ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 жовтня 2015 року Справа № 915/69/15 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого суддіДобролюбової Т.В.суддівГоголь Т.Г. (доповідач), Швеця В.О.розглянувши у судовому засіданні за участю представників сторін: прокуратури: Яговдік С.м. - прокурор ГПУ, посв. №029909, позивача-1: Рудник Ю.М. - дов. від 15.09.15, позивача-2, відповідача-2: не з'явились, повідомлені належно, відповідача-1: Ліхолєтов В.В. - дов. від 06.02.15,

касаційну скаргуЗаступника військового прокурора Південного регіону України в інтересах держави в особі Міністерства оборони України і Квартирно-експлуатаційного відділу міста Миколаєвана постановуОдеського апеляційного господарського суду від 08.07.15у справі№915/69/15 Господарського суду Миколаївської областіза позовомЗаступника військового прокурора Миколаївського гарнізону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України і Квартирно-експлуатаційного відділу міста Миколаєвадо1. Військової частини А1890 2. Селянського (фермерського) господарства "Волощакевич"провизнання недійсним договору Розпорядженням Секретаря другої судової палати Вищого господарського суду України від 27.10.15 для розгляду касаційної скарги у цій справі призначено колегію суддів у складі: Добролюбової Т.В. - головуючого, Гоголь Т.Г., Швеця В.О.

Заступник військового прокурора Миколаївського гарнізону звернувся до Господарського суду Миколаївської області в інтересах держави в особі Міністерства оборони України і Квартирно-експлуатаційного відділу міста Миколаєва з позовом до Військової частини А1890 та Селянського (фермерського) господарства "Волощакевич" про визнання недійсним (на майбутнє) договору про спільний обробіток землі №414 від 01.11.10, укладеного між відповідачами у справі. Прокурор посилався на те, що спірна земельна ділянка за цільовим призначенням віднесена до земель оборони і є полігоном та перебуває на обліку в Квартирно-експлуатаційному відділі міста Миколаєва, а тому Військова частина А1890 незаконно розпорядилася спірною земельною ділянкою, передавши її за оспорюваним договором, оскільки не була наділена такими повноваженнями. Він також зазначав, що спірна земельна ділянка була передана для використання у сільськогосподарських цілях; що пунктом 2.5 Положення про полігони Збройних Сил України, затвердженого наказом Міністра оборони України №187 від 03.05.08, заборонено використання земельних ділянок полігонів не за призначенням та передачу їх у користування іншим землекористувачам; що використання земельної ділянки у вказаних цілях перешкоджає виконанню першочергових завдань держави щодо проведення заходів оперативної і бойової підготовки військ. Отже, як вважав прокурор, спірний договір укладений з порушенням вимог законодавства та при цьому посилався на приписи статей 20, 77, 115 Земельного кодексу України, статей 203, 215, 227 Цивільного кодексу України, статті 4 Закону України "Про використання земель оборони".

Рішенням Господарського суду Миколаївської області від 09.04.15 (суддя Олейняш Е.М.) у позові відмовлено. Господарський суд виходив з того, що відповідач-1 безпосередньо користується спірною земельною ділянкою, а тому мав право розпоряджатися нею та укладати оспорюваний договір.

Постановою Одеського апеляційного господарського суду від 08.07.15 (судді: Лавриненко Л.В., Богатир К.В., Філінюк І.Г.) перевірене рішення місцевого господарського суду залишено без змін з тих же підстав.

Заступник військового прокурора Південного регіону України звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою із касаційною скаргою в інтересах держави в особі Міністерства оборони України і Квартирно-експлуатаційного відділу міста Миколаєва, в якій просить скасувати рішення і постанову у справі та прийняти нове рішення про задоволення позову. Прокурор посилається на порушення судами приписів статей 20, 92, 95, 119, 120, 141 Земельного кодексу України, статей 203, 215 Цивільного кодексу України, статті 4 Закону України "Про використання земель оборони", статей 42, 35, 43, 82 Господарського процесуального кодексу України. Він наголошує на тому, що згідно з Державним актом на право постійного користування земельною ділянкою 1989 року №062777 постійним землекористувачем є КЕЧ Миколаївського району, правонаступником якого є Квартирно-експлуатаційного відділу міста Миколаєва (позивач-2); що територія полігону передається Військовій частині А 1890 лише для утримання і експлуатації; що вона не наділялася повноваженнями на укладання спірного договору, а тому такий договір, як вважає прокурор, укладений особою, яка не мала необхідного обсягу цивільної дієздатності. Прокурор вказує на те, що приписами статті 4 Закону України "Про використання земель оборони" передбачено можливість передачі військовими частинами земельних ділянок для сільськогосподарських цілей лише за умови, що такі землі перебувають у їх постійному користуванні. На думку прокурора, суди помилково врахували і факти установлені у справі Господарського суду Миколаївської області №5016/135/2012(8/13) в якості преюдиціальних.

Від позивачів і відповідачів відзивів на касаційну скаргу судом не отримано.

Вищий господарський суд України, заслухавши доповідь судді Гоголь Т.Г., пояснення учасників процесу, переглянувши матеріали справи і доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування господарськими судами приписів законодавства відзначає наступне.

Господарськими судами установлено, що 01.11.10 між Військовою частиною А1890 та Селянським (Фермерським) господарством "Волощакевич" був укладений договір про спільний обробіток землі №414. За умовами цього договору сторони домовились про спільну діяльність і співробітництво без утворення юридичної особи з використання земель, які надані Військовій частині А1890 в безстрокове користування та можливостей Селянського (Фермерського) господарства "Волощакевич" спільно діяти для досягнення загальних цілей, а саме: для вирощування зернових, технічних та решти культур, не віднесених до інших класів рослинництва, збирання, зберігання та їх подальша реалізація. Пунктом 1.2 договору передбачено, що спільний обробіток землі буде здійснюватися таким чином: Військова частина А1890 зобов'язується залучити площу земельної ділянки під спільну діяльність та проводити її обстеження на предмет наявності та, в подальшому, проведення заходів своєчасного знешкодження вибухонебезпечних предметів, а також шкідливих для оточуючої середи, життя та здоров'я людей предметів з метою створення безпечних умов праці; Селянське (Фермерське) господарство "Волощакевич", в свою чергу, зобов'язується власними силами та коштами провести необхідний комплекс заходів із забезпечення повного сільськогосподарського циклу вирощування продукції, обумовленої договором. Відповідно до пункту 3.1 договору Військова частина А1890 зобов'язалась залучити до спільної обробки земельні ділянки, площею 3127 га, терміном на 7 сільськогосподарських років, тобто до 31.12.17. У розділах 5, 6, 8, 9 сторони обумовили порядок ведення спільних справ, свої внески і частки сторін, розподіл результатів спільної діяльності, витрати та збитки. Згідно з пунктом 12.1 договору він вважається укладеним і набирає чинності з моменту його укладення. В подальшому, до вказаного договору були укладені додаткові угоди, якими, окрім іншого, вносились зміни щодо площі земельної ділянки, порядку розподілу прибутку тощо. Ухвалюючи судові рішення, господарські суди виходили з того, що Військова частина А1890 (відповідач-1) безпосередньо користується спірною земельною ділянкою, а тому могла нею розпоряджатися те передавати за спірним договором; що такий договір укладався за згодою начальника КЕВ м. Миколаєва. Як убачається з матеріалів справи, предметом даного судового розгляду є вимоги Заступника військового прокурора Миколаївського гарнізону заявлені в інтересах держави в особі Міністерства оборони України і Квартирно-експлуатаційного відділу міста Миколаєва до Військової частини А1890 та Селянського (фермерського) господарства "Волощакевич" про визнання недійсним (на майбутнє) договору про спільний обробіток землі №414 від 01.11.10, укладеного між відповідачами у справі. Рішенням місцевого господарського суду, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, у задоволенні позову було відмовлено через його необґрунтованість. Проте, такі висновки господарських судів попередніх інстанцій визнаються передчасними. Відповідно до приписів статі 19 Земельного кодексу України (у редакцій, чинній на момент укладання оспорюваного договору) землі України за основним цільовим призначенням поділяються на категорії, зокрема, землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення. Статтею 77 Земельного кодексу України (у відповідній редакції) унормовано, що землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України. Землі оборони можуть перебувати у державній та комунальній власності. Навколо військових та інших оборонних об'єктів у разі необхідності створюються захисні, охоронні та інші зони з особливими умовами користування. Порядок використання земель оборони встановлюється законом. За приписами статті 20 Земельного кодексу України земельні ділянки, що належать до земель оборони, використовуються виключно згідно із Законом України "Про використання земель оборони". Відповідно до статті 2 Закону України "Про використання земель оборони" військовим частинам для виконання покладених на них функцій та завдань земельні ділянки надаються у постійне користування відповідно до вимог Земельного кодексу України. Стаття 4 цього ж Закону (у редакції чинній на момент укладання оспорюваного договору) унормовує використання земель оборони в господарських цілях. Так, за приписами наведеної норми військові частини за погодженням з органами місцевого самоврядування або місцевими органами виконавчої влади і в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, можуть дозволяти фізичним і юридичним особам вирощувати сільськогосподарські культури, випасати худобу та заготовляти сіно на землях, наданих їм у постійне користування. Під правом постійного користування земельною ділянкою розуміють право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку (стаття 92 Земельного кодексу України). Землекористувачі, якщо інше не передбачено законом або договором, мають право, окрім іншого, самостійно господарювати на землі; право власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену продукцію (стаття 95 цього ж Кодексу). У розумінні приписів земельного законодавства землекористувачем є громадянин або юридична особа, яким у встановленому законом порядку земельну ділянку передано у землекористування. Статтями 125, 126 Земельного кодексу України (у відповідній редакції) унормовано, що право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом, крім випадків, визначених частиною другою статті 126 названого Кодексу. Право постійного користування земельною ділянкою посвідчується державним актом на право постійного користування земельною ділянкою. Право оренди земельної ділянки посвідчується договором оренди землі, зареєстрованим відповідно до закону. Наказом Міністра оборони України від 22.12.97 №483 було затверджене Положення про порядок надання в користування земель (земельних ділянок) для потреб Збройних Сил України та основні правила користування наданими землями. Згідно з пунктами 36, 38 цього Положення військові частини, безпосередні землекористувачі, повинні використовувати земельні ділянки тільки за цільовим призначенням, яке визначене рішенням про надання в користування Збройним Силам України цих ділянок. Ділянки, території, що тимчасово не використовуються, полігонів, танкодромів, стрільбищ та інших об'єктів Збройних Сил України, придатних для сінокосіння, випасу скоту та посіву сільськогосподарських культур, дозволяється передавати у тимчасове використання (але не у збиток бойовій підготовці та при умові забезпечення збереження державної таємниці) військовим радгоспам, а також іншим сільськогосподарським підприємствам. Передача земель в тимчасове користування відбувається з погодження: заступників Міністра оборони України - командувачів видів Збройних Сил України, начальників управлінь центрального апарату Міністерства оборони України - щодо земель спеціальних об'єктів центрального підпорядкування; командуючих військами військових округів, Північного оперативно-територіального командування - щодо земель для об'єктів окружного, Північного оперативно-територіального командування підпорядкування. Передача земель в тимчасове користування оформлюється рішенням сільської, селищної чи міської рад (пункти 39, 43 Порядку). Статтею 43 Господарського процесуального кодексу України унормовано, що господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Обмежившись посиланням на правомірність передачі у спільну діяльність спірної земельної ділянки через наявність у військової частини, як особи, котра безпосередньо її використовує, такого права, суди попередніх інстанцій не досліджували правового титулу використання відповідачем-1 спірної земельної ділянки; чи наділений відповідач-1 правомочностями з розпорядження спірною землею та правом на укладання оспорюваного договору. Прокурор упродовж розгляду усього спору наголошував на тому (і це, між іншим, не було спростовано судами), що згідно з Державним актом на право постійного користування земельною ділянкою 1989 року №062777 постійним землекористувачем є КЕЧ Миколаївського району, правонаступником якого є Квартирно-експлуатаційного відділу міста Миколаєва (позивач-2); що спірна земельна ділянка є територією полігону та передається Військовій частині А 1890 лише для утримання і експлуатації; що у відповідача-1 відсутня компетенція самостійно приймати рішення стосовно розпорядження нею; що відповідачеві-1 не були делеговані повноваження власника (КЕВ м. Миколаєва) на укладання спірного договору, а тому оспорюваний договір суперечить вимогам законодавства та підлягає визнанню недійсним. На дослідженні цих обставин прокурор і позивачі наголошували упродовж розгляду усього спору. Втім, вказані доводи, як того вимагають приписи статті 43 Господарського процесуального кодексу України, судами перевірені не були. Не були досліджені у повному обсязі і доводи відповідачів, які наводилися при розгляді спору. Згідно зі статтею 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. За приписами частин 1 - 5 статті 203 Цивільного кодексу України (в редакції, чинній на момент укладання оспорюваного договору) зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Отже, вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення і настання відповідних наслідків. За приписами статті 84 Господарського процесуального кодексу України рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Судові рішення у справі цим вимогам не відповідають. Оскільки передбачені процесуальним законом межі перегляду справи в касаційній інстанції не дають їй права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази, судові рішення у справі підлягають скасуванню з направленням матеріалів справи на новий розгляд до Господарського суду Миколаївської області, а касаційна скарга задовольняється частково.

Виходячи з наведеного та керуючись статтями 1117, 1119, 11110, 11111, 11112 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

ПОСТАНОВИВ:

Постанову Одеського апеляційного господарського суду від 08.07.15 у справі №915/69/15 і рішення Господарського суду Миколаївської області від 09.04.15 скасувати. Справу скерувати на новий розгляд до Господарського суду Миколаївської області.

Касаційну скаргу Заступника військового прокурора Південного регіону України в інтересах держави в особі Міністерства оборони України і Квартирно-експлуатаційного відділу міста Миколаєва задовольнити частково.

Головуючий суддя Т.Добролюбова

Судді Т.Гоголь

В.Швець