торгівлі, житла, тощо), так і негосподарська (вирішення питань, що стосуються спільних інтересів територіальних громад, тощо) мета, за умови, що вона не суперечить закону. Коло осіб, які можуть виступати сторонами договору про спільну діяльність, чинним законодавством не обмежене, відтак ними можуть бути фізичні та юридичні особи, у тому числі іноземні інвестори. Для досягнення мети спільної діяльності її учасники вправі виділити для цього певне майно (об'єднати вклади) або обмежитися особистою трудовою участю, зокрема розробкою та поданням раціоналізаторських пропозиції, які впроваджуватимуться в межах спільної діяльності, тощо. Судом апеляційної інстанції установлено, що на виконання умов договору про спільну діяльність відповідач на переданій позивачем для спільного використання земельній ділянці площею 34,2 га здійснював вирощування сільськогосподарських культур, в наслідок чого, у 2012 році розмір належного позивачу прибутку від спільної діяльності склав 119 955,99 грн, в 2014 році - 82 239,31 грн. З відомостей видачі готівки про спільний обробіток землі суд установив, що відповідачем було виплачено позивачу за результатами спільної діяльності в 2012 році кошти в загальній сумі 105 000,00 грн. Крім того, відповідачем, в рахунок виплати частини прибутку за 2012 рік, були надані Сорочуку Анатолію Миколайовичу автопослуги на загальну суму 440,00 грн. За результатами спільної діяльності в 2014 році відповідач сплатив позивачу кошти в загальній сумі 52 253,69 грн та надав автопослуги на загальну суму 360,00 грн. Таким чином апеляційний суд установив, що розмір заборгованості відповідача перед позивачем за 2012 рік згідно з умовами договору про спільну діяльність від 25.04.12 становив 14 515,99 грн, а за 2014 рік - 29 625,62 грн. При розгляді справи судами обох інстанцій установлено, що після порушення провадження у справі відповідач в повному обсязі сплатив заборгованість перед позивачем за 2012 рік у розмірі 14 515,99 грн та за 2014 рік у сумі 29 625,62 грн. Господарський суд припиняє провадження у справі у зв'язку з відсутністю предмета спору на підставі пункту 1-1 частини першої статті 80 Господарського процесуального кодексу України, зокрема, у випадку припинення існування предмета спору - сплати суми боргу, якщо між сторонами у зв'язку з цим не залишилося неврегульованих питань. Припинення провадження у справі на підставі зазначеної норми Господарського процесуального кодексу України можливе в разі, коли предмет спору існував на момент виникнення останнього та припинив існування в процесі розгляду справи. Враховуючи вищевикладене, суд визнає правомірним висновок місцевого господарського суду, який підтримала апеляційна інстанція, про припинення провадження у справі в частині стягнення 44 141,61 грн заборгованості за 2012 та 2014 роки у зв'язку з відсутністю предмету спору. Поряд з цим, в ході розгляду справи в суд апеляційної інстанції установив і те, що зерно, реалізоване відповідачем було зібрано не тільки з поля, що належало позивачу, а і з інших полів. Кількість зерна, зібраного згідно з договором про спільну діяльність від 25.04.12 була реалізована у 2014 році відповідачем за ціною 1 950 грн за одну тону. З огляду на викладене суд дійшов вірного висновку про те, що розрахунок вартості виплат частини прибутку позивачу за 2014 рік мав бути зроблений виходячи з даної ціни. Здійснивши розрахунки суд установив, що борг відповідача перед позивачем за 2014 рік складає 18 096,21 грн та правомірно задовольнив вимоги позивача в зазначеній сумі. Судом також установлено, що з інформації від здійснення спільної діяльності в 2014 році убачається, що в 2014 році було отримано 109 ц посліду пшениці який 07.08.14 був зданий відповідачем на переробку на комбікормовий завод, а його вартість включена до загальної суми прибутку, належної сторонам за результатами спільної діяльності і врахована при розрахунку. Позивач повідомив відповідача про своє бажання отримати послід в натуральній формі листом від 09.09.14, тобто, вже після того, як відповідач здав послід на переробку і дане майно в натурі вже не існувало. Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що позовні вимоги про передачу посліду пшениці в кількості 5 450 кг на суму 4 360,00 грн не підлягають задоволенню, оскільки позивач належну йому частину посліду пшениці отримав у грошовому еквіваленті. Щодо посилань скаржника на порушення судами обох інстанцій приписів частини 3 статті 22, частини 1 статті 216 та частини 2 статті 230 Цивільного кодексу України, то вони визнаються судом неспроможними з огляду на наступне. За змістом частини 1 статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1 - 3, 5 та 6 статті 203 Цивільного кодексу України. Крім того, згідно з частиною 1 статті 207 Господарського кодексу України судом може бути визнане недійсним повністю або частково господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності). Статтею 230 Цивільного кодексу України унормовано, що якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Сторона, яка застосувала обман, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв'язку з вчиненням цього правочину. За змістом статті 216 Цивільного кодексу України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. Способами захисту прав при цьому є двостороння реституція або, у разі її неможливості, - відшкодування вартості того, що одержано, відшкодування заподіяних збитків та моральної шкоди. Позивач просив суд стягнути з відповідача кошти, які розраховував отримати у разі належного виконання відповідачем зобов'язання за договором про спільну діяльність, зокрема реалізації озимої пшениці по ціні 2 000 грн за 1 тону. При цьому зазначав, що реалізація зерна та сої здійснена відповідачем за низькими цінами, а саме 1500 грн/тона, в зв'язку з чим позивач отримав менше прибутку, ніж він міг би отримати. Скаржник вважає, що такі дії відповідача суперечать укладеному між ними договору, а отже правочини з реалізації врожаю мають визнатись судом недійсними, кошти у заявленій сумі мають бути стягнуті з останнього, оскільки відповідач навмисно ввів його в оману стосовно ціни реалізації товару. Статтею 611 Цивільного кодексу України встановлено, що у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, відшкодування збитків. Відповідно до частини 2 статті 22 названого Кодексу збитками є, зокрема, доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Частиною 2 статті 224 Господарського кодексу України встановлено, що під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов'язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною. Відповідно до статті 225 цього ж Кодексу до складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються: вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства; додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб'єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов'язання другою стороною; неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов'язання другою стороною; матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом. Частиною 4 статті 623 Цивільного кодексу України унормовано, що при визначенні неодержаних доходів (упущеної вигоди) враховуються заходи, вжиті кредитором щодо їх одержання. Отже, для застосування такої міри відповідальності, як стягнення збитків, потрібна наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення: протиправної поведінки; збитків; причинного зв'язку між протиправною поведінкою боржника та збитками;вини та встановлення заходів, вжитих стороною для одержання такої вигоди. Пред'явлення вимоги про відшкодування неодержаних доходів (упущеної вигоди) покладає на кредитора обов'язок довести, що ці доходи (вигода) не є абстрактними, а дійсно були б ним отримані в разі належного виконання боржником своїх обов'язків. При визначенні реальності неодержаних доходів мають враховуватися заходи, вжиті кредитором для їх одержання. У вигляді упущеної вигоди відшкодовуються ті збитки, які могли б бути реально отримані при належному виконанні зобов'язання. Апеляційним господарським судом надана оцінка доводам позивача та установлено, що сторонами в договорі про спільну діяльність від 25.04.12 не було передбачено яким саме чином має здійснюватись розпорядження вирощеною продукцією (реалізація, видача в якості натуроплати, тощо) та за якими цінами. Крім того, позивачем не доведено в розумінні статті 33 Господарського процесуального кодексу України, що відповідач розпорядився вирощеним врожаєм в інший спосіб, ніж зазначено останнім, чи реалізував її за вищими цінами, що мало б наслідком збільшення прибутку та оману скаржника в частині розподіленого прибутку. Таким чином, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для стягнення з відповідача 170 125,89 грн. Судами не установлено і порушень з якими законодавець пов'язує визнання угод недійсними. Отже доводи викладені в скарзі не знайшли свого підтвердження матеріалами справи, а підстави для застосування приписів частини 3 статті 22, частини 1 статті 216 та частини 2 статті 230 Цивільного кодексу відсутні. За приписами частини 2 статті 1117 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази. Згідно з приписами Господарського процесуального кодексу України підставами для скасування або зміни рішення місцевого чи апеляційного господарського суду або постанови апеляційного господарського суду є порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права. Наведених порушень у справі не установлено. З огляду на викладене, постанова апеляційної інстанції у даній справі визнається такою, що відповідає матеріалам справи та ухвалена відповідно до вимог законодавства, що регулює дані правовідносини, а підстав для задоволення касаційної скарги немає. Витрати за розгляд касаційної скарги покладаються на скаржника.

Враховуючи викладене та керуючись статтями 1115, 1117, 1118, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України,

ПОСТАНОВИВ:

Постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 22.07.15 у справі №924/245/15 залишити без змін.

Касаційну скаргу Малого підприємства "Сорочук і Партнери" залишити без задоволення.

Головуючий суддя Т.Добролюбова

Судді Т.Гоголь

В.Швець