ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 вересня 2016 року Справа № 910/4557/16

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Головуючого судді суддівШевчук С.Р. (доповідач) Демидової А.М., Кролевець О.А. розглянувши касаційну скаргуДержавного підприємства "Міжнародний аеропорт "Бориспіль" на постановуКиївського апеляційного господарського суду від 29.06.2016 у справі№ 910/4557/16 господарського суду міста Києва за позовомФізичної особи-підприємця ОСОБА_4 доРегіонального відділення Фонду державного майна України по Київській області третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачаДержавного підприємства "Міжнародний аеропорт "Бориспіль" провизнання договору оренди від 26.11.2014 № 1640 недійсним

в судовому засіданні взяли участь представники:

- позивача: ОСОБА_4 - особисто, ОСОБА_5, дов. б/н від 03.06.2015

- відповідача: Колода Є.Г., дов. №11 від 17.02.2016

- третьої особи: Дзюбайло О.О., дов. №01-22/7-8 від 04.01.2016

В С Т А Н О В И В:

Рішенням господарського суду міста Києва від 17.05.2016 у справі № 910/4557/16 (суддя Курдельчук І.Д.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 29.06.2016 (у складі головуючого судді Гончарова С.А., суддів Скрипки І.М., Хрипуна О.О.), позов задоволено повністю, визнано договір від 26.11.2014 № 1640 оренди нерухомого майна, що належить до державної власності, укладеного Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Київській області та фізичною особою підприємцем ОСОБА_4 недійсним, стягнуто з Регіонального відділення Фонду державного майна України по Київській області 1 378 грн судового збору.

Не погоджуючись з прийнятими у даній справі судовими рішеннями, ДП "МА "Бориспіль" звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення та неправильне застосування норм матеріального та процесуального права, зокрема ст. 11 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", п. 2 "Методики оцінки об'єктів оренди", затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 10.08.1995 № 629, п.п. 4, 8, 12 "Методики розрахунку орендної плати за державне майно та пропозиції її розподілу", затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 04.10.1995 № 786, п.п. 4, 5 "Порядку проведення конкурсу на право оренди державного майна", затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 31.08.2011 № 906, п.п. 3, 56 "Національного стандарту № 1 "Загальні засади оцінки майна і майнових прав", затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 10.09.2003 № 1440, п. 1-1 ч. 1 ст. 80, ч. 3 ст. 35, ч. 2 ст. 1117 ГПК України, просить скасувати рішення господарського суду міста Києва від 17.05.2016 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 29.06.2016 у справі № 910/4557/16 та припинити провадження у справі.

В обґрунтування касаційної скарги скаржник посилається на те, що величина вартості майна, отримана в результаті оцінки, була використана при розрахунку орендної плати за базовий місяць і відображена в оголошенні про проведення конкурсу на право укладення договору оренди нерухомого майна, а сам звіт про оцінку майна, на думку скаржника, не обов'язково має бути чинним на момент публікації оголошення чи на момент укладення договору. Крім того, провадження у справі підлягає припиненню, оскільки на момент порушення провадження у справі, предмет спору був відсутній.

Позивач та третя особа не скористалися правом, наданим ст.1112 Господарського процесуального кодексу України, не надали відзивів на касаційну скаргу, що в силу положень ст.1112 Господарського процесуального кодексу України не перешкоджає перегляду судових актів, що оскаржуються.

Згідно з протоколом автоматичної зміни складу суду від 05.09.2016, що призначений відповідно до розпорядження керівника апарату Вищого господарського суду України № 08.03-04/3771 від 05.09.2016, проведено автоматичну зміну складу суду колегії суддів у справі № 910/4557/16 та визначено склад колегії суддів: Шевчук С.Р. - головуючий, Демидова А.М., Кролевець О.А.

У судовому засіданні 06.09.2016 оголошено перерву до 27.09.2016 об 11 год. 15 хв.

Перевіривши доводи касаційної скарги, юридичну оцінку встановлених фактичних обставин, проаналізувавши правильність застосування господарськими судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного.

17.09.2014 було опубліковане оголошення про проведення конкурсу на право укладення договору оренди нерухомого державного майна.

В жовтні 2014 року Відділенням було проведено конкурс на право укладення договору оренди нерухомого державного майна, а саме нежилих приміщень загальною площею 8 кв.м у терміналі "D" Підприємства.

В результаті проведеного конкурсу переможцем було визначено ФОП ОСОБА_4

26.11.2014 між Відділенням (орендодавцем) і ФОП ОСОБА_4 (орендарем) укладено договір, за умовами якого, орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування державне окреме індивідуально визначене майно - частину приміщення № 1.1.4 на першому поверсі терміналу "D" площею 4 кв.м та частину приміщення № 2.1.1 на другому поверсі терміналу "D" площею 4 кв.м, що знаходиться за адресою: Київська область, м. Бориспіль, Підприємство, та обліковується на балансі Підприємства (балансоутримувач), вартість якого визначена згідно з висновком про вартість на 31.01.2014 і становить за незалежною оцінкою 443 710 грн без ПДВ (пункт 1.1 Договору).

Позовними вимогами у даній справі є визнання договору № 1640 оренди нерухомого майна від 26.11.2014, що належить до державної власності, укладеного Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Київській області та фізичною особою підприємцем ОСОБА_4 недійсним.

Позовні вимоги вмотивовані тим, що укладання спірного договору відбулося із порушенням вимог ч. 2 ст. 11 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" відповідно до якої встановлено, що оцінка об'єкта оренди передує укладенню договору оренди.

Статтею 11 Закону України "Про оренду державного і комунального майна" встановлено, що оцінка об'єкта оренди здійснюється за методикою, затверджено Кабінетом Міністрів України. Оцінка об'єкта оренди передує укладенню договору оренди.

Постановою Кабінету Міністрів України від 10.08.1995 № 629 затверджена Методика оцінки об'єктів оренди, пунктом 1 якої встановлено, що відповідно до цієї Методики проводиться оцінка майна державних підприємств, установ та організацій, іншого окремого індивідуально визначеного майна, що перебуває в державній та комунальній власності, що передається в оренду, у тому числі нерухомого майна (будівель, споруд, приміщень).

Оцінка об'єктів оренди проводиться з метою визначення вартості таких об'єктів згідно з положеннями (національними стандартами) оцінки майна та цією Методикою з урахуванням положень (стандартів) бухгалтерського обліку для відображення її в договорі оренди та використання під час розрахунку орендної плати.

Оцінка обов'язково проводиться перед укладенням договору оренди.

Результати незалежної оцінки є чинними протягом шести місяців від дати оцінки, якщо інший строк не передбачений у звіті щодо незалежної оцінки (пункт 2 Методики № 629).

Методикою розрахунку орендної плати за державне майно та пропорціями розподілу, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 04.10.1995 року № 786 (далі - Методика № 786) встановлено, що у разі оренди нерухомого майна розмір річної орендної плати визначається за формулою: Ошг=Вп х Сор/100, де Вп - вартість орендованого майна, визначена шляхом проведення незалежної оцінки. Результати незалежної оцінки є чинними протягом 6 місяців від дати оцінки, якщо інший термін не передбачено у звіті з незалежної оцінки (пункт 8 Методики № 786).

У разі визначення орендаря на конкурсних засадах орендна плата, розрахована за цією Методикою, застосовується як стартова (пункт 2 Методики № 786).

Судами попередніх інстанцій встановлено, що оцінка об'єкта оренди була проведена станом на 31.01.2014 та втратила свою чинність 31.07.2014.

Також, судами першої та апеляційної інстанції встановлено, що договір припинив свою дію з 15.07.2015 на підставі акта приймання-передачі майна шляхом укладення сторонами додаткової угоди від 23.10.2015 № 1 до договору.

Підприємство звернулося до ФОП ОСОБА_4 з позовом про стягнення 255 647,84 грн у зв'язку з невиконанням останнім договору.

Постановою Вищого господарського суду України від 02.03.2016 у справі № 910/12447/15 було встановлено факт не підключення ФОП ОСОБА_4 до електромереж аеропорту, що по суті унеможливлювало використання орендованого майна для цілей, визначених у договорі.

05.05.2015 ФОП ОСОБА_4 повідомив Відділення про відмову від договору оренди державного майна від 26.11.2014 року №1640.

Частиною 1 статті 203 Цивільного кодексу України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Частиною 1 статті 215 Цивільного кодексу України встановлено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до пункту 2.6 Постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 № 11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" розірвання сторонами договору, виконаного повністю або частково, не позбавляє сторони права на звернення в майбутньому з позовом про визнання такого договору недійсним. Так само не перешкоджає поданню відповідного позову закінчення строку (терміну) дії оспорюваного правочину до моменту подання позову.

Разом з тим, чинне законодавство України не обумовлює неможливості визнання договору недійсним внаслідок припинення його дії, а лише передбачає спеціальні наслідки такої недійсності, передбачені статтею 216 Цивільного кодексу України, в разі неможливості повернення виконаного, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, тощо.

Відповідно до пункту 2.9 Постанови № 11 на підставі статті 215 Цивільного кодексу України недійсними можуть визнаватися не лише правочини, які не відповідають цьому Кодексу, а й такі, що порушують вимоги інших законодавчих актів України, указів Президента України, постанов Кабінету Міністрів України, інших нормативно-правових актів, виданих державними органами, у тому числі відомчих, зареєстрованих у встановленому порядку.

Відповідність чи невідповідність правочину вимогам закону має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину. У разі коли після такого вчинення набрав чинності акт законодавства, норми якого інакше регулюють правовідносини, ніж ті, що діяли в момент вчинення правочину, то норми такого акта, якщо він не має зворотної сили, застосовуються до прав та обов'язків сторін, які виникли з моменту набрання ним чинності.

З урахуванням викладеного вище, на підставі ст. 11 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", п. 8 Методики № 786, ст.ст. 3, 7, 10 Закону України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні", п.п. 1, 3, 19 Методики № 629, ч. 1 ст. 203, ч. 1 ст. 215, ст. 638 Цивільного кодексу України, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, дійшов висновку, що як на момент публікації оголошення, на момент проведення конкурсу, так і на момент укладення договору результати оцінки вже були нечинними, а отже зміст договору по суті суперечив Закону України "Про оренду державного і комунального майна", Методиці № 786 та Методиці № 629, оскільки був укладений без наявності чинної на момент укладення незалежної оцінки вартості майна, в договір були вказані результати оцінки, яка була нечинною протягом чотирьох місяців до моменту укладення спірного правочину, розмір орендної плати було визначено на підставі нечинної оцінки вартості майна, а отже, по суті правочин було укладено в порушення чинного законодавства, взагалі без обов'язкової оцінки.

Щодо доводів скаржника про те, що відсутній предмет спору, а тому провадження по справі підлягає припиненню, суди попередніх інстанцій зазначили наступне.

Пунктом 4.4 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 № 18 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" господарський суд припиняє провадження у справі у зв'язку з відсутністю предмета спору (пункт 1-1 частини першої статті 80 ГПК України), зокрема, у випадку припинення існування предмета спору (наприклад, сплата суми боргу, знищення спірного майна, скасування оспорюваного акта державного чи іншого органу тощо), якщо між сторонами у зв'язку з цим не залишилося неврегульованих питань. При цьому господарському суду слід мати на увазі, що оскільки відповідний орган не має права скасовувати та вносити зміни до раніше прийнятих ним індивідуальних правових рішень, тобто ненормативних правових актів, що є актами одноразового застосування і вичерпують свою дію фактом їхнього виконання (стосовно відповідних актів органів місцевого самоврядування про це зазначено також у Рішенні Конституційного Суду України від 16.04.2009 N 7-рп/2009 у справі N 1-9/2009), то такі дії не свідчать про припинення існування предмета спору. Водночас юридична оцінка актів державних та інших органів, прийнятих з питань скасування та внесення змін до згаданих індивідуальних правових рішень, має здійснюватися господарським судом з урахуванням частини другої статті 4 ГПК України.

Визнання боржником претензії кредитора не є способом припинення зобов'язання і не свідчить про відсутність спору; особа, претензія якої визнана боржником, вправі звернутися до господарського суду з позовом про стягнення визнаної суми коштів.

Припинення провадження у справі на підставі зазначеної норми Господарського процесуального кодексу України можливе в разі, коли предмет спору існував на момент виникнення останнього та припинив існування в процесі розгляду справи. Якщо ж він був відсутній і до порушення провадження у справі, то зазначена обставина тягне за собою відмову в позові, а не припинення провадження у справі.

Відповідно до пункту 2.6 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 № 11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" розірвання сторонами договору, виконаного повністю або частково, не позбавляє сторони права на звернення в майбутньому з позовом про визнання такого договору недійсним. Так само не перешкоджає поданню відповідного позову закінчення строку (терміну) дії оспорюваного правочину до моменту подання позову.

Що ж до правової позиції Верховного Суду України викладеної в постанові від 23.12.2015 року у справі № 918/144/15, то суд апеляційної інстанції не взяв її до уваги з огляду на те, що у даному випадку, позивач наполягає на вирішення господарського спору по суті; не вимагає повернення сторін у первісний стан; наголошує на тому, що користування майном не відбулося за причин не підключення електроенергії третьою особою.

Разом з тим, колегія суддів касаційної інстанції вважає такі висновки передчасними, з огляду на наступне.

Відповідно до положень ч. 1 ст. 216 ЦК недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі визнання недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Згідно з ч. 3 ст. 207 ГК України (яка кореспондується зі ст. 236 ЦК України) виконання господарського зобов'язання, визнаного судом недійсним повністю або в частині, припиняється повністю або в частині з дня набрання рішенням суду законної сили як таке, що вважається недійсним з моменту його виникнення. У разі якщо за змістом зобов'язання воно може бути припинено лише на майбутнє, таке зобов'язання визнається недійсним і припиняється на майбутнє.

За змістом ст.ст. 651, 653 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. У разі розірвання договору зобов'язання сторін припиняються. У разі зміни або розірвання договору зобов'язання змінюється або припиняється з моменту досягнення домовленості про зміну або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни.

За договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк (ч. 1 ст. 759 ЦК України).

Із правової природи такого зобов'язання вбачається, що фактичне користування майном на підставі договору оренди в разі визнання його недійсним унеможливлює застосування наслідків недійсності правочину відповідно до ст. 216 ЦК України, оскільки використання майна - "річ" безповоротна, і відновити первісне положення сторін практично неможливо. Тому, визнаючи договір оренди недійсним, необхідно серед іншого встановити обставини, пов'язані з виконанням договору, та визначити момент, з якого вважаються припиненими зобов'язання за цим договором.

Позовними вимогами у даній справі є визнання недійсним договору оренди нерухомого майна, який сторони розірвали.

Пунктом 4.4 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 № 18 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" встановлено, що господарський суд припиняє провадження у справі у зв'язку з відсутністю предмета спору (пункт 1-1 частини першої статті 80 Господарського процесуального кодексу України), зокрема, у випадку припинення існування предмета спору (наприклад, сплата суми боргу, знищення спірного майна, скасування оспорюваного акта державного чи іншого органу тощо), якщо між сторонами у зв'язку з цим не залишилося неврегульованих питань.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що Підприємство звернулося до ФОП ОСОБА_4 з позовом про стягнення 255 647,84 грн у зв'язку з невиконанням останнім договору

Відтак, з урахуванням звернення Підприємства до ФОП ОСОБА_4 про стягнення орендної плати, судам необхідно було встановити обставини існування і обсягу зобов'язань позивача перед відповідачем та наявність чи відсутність у зв'язку з цим між сторонами будь-яких неврегульованих питань, а відповідно і відсутність чи наявність спору між сторонами.

В силу вимог ст.1117 Господарського процесуального кодексу України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти їх.

Таким чином, суди першої та апеляційної інстанції в порушення вимог ст.43 Господарського процесуального кодексу України щодо всебічного, повного і об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, не з'ясували наявність чи відсутність між сторонами неврегульованих питань та чи припинились зобов'язання за спірним договором, а відтак наявність чи відсутність спору між сторонами.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 1119 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції і передати справу на новий розгляд, якщо суд припустився порушень норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

З огляду на вищезазначене, Вищий господарський суд України вважає за необхідне скасувати прийняті у справі судові рішення з направленням справи на новий розгляд до місцевого господарського суду.

Під час нового розгляду місцевому господарському суду необхідно врахувати викладене, всебічно з'ясувати всі фактичні обставини справи, об'єктивно оцінити докази, що мають юридичне значення для їх розгляду і вирішення спору по суті, і в залежності від цього прийняти основане на законі рішення.

Керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119 - 11111, 11112 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Державного підприємства "Міжнародний аеропорт "Бориспіль" задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного господарського суду від 29.06.2016 та рішення господарського суду міста Києва від 17.05.2016 у справі № 910/4557/16 скасувати, справу передати на новий розгляд до господарського суду міста Києва в іншому складі суду.

Головуючий суддя С.Р. Шевчук

С у д д я А.М. Демидова

С у д д я О.А. Кролевець