ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 грудня 2016 року Справа № 902/1546/15

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Коробенка Г.П.- головуючого (доповідача), Дроботової Т.Б., Мачульського Г.М.,розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали касаційних скарг 1. Публічного акціонерного товариства "Міжнародний інвестиційний банк", 2. Товариства з обмеженою відповідальністю "Виробниче підприємство "Надія-В" на постановуРівненського апеляційного господарського суду від 21.09.2016у справі№902/1546/15 Господарського суду Вінницької області за позовомПублічного акціонерного товариства "Міжнародний інвестиційний банк"доТовариства з обмеженою відповідальністю "Виробниче підприємство "Надія-В" простягнення 261 932 грн.76 коп. У судовому засіданні взяли участь представники:

від позивача: Кобзарь А.В. (представник за дов. від 29.03.2011);

від відповідача: Кудельський А.А. (представник за дов. від 01.12.2014);

В С Т А Н О В И В:

Публічним акціонерним товариством "Міжнародний інвестиційний банк" заявлений позов до господарського суду Вінницької області до Товариства з обмеженою відповідальністю "Виробниче підприємство "Надія-В" про стягнення 261 932,76 грн. заборгованості з яких: 45 068,00 грн. 5% за користування чужими грошовими коштами, 30 255,56 грн. 3% річних та 186 609,20 грн. інфляційних нарахувань. Позов обґрунтовано приписами статей 536, 625 Цивільного кодексу України.

Рішенням господарського суду Вінницької області від 07.06.2016 року позовні вимоги Публічного акціонерного товариства "Міжнародний інвестиційний банк" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Виробниче підприємство"Надія-В" про стягнення 261932,76 грн. заборгованості задоволено частково шляхом стягнення з відповідача 3759,69 грн. -3% річних, 93416,26 грн. -інфляційних втрат. В позові у частині стягнення 45068,00 грн.5% за користування чужими грошовими коштами, 26495,87 грн. -3% річних та 93192,94 грн. - інфляційних нарахувань відмовлено.

Рівненський апеляційний господарський суд постановою від 21.09.2016, перевірене рішення місцевого суду скасував в частині річних та інфляційних з прийняттям нового рішення про стягнення 3% річних за період з 21.01.2013 по 10.07.2015 в сумі 15 002,32 грн. та інфляційних втрат за період з 21.01.2013 по 10.07.2015 в сумі 154 409,11 грн. В частині стягнення 3 % річних в сумі 15 253,24 грн. та інфляційних втрат в сумі 32 200,09 грн. судом відмовлено. В решті рішення місцевого суду залишено без змін. Суд здійснив нарахування інфляційних та річних з врахуванням положень ч.3 ст. 264 Цивільного кодексу України якою передбачено що строк, що минув до переривання перебігу позовної давності до нового строку не зараховується. Апеляційна інстанція підтримала висновки місцевого суду про відмову у стягненні 5% річних за користування чужими коштами, позаяк такої міри відповідальності умовами договору сторони не передбачали для своїх правовідносин.

Не погоджуючись з рішенням та постановою у справі Публічне акціонерне товариство "Міжнародний інвестиційний банк" звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою у якій просить зазначені судові акти у справі скасувати в частині безпідставного застосування наслідків спливу позовної давності та незаконної і необґрунтованої відмови у задоволенні частини заявлених позовних вимог. Прийняти в цій частині нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі. Скарга мотивована порушенням судами норм матеріального і процесуального права. Зокрема скаржник вважає, що судами порушено норми ч.3 ст. 264 Цивільного кодексу України, оскільки на його думку переривання позовної давності має наслідком право на позов як у межах строку що почався заново, так і у межах того строку що минув, тобто в даному випадку строк продовжився ще на три роки. Тому на думку скаржника судами порушено і вимоги ч.5 ст.267 Цивільного кодексу України та ч.3ст.35 Господарського процесуального кодексу України оскільки порушене право позивача, встановлено судовими рішеннями і воно підлягає захисту в будь-якому випадку, незалежно від позовної давності. Зазначає скаржник і про порушення апеляційним судом ч.5 ст. 267 Цивільного кодексу України та ст.19 Конституції України, позаяк вважає, що законом не передбачено обов'язку подавати заяву про визнання поважними причини пропуску позовної давності. Окрім того, скаржник вказує на те, що єдиною підставою для нарахування і стягнення процентів за користування чужими грошовими коштами є ст. 536 Цивільного кодексу України, а тому суди мали задовольнити позов в цій частині врахувавши положення ст.ст. 692, 694 Цивільного кодексу України.

Товариство з обмеженою відповідальністю "Виробниче підприємство "Надія-В" також звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою у якій з посиланням на порушення норм матеріального і процесуального права просить рішення і постанову у справі скасувати, а справу скерувати на новий розгляд до суду першої інстанції. Скаржник зокрема вказує, що правовідносини, що виникла між сторонами з приводу виконання судових рішень врегульовані ЗУ "Про виконавче провадження" і до них не можуть застосовуватись положення ст. 625 Цивільного кодексу України. При цьому скаржник вважає, що суди не врахували висновків цивільної палати Верховного Суду України щодо одночасного застосування статей 536 і 625 Цивільного кодексу України та не надали належної оцінки його доводам.

Колегія суддів, приймаючи до уваги межі перегляду справи в касаційній інстанції, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування норм матеріального та процесуального права при винесенні оспорюваних судових актів, знаходить необхідним в задоволенні касаційних скарг відмовити, враховуючи наступне.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, 21 квітня 2011 року, рішенням господарського суду Вінницької області, у справі №6/19/2011/5003, залишеним без змін постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 14 червня 2011 року та постановою Вищого господарського суду України від 14 листопада 2011 року, було задоволено позов ЗАТ "Консервний завод "Кодимський" до ТОВ "Виробниче підприємство "Надія-В" про стягнення 20 2584,00 грн. - основного боргу за Договором поставки №13/07/10 від 13 липня 2010 року, 10 835,51 грн. - пені, 10 129,20 грн. - штрафу, 2097,19 грн. - 3% річних, 3241,34 грн. - інфляційних втрат.

10 травня 2011 року, господарським судом Вінницької області було видано наказ про примусове виконання рішення суду від 21 квітня 2011 року.

20 червня 2011 року, ухвалою господарського суду Вінницької області, у справі №6/19/2011/5003, було зупинено стягнення за наказом господарського суду Вінницької області від 10 травня 2011 року до розгляду заяви про визнання наказу таким, що не підлягає виконанню та витребувано у відділу ДВС Вінницького РУЮ наказ господарського суду Вінницької області від 10 травня 2011 року.

29 червня 2011 року, ухвалою господарського суду Вінницької області було визнано таким, що не підлягає виконанню наказ господарського суду Вінницької області №6/19/2011/5003 від 10 травня 2011 року.

29 серпня 2011 року, господарським судом Вінницької області було видано наказ для примусового виконання рішення господарського суду від 21 квітня 2011 року.

19 жовтня 2011 року, наказ від 29 серпня 2011 року було пред'явлено позивачем до виконання.

24 листопада 2011 року, постановою відділу ДВС Вінницького РУЮ було відкрито виконавче провадження ВП №30017909 по примусовому виконанню наказу від 29 серпня 2011 року.

26 січня 2012 року, ухвалою господарського суду Вінницької області, у справі №6/19/2011/5003, було визнано таким, що не підлягає виконанню наказ господарського суду Вінницької області від 29 серпня 2011 року, в частині стягнення з відповідача на користь позивача суми у 230952,47 грн.

26 березня 2012 року, постановою Рівненського апеляційного господарського суду було скасовано ухвалу господарського суду Вінницької області від 26 січня 2012 року в частині визнання наказу таким, що не підлягає до виконання в сумі 228887,24 грн. і визнано наказ господарського суду Вінницької області від 29 серпня 2011 року таким, що не підлягає до виконання в частині стягнення 2065,23 грн.

09 липня 2012 року, постановою Вищого господарського суду України, у справі №6/19/2011/5003, було задоволено касаційну скаргу ТОВ "ВП "Надія-В" та скасовано постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 26 березня 2012 року і залишено в силі ухвалу господарського суду Вінницької області від 26 січня 2012 року.

23 серпня 2012 року, постановою відділу ДВС Вінницького РУЮ було закінчено виконавче провадження ВП №30017909, на підставі ухвали господарського суду Вінницької області від 26 січня 2012 року, якою визнано таким, що не підлягає виконанню наказ господарського суду Вінницької області від 29 серпня 2011 року. Дану постанову було направлено сторонам 27 серпня 2012 року.

28 квітня 2014 року до господарського суду Вінницької області від ПАТ "МІБ" надійшла заява про перегляд ухвали суду від 26 січня 2012 року у справі №6/19/2011/5003 за нововиявленими обставинами, в якій просив суд: замінити сторону по справі, а саме попереднього кредитора (позивача/стягувача) ЗАТ "КЗ "Кодимський" на нового - ПАТ "МІБ"; скасувати ухвалу господарського суду Вінницької області від 26 січня 2012 року та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні заяви ТОВ "ВП "Надія-В" про визнання наказу господарського суду Вінницької області від 29 серпня 2011 року таким, що не підлягає виконанню відмовити повністю і видати новий судовий наказ по даній справі на ім'я ПАТ "МІБ".

27 травня 2014 року, ухвалою господарського суду Вінницької області, у справі №6/19/2011/5003, залишеною без змін постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 26 серпня 2014 року, було частково задоволено заяву ПАТ "МІБ" про перегляд ухвали суду від 26 січня 2012 року за нововиявленими обставинами, та: - замінено сторону в справі: позивача у справі - ЗАТ "Консервний завод "Кодимський" на правонаступника у грошовому зобов'язанні - ПАТ "МІБ"; - скасовано ухвалу господарського суду Вінницької області від 26.01.2012 року; - відмовлено в задоволенні заяви ТОВ "ВП "Надія-В" про визнання наказу господарського суду Вінницької області від 29 серпня 2011 року таким, що не підлягає виконанню повністю, а також відмовлено в задоволенні заяви ПАТ "МІБ" в частині видачі нового судового наказу по справі на ім'я ПАТ "МІБ".

15 вересня 2014 року, постановою відділу ДВС Вінницького РУЮ було відмовлено у прийнятті до виконання наказу №6/19/2011/5003 від 29 серпня 2011 року у зв'язку з тим, що наказ пред'явлено до примусового виконання з порушенням строку для пред'явлення, з урахуванням термінів переривання та поновлення перебігу такого строку.

20 жовтня 2014 року, постановою Вищого господарського суду України було частково задоволено касаційну скаргу ТОВ "ВП "Надія-В" та скасовано ухвали господарського суду Вінницької області від 27 травня 2014 року та постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 26 серпня 2014 року, а справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

02 грудня 2014 року, ухвалою господарського суду Вінницької області, у справі №6/19/2011/5003, залишеною без змін постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 03 лютого 2015 та постановою Вищого господарського суду України від 14 квітня 2015 року, було замінено позивача у справі - ЗАТ "Консервний завод "Кодимський" на правонаступника у грошовому зобов'язанні - ПАТ "МІБ".

02 березня 2015 року, до господарського суду Вінницької області надійшла заява ПАТ "МІБ" про виправлення рішення господарського суду Вінницької області від 21 квітня 2011 року та наказу господарського суду Вінницької області від 29 серпня 2011 року і поновлення пропущеного строку для пред'явлення даного наказу до виконання.

26 травня 2015 року, ухвалою господарського суду Вінницької області було виправлено арифметичну помилку в п.1 резолютивної частини рішення цього суду від 21 квітня 2011 року та замість зазначеного - "228887,14 грн." вказано - "228887,24 грн.".

26 травня 2015 року, ухвалою господарського суду Вінницької області було виправлено описку в п.2 резолютивної частини рішення цього суду від 21 квітня 2011 року та замість зазначеного - "ідентифікаційний код 31886565" вказано "ідентифікаційний код 31886585".

26 травня 2015 року, ухвалою господарського суду Вінницької області було виправлено помилку, допущену при оформленні наказу господарського суду Вінницької області від 10 травня 2011 року щодо зазначення ідентифікаційного коду позивача, а саме замість "ідентифікаційний код 31886565" вказано "ідентифікаційний код 31886585".

26 травня 2015 року, ухвалою господарського суду Вінницької області було задоволено заяву ПАТ "Міжнародний інвестиційний банк" і відновлено пропущений строк для пред'явлення до виконання наказу господарського суду Вінницької області від 10 травня 2011 року.

На підставі заяви ПАТ "Міжнародний інвестиційний банк" від 24.07.2015 року головним державним виконавцем ВДВС Вінницького районного управління юстиції 04.08.2015 року відкрито виконавче провадження за наказом про виконання рішення господарського суду від 29.08.2011 року № 6/19/2011/5003.

20 серпня 2015 року постановою ВДВС Вінницького районного управління юстиції на підставі п. 8 ч. 1 ст. 49, 50 ЗУ "Про виконавче провадження" закінчено виконавче провадження за наказом господарського суду Вінницької області від 10.05.2011р. по справі № 6/19/2011/5003 в зв'язку з перерахунком коштів боржником згідно виконавчого документу безпосередньо стягувачу, платіжне доручення № 95 від 20.08.2015(а.с. 90).

Приймаючи оскаржувану постанову у даній справі, апеляційний господарський суд вірно визначився, що оскільки судове рішення від 21.04.2011 зі справи № 6/19/2011/5003 про стягнення грошових коштів з боржника було виконано лише 20.08.2015, кредитор вправі вимагати стягнення річних та інфляційних, позаяк наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконано боржником, не припиняє зобов'язальних правовідносин сторін вказаного договору та не звільняє останнього від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання, а також не позбавляє кредитора права на отримання коштів, передбачених частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України.

Відповідно до частини 2 статті 625 названого Кодексу боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

При цьому апеляційним судом вірно враховано і те, що положеннями ст. 256 Цивільного кодексу України унормовано, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Статтею 264 ЦК України передбачено випадки у яких переривається перебіг позовної давності. Зокрема, ч. 1 вказаної статті визначає, що перебіг строку позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку. Враховуючи приписи ч. 3 вказаної статті після переривання перебіг строку позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.

До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов'язку, з урахуванням конкретних обставин справи, можуть належати: визнання пред'явленої претензії; зміна договору, з якої вбачається, що боржник визнає існування боргу, а так само прохання боржника про таку зміну договору; письмове прохання відстрочити сплату боргу; підписання уповноваженою на це посадовою особою боржника разом з кредитором акта звірки взаєморозрахунків, який підтверджує наявність заборгованості в сумі, щодо якої виник спір; письмове звернення боржника до кредитора щодо гарантування сплати суми боргу; часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій.

Апеляційним судом встановлено, що на виконання рішення господарського суду Вінницької області від 21.04.2011 у справі №6/19/2011/5003 сплачено платіжними дорученнями № 25 від 05.01.2012 суму 2065,23 грн. за пюре яблучне по накладній №167 від 13.09.2010 та № 351 від 19.06.2012 суму 459,54 грн. за пюре яблучне по накладній №167 від 13.09.2010 на загальну суму 2524,79 грн. Тобто мало місце переривання позовної давності шляхом сплати боргу.

При цьому апеляційна інстанція правомірно визнала, що з 19.06.2012 року до 18.06.2015 року позивач мав право на звернення з позовом і до вказаного періоду, враховуючи приписи ч. 3 ст. 264 ЦК України, не зараховується час, що минув, тобто з 29.01.2011 до 18.06.2012.

Тому, доводи позивача, викладені в касаційній скарзі щодо того, що позовна давність в даному випадку має сумуватись і визначатись, як строк, що минув плюс строк, що розпочався заново, суперечать законодавству і визнаються касаційним судом неспроможними, позаяк ґрунтуються на суб'єктивній оцінці скаржником норм права.

Європейський суд з прав людини юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що "позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу" (п. 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою N 14902/04 у справі ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії"; п. 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами N 22083/93, 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства").

При цьому й посилання відповідача у касаційній скарзі на те, що до спірних правовідносин не застосовуються положення ст.625 Цивільного кодексу України визнаються касаційною інстанцією помилковими, оскільки чинне законодавство не пов'язує припинення зобов'язання з постановленням судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження щодо його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов'язань боржника та не виключає його відповідальності за порушення строків розрахунків.

Що стосується відмови обох судів у стягненні з відповідача заявлених на підставі ст. 536 ЦК України 45 068,00 грн нарахованих за період з 29.01.2011 по 10.07.2015, то суди вірно визначились, що проценти передбачені названою статтею, це плата за користування чужими коштами, в тому числі безпідставно одержаними або збереженими грішми (ст. 1214 ЦК України). Підставами для застосування до правовідносин сторін ст. 536 ЦК України є, по-перше, факт користування чужими коштами, по-друге, - встановлення розміру відповідних процентів договором або чинним законодавством.

Таким чином, для застосування такої міри відповідальності, як стягнення процентів в порядку ст. 536 ЦК України, суди досліджують, чи передбачено умовами договору розмір відсотків за користування грошовими коштами і тільки після цього, за наявності відповідних обставин, застосовують положення ст. 536 ЦК України.

Судами встановлено, що відповідно до п. 6.2 Договору за прострочку оплати партії товару на строк, що становить більше 5 календарних днів покупець додатково сплачує постачальнику штрафні санкції, які обчислюються у розмірі 5 % від загальної суми простроченого до оплати платежу.

Даний пункт Договору був предметом розгляду в справі № 6/19/2011/5003 та відповідно до нього було стягнуто з відповідача на користь позивача 5% штрафу від суми основного боргу, що становила 10 129,20 грн.

Відтак суди, в межах повноважень, наданих їм процесуальним законодавством, дослідили умови укладеного між сторонами договору, встановили, що розмір відсотків за користування чужими грошовими коштами сторонами не передбачено, а лише передбачено штраф, а законом або іншим актом цивільного законодавства дані відсотки за договором поставки не передбачено, а тому правомірно відмовили у позові у цій частині.

Посилання касаційної скарги позивача на приписи статей 692, 694 Цивільного кодексу України не можуть бути підставою для скасування законної постанови у справі, оскільки за приписами вказаних статей, у разі прострочення оплати товару продавець має право вимагати оплати товару та сплати процентів за користування чужими грошовими коштами. Якщо покупець прострочив оплату товару, на прострочену суму нараховуються проценти відповідно до статті 536 цього Кодексу від дня, коли товар мав бути оплачений, до дня його фактичної оплати.

Статтею 536 названого Кодексу передбачено, що за користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.

Частиною 3 ст. 692 ЦК України конкретизовано визначений ст. 536 цього Кодексу обов'язок боржника сплачувати встановлений договором або законом розмір процентів за користування чужими грошовими коштами та передбачене ст. 625 цього Кодексу право продавця вимагати від покупця сплати 3 % річних за весь час прострочення, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

У розумінні зазначених статей проценти є не відповідальністю, а платою за час користування грошима, що не були своєчасно сплачені боржником.

Зі змісту цих статей випливає, що договором може бути встановлено інший розмір процентів річних, а не інший спосіб їх обчислення. Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом України у постановах від 01.07.2014 зі справи №5010/1575/2012-20/83 та зі справи №11/5026/1925/2012.

Відтак, якщо сторони в договорі не погодили інший розмір, проценти нараховуються за загальним правилом статті 625 Цивільного кодексу України, тобто у розмірі трьох відсотків. У даному випадку судами встановлено, що договором сторони не визначили іншого розміру процентів.

Таким чином касаційна інстанція визнає висновки викладені у постанові апеляційного суду законними, обґрунтованими та такими, що відповідають обставинам даного спору.

Наведене спростовує доводи касаційних скарг щодо неправильного застосування апеляційним господарським судом норм матеріального права, які по суті зводяться до оспорювання висновку суду стосовно доведеності обставин справи та намагань заявників скарг надати перевагу своїм доказам над іншими, що суперечить вимогам статті 1117 Господарського процесуального кодексу України, а тому не можуть впливати на правильність та законність судового акту.

Оскільки порушень норм матеріального чи процесуального права судом не виявлено, підстави для скасування законної постанови у справі та задоволення касаційних скарг - відсутні.

Керуючись ст. 1115, 1117, 1118, 1119 - 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України, -

П О С Т А Н О В И В:

В задоволенні касаційних скарг відмовити.

Постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 21.09.2016 у справі №902/1546/15 залишити без змін.

Головуючий суддя : Г.П. Коробенко

Судді: Т.Б. Дроботова

Г.М.Мачульський